Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир (лучшие книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

Речення, де згадувалися «предмети сили» і «жезл», були виділені ще й червоним підкресленням. Раптом Мітеликові спало на думку, що для пошуку реліквії через телепатичне бачення Індиго мусить знати, як вона виглядає. Адже для пошуку флешки вона просила її описати.

Індиго якраз закінчила мити посуд. Вона поставила на сушильну поличку останній полумисок і пояснила:

— Я бачила фотку. Мені дядько Слава показував.

— Ти кажеш про те, про що я зараз думаю? — Мітеликові знов здалося, що холодні мацачки бадьоро запрацювали під його черепним куполом.

— Так, — голос у малої був винуватим. Вперше за увесь час їхнього знайомства вона ніби засоромилася того, що бачить думки Валерія Петровича.

— А звідки…

— Ні, не те… Я неправильно сказала. То була не фотка самого того каменя. То була фотка древнього малюнка на стіні гробниці. Там той камінь було намальовано червоною фарбою. Там ще були намальовані різні звірі…

— А що то за гробниця?

— Якась іранська, здається.

— А точніше?

— Не знаю.

— Дядько не казав?

— Ні.

— І не думав?

— Я не бачила його думок про ту гробницю, — Індиго заперечно похитала головою, наче згадуючи. — Камінь дуже давній. Йому тисячі років. Це камінь доброї Богині.

— Якої?

— У неї багато імен.

— А як її називав дядько?

— Матір'ю Дролмою.

— Як?

— Дролма. Матір Дролма.

— Зрозуміло.

Хоча насправді поки що нічого зрозумілого в тому імені для нього не накреслювалося. Він вирішив після опрацювання досьє пошукати про ту «Дролму» в Інтернеті.

Мітелик відкрив черговий файл досьє. У ньому містилися фотографії. Сімейні світлини Адамчуків, групові знімки археологів біля розкопок і кам'яних баб, знімки археологічних знахідок з покладеними поруч масштабними лінійками. Він швидко прокрутив коліщатко на «мишці», шукаючи серед знімків знахідок камінь із дракончиками, і раптом зупинився. Заплющив очі й знов відкрив. Помотав головою. Повернувся назад, до університетських світлин Боба, клацнув на транспарантик «Подивитися в окремому вікні». Фотографія розгорнулася на весь екран. Кольорова постановочна фотографія молодої гарної жінки, рудої, зеленоокої, на повен зріст. Фотографія «рабині з поясом вірності» із Мітеликового еротичного сновидіння. Під світлиною ретельні упорядники досьє підписали: «Подруга Роберта Ірина Маргель, на той час студентка 4-го курсу історичного факультету, фото 2006 року».

Одноокий «вів» Діану від будинку, де мешкав Мітелик. Коли дівчина вийшла з під'їзду, найманець світлих сил Ярослав Стеблинський зрозумів, що недарма дочекався її появи. Що недарма насторожився від слів Індиго, коли та повідомила: поряд із старшим консультантом ФПП знаходиться жінка, думки якої затемнені. І недарма боровся зі сном, вдивляючись у темряву. Як він і передбачив, мутна шмара з «непрозорою» свідомістю виявилася зовсім не тою «дєффкою Свєткою», яку він замовив для братана Міти у «Галактиці» і котру завіз на колишню квартиру Новака. Про те, куди ж поділася безталанна Свєтка, він вирішив поміркувати пізніше.

Обпалену щоку Одноокого звело ніби наркозним занімінням. Таке бувало з ним лише у моменти справжнього оперативного просвітлення. «Нарешті, — відчуття тріумфу розгорнулося в ньому дзвінким вітрилом, — нарешті вони себе виявили! ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М! [13]»

Одноокий пошкодував, що не прихопив цього разу відеокамери з об'єктивом нічного бачення. Він кілька разів клацнув Діану звичайним цифровим фотоапаратом, але записи вийшли, як і слід було сподіватися, ніякими. На темному тлі можна було роздивитися лише сріблясту накидку «непрозорої» шмари та її біле взуття.

«Nissan» Одноокого причаївся між гаражами. Звідти він простежив, як Діана пройшла до дитячого майданчика у кінці двору. Почувся звук мотора, увімкнулися фари. Тільки тепер Яра зауважив за майданчиком низький силует темного авта, непримітного в антрацитових тінях передрання. Двічі клацнули дверцята. Одноокий зачекав, коли авто заверне за ріг будинку, і собі вирулив з-за гаражів.

На порожніх ранкових вулицях вистежувати нескладно. Яра тримався на значній відстані від об'єкта стеження, але жодного разу не втратив його. Упевнившись, що об'єкт не відчуває «хвоста», він скоротив відстань, увімкнув дистанційну прослушку, навів на темне авто «гарматку» мікрофона, але нічого не почув. Або об'єкт захищали спеціальні екрани, або ті, хто сидів у салоні, мовчали. Авто виїхало до південного передмістя і зупинилося перед брамою двоповерхового особняка, оточеного кованим парканом і живоплотом. Здалеку було видно, як Діана вийшла з машини і пройшла через прочинену кимось хвіртку. Авто відразу рушило далі. Перед цим Ярі вдалося сфотографувати його так, щоби було видно номер.

Тепер йому довелося обирати між об'єктом стеження і особняком. Він вирішив, що особняк нікуди не втече і продовжив переслідування авта. Воно виїхало на головну і повернуло до міста. Раптом ожила прослушка. Яра почув: «Так. Відвіз. Так. Добре». Хтось, певно, шофер, розмовляв по мобільному. Потім у салоні темного авта увімкнули ефемку.

Лужний голос заспівав:

При в'їзді до міста авто припаркувалося біля бензозаправки. Одноокий зупинив свого «японця» за кілька метрів від нього. З авта вийшов темноволосий чоловік років тридцяти у короткій жовтій шкірянці. У нього були широкі плечі й товста шия борця. Чоловік зачинив авто і рушив до скляної буди мінімаркету.

Одноокий теж вийшов з машини. Як тільки «борець» увійшов до магазинчика, він підійшов до його авта, озирнувся навколо, присів і закріпив під бампером металеву «таблетку» датчика, змащену з одного боку полімерним клеєм. Він ризикував. Принаймні троє людей на заправці могли зауважити цей його маневр. Робітники заправки у червоних уніформах і шофер вантажівки, що якраз повертався від каси. Зате нарешті можна було з'їхати з хвоста. Жучок запрограмували кожні три хвилини посилати сигнал до супутника. А звідти на бортовий навігатор «Nissan'а» мали злітати точні координати темного авта.

«Борець» повернувся за кілька хвилин, коли Одноокий знов сидів у машині й вдавав із себе сплячого. Крізь темні окуляри він бачив, як «борець» відкриває щойно куплений блок «Davidoff». Товсті пальці брутально дерли картонку. Але шматків із відбитками пальців «борець» не залишив, передбачливо закинувши блок до салону. Фотографувати товстошийого Яра не ризикнув, той був надто близько. Але встиг добре запам'ятати його обличчя, пласке й широке, наче млинець, із глибоко посадженими очима та масивними надбрів'ями. «Борець» припалив сигарету, в роті блиснули металеві зуби.

«Канкрєтний пацанюра, певно, бикував на зоні», — припустив Одноокий.

Коли темне авто рушило до середмістя, найманець світлих сил розслаблено витягнув ноги й вже по-справжньому заплющив очі. Він стомився й подумки накидав план найближчих дій. План, частково продиктований саме багатоденною втомою. Хоча цього Одноокий ніколи б не визнав.

У світлу частину доби, вирішив він, наближатися до особняка надто небезпечно: у тихому передмісті, де за кожною новиною пильнують старі селюки, проїхати чи пройти непоміченим майже неможливо. Але недалеко від особняка він бачив законсервоване будівництво — цегляну «коробку», вікна і двері котрої забили дошками. Вночі там можна обладнати спостережний пункт. Отже, підбив підсумок Яра, тепер йому необхідно: по-перше, відстежувати маршрути «борця» й, по-друге, добре виспатися. Шкода, зрозуміло, що не вдалося зробити знімків загадкової шмари й цього пласкопикого клоуна. Поки що доведеться відкласти пробивання їхніх мордочок по базі. Як сталося, так вже сталося. Не все вдається навіть могутнім святим архатам.