День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
Але ж рятунку для її дитини!
МИ ПІДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛІ
— У нас таке становище, — роздумливо промовив Кукулик. — Проект «Космос» має більшість позитивних рецензій, абсолютну більшість. Це проект, так би мовити, вже майже схвалений членами жюрі, принаймні тими, хто дав свої письмові висновки. Проект же «Сонце для всіх» має тільки негативні рецензії, за...
— Неправда, — перебив його Діжа.
— Я хотів сказати, за винятком рецензії товариша Діжі, — спокійно мовив директор інституту. — Але раз ми вирішили поставити на обговорення й проект «Сонце для всіх», я прошу товаришів активно включитися в обговорення, щоб не склалося в декого такого враження, неначе ми хочемо затискувати той чи інший проект чи там підходити до того чи іншого проекту з упередженістю. Ми повинні бути справедливими і будемо сьогодні насамперед справедливими. Чи правильно я кажу, товариші?
— Абсолютно! — відгукнувся Кошарний.
Все було ясно. Вони хотіли вбити той проект відразу. Що з того, що його ставлять на обговорення? Адже, власне, ніякого обговорення й не буде. Заслухають рецензію одного Діжі, який горою стоїть за проект «Сонце для всіх», розведуть руками, посміхнуться, скажуть якісь заспокійливі слова, попросять Кошарного прочитати кілька розгромних рецензій членів жюрі на цей проект — і все. Але чому? Чому так склалося, що ніхто не побачив у тому проекті того, що побачив у ньому він, Діжа? Чому так одностайно схвалили члени жюрі наскрізь кон’юнктурний проект «Космос» і чому так обстоюють його Кукулик і Кошарний, виговоривши заздалегідь згоду жюрі присудити неодмінно першу премію, яка, ясна річ, призначається ними для «Космосу»? Може, знають вони, чий то проект? Може, проект належить комусь з відомих авторитетів, з тих самих авторитетів, за яких Кукулик і Кошарний покладуть голову, але не віддадуть їх на поталу?
Однак хіба ж ідеться про авторитет? Ідеться про більше — про майбутнє, про Київ нашого завтра, про наші міста через десять і двадцять років. Ідеться про велику красу нашого життя, а не про заспокоєння чиїхось номенклатурно-авторитетних прагнень і комплексів.
Діжа дивився на сіро-сиву голову Кукулика, і йому хотілося гукати: «Подумай, що ти робиш! Подумай про майбутнє! Подумай про те, що сотні років і тисячі проходитимуть повз будинки, які спорудять за нашими проектами, мільйони наших нащадків проклинатимуть нашу нездарність, нашу тупість, нашу обмеженість. Проклинатимуть тебе і твоє тяжіння до усталених думок, до безапеляційних висловлювань, до примітивних розв’язань. Подумай про те, що проклинатимуть разом з тобою і всіх нас, і всю нашу епоху. Подумай, що коли ти сідаєш у крісло головуючого, то ти — епоха! Хоч на годину, хоч на мить, але — епоха! Подумай про це! Ніколи не забувай про це! Забудь про своїх родичів, про начальників, про власні інтереси, пам’ятай тільки одне: тебе нема, є тільки епоха, яку ти репрезентуєш і в ім’я якої ти повинен діяти!»
Ах, як він хотів своїми думками зрушити оту копицю сірої голови!
Так дощ хоче наскрізь промочити дикий камінь, шмагає по ньому тисячі років, спливає на землю безсилими сльозами, а камінь лишається всередині сухий, як бархан у пустині; сухий, як папірус, що пролежав чотири тисячі років у найглибших нетрях єгипетської піраміди; сухий, як пташиний послід на тій смужці чілійської пустині Атаками, де тисячу років не було дощу; сухий, як сама суть сухості!
Та ні, він таки добереться до тієї голови!
А Кукулик тим часом викладав свої найбільші козирі.
— Якщо не заперечуватиме Дементій Хомич, ми почнемо з його рецензії на проект «Сонце для всіх», — сказав він.
— Можна було б починати й з іншої рецензії, — обізвався академік, — але я, звісно, зовсім не бачу причин, щоб комусь надавати перевагу, чи там як... Всі ми — члени жюрі, думка кожного з нас матиме свою вагу, хоч би вона була висловлена першою чи останньою... Тому я...
— Ви не заперечуєте, Дементію Хомичу? — вже тримаючи в руках академікову рецензію, поспитав і Кошарний.
— Не маю жодних підстав заперечувати, хоч... Але однаково...
Академік, здавалося, трохи розгубився, ніби аж зніяковів, і це викликало в Діжі новий потік підозр. Невже проект «Космос» належить академікові Голубицькому? І Кукулик та Кошарний, знаючи про це, зробили все для того, щоб академіків проект відзначити першою премією, незважаючи на його кричущу посередність, а все справді талановите затиснути, відкинути, пустити в невідомість, у ту саму невідомість, з якої воно прийшло?
Але ж сам академік... Не міг же він, якщо справді-б подав проект на конкурс, лишатися в жюрі, та ще й писати негативні рецензії на проекти своїх мимовільних конкурентів! Це вже не просто непорядність — це підлість, а, як відомо всім, хто хоч раз сідав за креслярську дошку, академік Голубицький завжди відзначався майже легендарною порядністю. Але тоді чому ж?
Чому академік забракував талановитий, — у цьому не може бути жодних сумнівів, — надзвичайно талановитий проект «Сонце для всіх»?
Кошарний, ніби вгадавши думки Діжі, значуще подивився на молодого архітектора.
— Вельмишановний Дементій Хомич у своїй рецензії на проект «Сонце для всіх» цілком справедливо зазначає...
Всі погляди звернулися в бік академіка. Той підвівся, вклонився присутнім, сердито промовив до Кошарного:
— Я просив би утриматися від оцінки моїх думок. Це поки що не входить у ваші прерогативи.
— Пробачте, я просто хочу познайомити товаришів з вашим відгуком.
— Робіть це.
Дементій Хомич знов уклонився, ледь помітно хитнув головою, а виходило так, мовби він кланявся, і сів на своє місце. Кошарний читав повільно, смакуючи кожне слово, але його, здається, слухали неуважно, всіх цікавив тільки висновок, нікому не хотілося заглиблюватися в подробиці, бо кожен свого часу вже заглиблювався в них, усіх цікавив висновок, дослухалися тільки до резюме, бо тільки це входило в гру, тільки «так» чи «ні», «за» чи «проти» мало сьогодні сенс, і тому всі насторожилися і були дуже уважні, коли Кошарний прочитував кінцеві слова: «Вважаю за неслушне розглядати проект, як такий, що не заслуговує на премію».
Ніхто не здивувався такому присудові. Навіть Діжа, здається, сприйняв його спокійно. А сам академік супив брови і незадоволено сопів.
Чому він написав негативну рецензію на той проект? Адже там справді билася чиясь сильна архітектурна думка!
До кімнати зазирнула Таня.
— Прошу вибачення, Дементія Хомича просять до телефону.
— Візьміть, будь ласка, мою трубку, — сказав Кукулик.
Академік неквапно підійшов до столу, стоячи приклав трубку до вуха, хрипло мовив у мікрофон:
— Агов, я слухаю.
У вусі в нього залопотіло, загелготало. Скривився від несподіванки, не міг спершу нічого збагнути, лише згодом розібрав чийсь жіночий голос:
— Дементію Хомичу, я вас благаю, голубчику Дементію Хомичу, прошу вас і заклинаю.
— Стривайте, — сердито перепинив академік, — я нічого не розумію. Що сталося? До чого тут я?
— Ах, я все, все написала вам у листі. Я не сміла потурбувати вас, я написала листа ще вчора вранці, бо це сталося позавчора увечері, ви тільки подумайте, позавчора увечері, у четвер, а сьогодні вже субота, субота, а завтра неділя, всі будуть вихідні, нікого не знайдеш, та й сьогодні короткий день...
— Пробачте, я не знаю, що за лист... Взагалі прошу вас... З ким маю честь?
— О боже, в мене від хвилювання віднімається голос. Ви не впізнали мене, та й хто б упізнав бідну згорьовану матір! Я — Ганна Сергіївна Косар-Косаревич...
— Ах, Ганна Сергіївна! Тисяча пробачень. Здрастуйте, шановна Ганно Сергіївно.
— Здрастуйте, Дементію Хомичу, здрастуйте, дорогий. Ви не можете собі уявити... Мого Гната... Я все вам описала... Треба негайно допомогти, негайно, негайно... Ви ж добре знали небіжчика Косар-Косаревича. Він стільки зробив для нашої архітектури...
— На жаль, у нас зараз іде засідання, дуже важливе засідання, якраз я зайнятий. Чи не зміг би я вам подзвонити десь за півгодини, Ганно Сергіївно? Хоч...
