Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Чому слід бути лаконічним, коли тебе допитують
Ми сиділи в гуртожитській кімнаті Сніжани й намагалися порозумітися попри те, що 38 її папуг брали активну участь у нашому діалозі. Точніше, складалося враження, що це ми беремо участь у їхньому полілозі, бо навіть коли ми замовкали, вони продовжували розкладати на два голоси свою традиційну партію:
— Пр-р-р-ек-р-р-асно. Пр-р-р-ек-р-р-асно, — рипіла частина птахів.
— Не свар-р-р-іться, — перекрикували їх інші.
Решта звуків поступалися силою й тонули в цьому скреготливому хорі. Не знаю, як Сніжані з чоловіком і дитиною вдається спілкуватися, але мої нетреновані голосові зв’язки відмовлялися витримувати таку серйозну конкуренцію, і я змушена була відповідати на прискіпливі питання Сніжани мало не на мигах.
— Розумієш, ти описуєш забагато дрібниць. Ну яка їм різниця, як говорить наш Незабудко, скільки дітей у його сестер, я сама, чесно кажучи, не пам’ятаю, шість, чи сім?
— Шість, — це було все, що я змогла вставити в інтенсивний монолог Сніжани, але це було й так багато. Коли Сніжана починає емоційно щось пояснювати, співрозмовнику переважно залишається тільки кивати головою на знак згоди. І то не всі встигають потрапляти в такт. Сніжана говорить дуже швидко. Перервати її, заперечити, а тим більше висловити сумнів надзвичайно складно.
— Шість то шість.
— Скоро буде сьоме, одна з них вагітна, — сказала я і сама здивувалася, що встигла сказати аж так багато.
— Усе це дурниці. Слідству важливо знати, що підозрілого кожен із наших співробітників сказав або зробив протягом останнього тижня. Наприклад, те, як тебе викликали в лікарню під час забави перед тим, як викрали Арнольда, — дуже підозріло. Про це треба розповісти детальніше. Подзвонили на мобільний і сказали, що в результаті автокатастрофи до них привезли жінку без документів. Перед тим, як втратити свідомість, вона сказала твій телефон, правильно? — Сніжана готувала мене до чергового допиту в міліції, нервуючись через мою повільність та зосередженість на другорядних деталях.
— Угу, — пробубнила я, а Сніжана тим часом продовжувала: — Але звідки вони знали номер твого мобільного? Подумай про тих, хто може потрапити у список підозрюваних. Викрадачеві було потрібно, щоб ти поїхала з «Інтерекстріму». Навіщо? Бо крім тебе Гомосапієнс ні з ким не може порозумітися? Хіба з Маргаритком, але той не прийшов. До речі, чому? Можливо, в цьому йому теж допомогли.
— Пр-р-р-ек-р-р-асно. Пр-р-р-ек-р-р-асно. Не свар-р-р-іться. Не свар-р-р-іться, — кричали папуги.
Як поєднати переконання з маркетингом
Пан Маргаритко — заступник головного редактора і заступника головного редактора, а також виконувач обов’язків редакторів усіх відділів, у приватному спілкуванні Ґеньо, — хворобливий 30-річний чоловік, який знає кілька іноземних мов і не дуже цікавиться спортом. Він прийшов до нашої газети з проектом створення поетичної рубрики, ведучим якої збирався стати, але оскільки вакансії на таку посаду не знайшлося, йому запропонували завідувати відділом спорту.
Пан Маргаритко швидко освоївся з новим колом обов’язків і вже через півроку вважався одним із найкращих спортивних журналістів міста. Легкий і дотепний стиль його статей подобався читачам, за що йому радо пробачали деякі фактичні неточності. Наприклад, пан Маргаритко ніколи не міг правильно запам’ятати результати футбольних матчів, і якщо він писав, що «Карпати» виграли у «Шахтаря» з рахунком 3:1, це майже завжди означало, що все було зовсім навпаки. Не тому, що у пана Маргаритка погана пам’ять, просто, як людина творча, він вважає цифри дрібницею, що її не варто тримати в голові й завжди можна перевірити, а оскільки має багато роботи, перевіряти не встигає, і з часом усі просто звикли, що читати результат потрібно навпаки. Це не зменшує популярності спортивної сторінки, адже решта спортивних коментаторів міста пишуть дуже нудно і нецікаво, обмежуючись сухим репортажним стилем.
Знання іноземних мов допомагає панові Маргаритку у висвітленні міжнародних спортивних подій, він часто робить екскурси в історію того чи іншого виду спорту, навіть зібрав спеціальну бібліотечку на цю тему, хоча вболівальником так і не став. Серед усіх видів спорту йому імпонує тільки бокс, і статті на цю тему у нього найкращі. Він захоплено розповідає про красу і лаконічність боксерського удару, порівнює боксерів-важковаговиків із велетнями героїчних епосів, а боксерів легкої категорії — із трубадурами, що співають серенади під балконом своєї дами серця, називає удар лівою «влучною гіперболою», нокаут — «стильним оксюмороном», першу кров супротивника — «прикрою літотою», а перемогу в першому раунді — «домінантою пейоративного світогляду». Щоправда, я не знаю, чи подобається все це шанувальникам боксу, бо не знаю жодного такого шанувальника, та й сама боксом не цікавлюся.
Після того, як панові Маргаритку довелося взяти на себе більшість обов’язків колишніх редакційних працівників, а також штатних та позаштатних дописувачів, писати він став гірше, що й не дивно при середній нормі 15 статей на день. Але матеріали його все одно вигідно відрізняються від спортивних сторінок «Подробиць», «Документів і аргументів», «Аргументів і подробиць», разом узятих.
Пан Маргаритко захоплюється австро-угорським періодом історії Галичини і є автором «Словника галицької говірки», складеного ним кілька років тому і нещодавно виданого. Разом із панами Незабудком і Фіалком вони ще у перші роки незалежності заснували Партію тигиринських анархістів, зразком для якої стала Партія повільного прогресу в рамках закону, створена свого часу Ярославом Гашеком. До партії входять актори, письменники, художники, спільною метою яких є пародіювання всіх решта партій і політичної боротьби загалом. Статут та девіз Партії тигиринських анархістів: «Обирайте нас!» Це основна відмінність тигиринської партії від чеської, девіз якої: «Не обирайте нас!» Але в усьому решта обидві партії дуже подібні, й останнім часом ведуться переговори про приєднання Партії тигиринських анархістів до Партії повільного прогресу в рамках закону на правах автономного регіонального осередку. Після цього члени партії, можливо, навіть братимуть участь у виборчих кампаніях. До основних засад Партії тигиринських анархістів належить обов’язок кожного члена взяти собі партійне ім’я, яке повинно бути типовим для міжвоєнної Галичини (такими для панів Незабудка, Фіалка та Маргаритка є Дуньо, Франьо і Ґеньо), яке залишається таємним, і знають його лише члени партії та люди наближені. Члени партії також зобов’язані вступати до інших партій, щоб підривати їх ізсередини, найбільш поширеними засобами такої діяльності є намагання розігнати партійні збори, що неодноразово вдавалося Франьові, тобто панові Фіалкові (усі троє є також членами ТРУБЗ(є), що старанно приховують від Інвестора).
Кабінет пана Маргаритка рясно заставлений кактусами, які він невтомно зносить з усіх квіткових крамниць міста, щоб зробити свою роботу за комп’ютером менш шкідливою. Ця кімната найбільш озеленена в редакції, змагається з нею тільки кабінет пана Фіалка. На підлозі вже давно немає куди ставити вазонки, тому панові Маргаритку доводиться час від часу вигадувати хитромудрі металеві та дерев’яні пристосування, які дозволили б розмістити ще якісь вазонки на стінах та під стелею кімнати. На поливання кактусів редактор усіх відділів та заступник головного редактора і заступника головного редактора витрачає понад годину. Добре, що їх треба поливати не так часто, бо виділити цілу годину при його розпорядку — це справжнє марнотратство.
Єдиною сторінкою, до якої пан Маргаритко не має жодного відношення, є сторінка культури. Не тому, що не хоче, навпаки, він би із задоволенням займався тільки культурою. Але це неможливо, бо тоді не буде кому займатися рештою сторінок, а у вигляді додаткового навантаження стати редактором ще й цієї сторінки він не може, бо такий обсяг роботи був би непомірним навіть для нього. Тому пан Незабудко вирішив, що сторінка культури може виходити й без редактора. І в цьому є певна рація, бо позаштатних дописувачів на цю сторінку ніколи не бракує. Кожен тигиринський митець чи критик вважає за честь для себе надрукувати матеріал у КРІСі-2. Ця сторінка — єдина, на яку не дописують штатні працівники і на яку ніколи не бракує матеріалів. Щоранку десятки митців та критиків займають місця під ще зачиненими дверима редакції, тримаючи в руках свої матеріали і сподіваючись, що саме їм випаде честь бути надрукованими в наступному номері. Ніхто з них не претендує на гонорари, і це розумно з їхнього боку, адже гонорарів їм би й так не заплатили.
