Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
– Що іще? – зиркнув на неї вовком панотець.
– Ні, боюся! – знітилася невістка.
– Не бійся, а кажи, – мовив панотець. – Нічого тобі не станеться!
– Бачите, – ніяково продовжила невістка. – Я правду сказала: лізло одоробло, але хто він, не вкмітила. Але воно, як на мої очі… не скажу, що це так…
Вона ніби захлинулася, а тоді знову замовкла.
– Та не тягни жилу! – скрикнув панотець.
– Та розгніваєтеся, – смикнула головою невістка. – Бо коли, сказати по правді, то та мара, що перлася у вікно… ну… більше на вас, панотче, скидалася, аніж на пана дяка.
І знову всі позавмирали, порозкривавши роти, а двері з паньматкою майже широко розчинилися, і в них і справді постала мара, але увіч жіночої породи, отож перше, що зробив панотець, це зачинив двері, забираючи з очей чесного товариства ту мару, а сам хапнув ротом повітря і не так сказав, як прохрипів:
– Та що ти мелеш, дурна бабо!
– Тепер, панотче дайте мені слово, – сказала голосно і впевнено Явдоха. – Бо, здається, без моєї оповістки у вас і справді голови позакручуються.
– Оце вже набреше! – сказала до невістки Гапка, яка перша після оніміння повернулася до тями. Але Явдоха в її бік і оком не повела.
– Все було, як розповів пан дяк, – повіла рівно Явдоха. – Це я йому пораяла жупанця скинути, хоч міг би скинути і в хаті, але пан дяк відбувся жартом, сказавши, що ніяка нетіпаха такого потертого жупанця не вхопить, але тут він помилився, бо таки вхопила.
– То це ти мене злодійкою хочеш зробити? – верескнула ще на вищій ноті Гапка, аж паньматка, яка знову висунула з-за дверей носа, сама їх і причинила, прищемивши таки ту бородавку, бо за дверима зашипіло, начебто ховався за ними Змій. І дяк Григорій Комарницький, почувши те шипіння, мимохіть здригнувся й печально подумав, що й сюди він, Змій, заповз. І хоч через вікна попової хати цідилося доста світла, але те світло було драглисто-сіре, важке, налите духом, що його надихав панотець після нещасливо спожитих паньматчиних страв, і цей дух, подумав фігурно дяк Григорій, точнісінько такий, який буває у зміїв, коли вони розтуляють у польоті пащеки, торкаючись однією губою неба, а другою землі. Може, тому дяк нерушно задививсь у вікно й побачив кілька речей: дерева, які звідсіля проглядалися, одяглись у сірі кожухи, а на верхівках їхніх клубочився туман, через що здалося Комарницькому: прийшли до попової хати й спинилися біля неї й ці свідки, всі одноногі, але понурі, головаті й товстопузі; а ще він побачив воза, котрий не так їхав, як плив у тумані, але страшенно повільно. І на возі тому сидів чи то чоловік, чи лис у людській подобизні, і той лис мав устромленого до рота цибуха, з якого звивався повівець диму. І можливо, саме цей лис і надимів отого туману, та й, коли казати правду, печально подумав дяк, то він і сам напустив немало туману в цьому світі, а оце зараз натхненно напускає його і люба йому Явдоха, бо розцвіла перед ним, як соняшник, і від позирів на того соняшника щось ніжно млоїло в Григорія під серцем, адже вигороджувала його, а заодно й себе, але його втопити увіч не бажала. Але він утоплений був: у цьому колодязі попової хати, між дерев'яних облич, між диму, що його пускав лис-візниця (захотілося закурити, аж у грудях засмоктало); а ще подумав: цього разу він не такий розумний і красномовний, як тоді, в житомирському суді, і то тому, що цей туман: слів, хмар, присмерку в хаті – не був начинений його власним димом, а отже, не зміг доладу й розговоритися. А Явдоха в цей час говорила, що зовсім не робить із Гапки злодійку, бо вірить, що та вкрала дякового жупанця не для того, щоб привласнити, а щоб учинити із нею, Явдохою, посвар і наклепати на неї, чесну жінку.
– Кажеш, чесна? – не втерпів панотець, який уже отямився від одкриття Гапчиної невістки і сколошкав гострим рухом собі бороду, хоча та й так стриміла навсібіч, ніби хтось її уже смикав. – А хто ж то ліз у твоє вікно, хоч пан пономар нам відомим зробив: забивав його не раз? І хто його відбивав?
– Відбивала я, – рівно повіла Явдоха, – і то, з тієї, панотче, причини, що чоловік мій, пономар, господар, не при людях кажучи, поганенький, а піч у мене із забитим комином, і я йому голову прогризла, аби почистив, а він того так і не вчинив, тож диму в мене буває повна хата, коли щось варю, а щоб випустити того димця, я й відчиняю двері й те віконце, а того разу вчинила так тому, бо в хату зайшов гість, я й пішла відхилити те віконце, а ще й визирнула з нього, бо почулося, ніби обійстям хтось ходить. А то ходила, вибачте на слові, оця нечупайлиха зі своєю дурною невісткою, які саме крали дякового жупанця, повішеного ним на кілку. Ото вони мене у віконці й побачили, але я, почувши, що хтось ходить, сховалася, щоб їх не сполошити, а таки вислідити. Коли ж визирнула вдруге, то в обійсті вже нікого не побачила. Тоді повернулася до гостя, а вікно залишила відчинене, як і двері, і саме в той час, панотче, й увійшов у ті розчинені двері мій чоловік Іван. А ми тоді вже сиділи за столом, тобто сидів він, а я його, як людину завше голодну й недомашню, чим було, тим і пригощала.
І Явдоха, виповівши все те, всміхнулася гордо, і може, тільки ледь-ледь лукаво. І всі так заслухалися її плавкої та розумної мови, що знову порозкривали роти, навіть паньматка не витримала за дверима і ширше їх відчинила; увіч задоволений тим одкриттям був і панотець, який аж бороду собі пригладив, а дяк Григорій Комарницький позирнув на Явдоху широкими і щасливими очима; тільки пономар сидів пригнічений, змалілий і, здалося дякові, з прогризеною головою, адже Явдоха увіч призналася, що не раз ту голову гризла, й дивився з-під лоба чорним, а трохи й морочним поглядом. Відтак уразився дяк од того погляду, бо то не був позир плохого чоловіка, а світилася там затверділа й розколена смола, а може, й управлена в ту смолу криця. І він, дяк Григорій Комарницький, подумав, що із цим чоловіком треба бути вельми обачним, а ще зміркував: цього разу одмінцем став не він, а вона, Явдоха, бо її лице вже не світилося до нього ясно, а поступово крижаніло, навіть погляд став холодний, а вуста із пишних та сласних учинилися десь такі, які вже давно були в її ворогині – Гапки. Це помітила, здається, і Гапка, бо втягла у вузенькі плечі гарбузяну голівку, ніби хотіла зробитися меншою, адже була жіночка, як це не раз тут повідалося, метикована, отож злякалася: чи не стане в цьому сутінному колодязі попової хати обвинувачена й оганьблена сама замість цієї хльорки, що дивилася на неї пронизливо й морозяно і обличчя якої також здерев'яніло, як це було перед цим у них Усіх, коли повсідалися на лаві, крім неї самої. І дяк Іван Комарницький твердо пізнав: Змій у цьому просторі був, він і досі влазить, втягуючись через вікно, за яким стояли одноногі велетні в кожухах та широких шапках, сюди та обплітає, заплутує всіх у сірі, прозорі кільця свого тлустого тіла, а може, черевом цього Змія і стала тепер попова хата, а вони всі, навіть паньматка у дверях, тихо в ньому варяться.
Перший вийшов із оніміння піп, він аж струснувся, щоб прийти до тями, ще раз пригладив сколошкану бороду й обдивився всіх, котрі бовванами позавмирали на лавці біля столу, бо всі вони в цей мент найбільше подобали на витесаних із пеньків почвар, і нічого живого не було в жодного, навіть у пономаря, який уже погасив крицяну смолу в своїх очах, навіть приплющився, нічим з-поміж інших не вирізняючись.
– Вона бреше, панотче, – кволо, як до смерти змерзла пташка, пропищала Гапка, і ЇЇ голос прогучав немічно, полохливо та жалюгідно. – Бреше, бреше, і ще раз бреше!
– А ти докажи, що брешу, – повільно й ніби втомлено сказала Явдоха, адже й вона після того потужного мислительного зусилля охляла, а отже, перетворилася на такого ж, як усі, боввана.
– Гаразд, – сказав рішуче панотець, вже не впадаючи, як це чинив перед цим, у канікулу, і хоч цього разу стояв спиною до дверей, за якими стовбичила паньматка, простяг руку позад себе і ті двері причинив, цього разу таки прищемивши цікавого носа своєї половини, аж та знову засичала, хоч дяк у цій хвилі був твердо переконаний, що то сичить Змій, а може, то був у того Змія такий спосіб реготатися. – Гаразд! – повторив піп цілком розважно й навіть спокійно. – Я б тебе, Явдохо, залюбки посадив у куну, бо, може, ти й брешеш, і нутро моє чує, що тут щось не так…
