Навчи її робити це - Малігон Анна (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью TXT) 📗
Голова її ставала важкою, а ніч за вікном, прекрасна перламутрова ніч кольору воронового крила закипіла, вибухнула, вдарила в очі сліпучо-білим світлом. Чиста сторінка. Біле полотно. На тому фоні, як на екрані, раптом виник образ бородатого дядька і, з докором подивившись на неї, сказав: «Клініка!» Ліза помітила, що підвіконня велике, а вона має тіло шестирічної дівчинки, і її це не здивувало. Навпаки, вона подумала, що сама нав’язала собі дорослість і повірила в неї, а насправді нічого й не сталося – чоловіки, жінки, діти, страхи, пригоди – все то марення, напускна мана. Скоро прийде тато й забере її з холодного підвіконня, що уже розрослося, стало як острів, а квіти у вазонах перетворилися на тропічні дерева.
«А, ну привіт, Фройде! Я тебе й не впізнала!»
«Довго житиму».
«Багатим будеш».
«На що скаржишся?»
«Неврастенія».
«Неврастеніки скаржаться на свою хворобу, хоча вони здебільшого самі її й створюють. Коли ж наближаєшся до викриття їхньої хвороби, вони кидаються захищати її, наче левиця, що рятує своїх левенят».
«Та пішов ти!»
Раптом перед очима в Лізи все попливло, захиталося, і…
…Вона прокинулася від нахабного проміння, що лоскотало їй повіки. Максим, по груди накритий покривалом, лежав поряд і розглядав її. Коли помітив, що вона прокинулася, усміхнувся:
– Доброго ранку, космодром Байконур!
– Що, роздивляєшся? Гидко? – Вона затулила обличчя руками.
– Я милуюсь – не сприйми як знущання – але це дійсно так. Можна?
– Та милуйся вже. Я не хочу нічого згадувати. Давай те, що сталося, залишиться тільки між нами.
– А що сталося?
– Та нічого особливого. Правда. Я щодня так нажираюся, б’ю посуд, калічу себе і всіх, і… Слухай, іди від мене. Якщо пітьма має плоть, то вона перед тобою… Максиме, вибач і забудь. Це щось найшло, їй-бо!
– Коли ти пила востаннє? Ти ж нечасто «вживаєш», так?
– Річ не в алкоголі.
– А в чому ж тоді?
– Я не хочу говорити, мені важко.
Максим не став продовжувати тему. Він встав, пройшовся кімнатою, голісінький, як Аполлон, роблячи дивні рухи руками, – розім’явся.
– Хочеш, я зготую тобі сніданок? – запропонував ніжним голосом, так, як це робив її тато, коли вона була школяркою.
Ліза уявила його біля плити, похапцем обмотаного нижче пояса рушником, і шкварчання яєчні, і… відчула, як підступає нудота від однієї лише думки про їжу. Вона категорично-заперечливо похитала головою. Максим усе зрозумів. Ліза захотіла підвестися, але різкий біль налякав її. Величезний синець збоку на стегні, розбитий лікоть, обдерта спина – все нагадало їй про вчорашнє «горнятко кави на півгодинки».
– Ти вчора забилася дуже, аж знепритомніла. Я так злякався! Але, дякувати Богові, зреагувала на мої ляпаси.
– А ще б не зреагувати!
– Та я вже постарався, бо таки був шокований.
– Добити вирішив.
– Лізонько, твоє піке з підвіконня ще довго буде нуртувати мою уяву.
– Я ж умію здивувати. Талант.
– У тихому болоті…
– Хе-хе, а звідки ти взяв «тихе болото»? Хм. Болото, то так. Але, знаєш, не таке вже й тихе. Останнім часом нафта горить.
– Слухай, усе хотів тебе запитати, іще вчора…
– Ну то питай.
– Ти ж не сама живеш, правда?
– Спостережливий. А тепер розкажи, як ти це помітив. Тут же тільки бабський мотлох довкола, та й то здебільшого мій.
– Мотлох, зубні щітки, взуття – то очевидні речі. Але я не про те. Скажи, той срібний ланцюжок на пральній машинці, правда ж, не твій?
– Ну… припустимо. А ти що, екстрасенс?
– Навіть не психолог. Але він не твій, так?
– Звідки ти це знаєш? І що особливого в тому ланцюжку?
– Власне, не в ланцюжку, а в змії. Симпатична двоголова змійка…
– Справді, унікальна річ. Швидше за все, антикваріат.
– Будь обережна з нею!
– З ким? Зі змією?
– З її власницею.
– Містифікатор… Максе, припини!
– Та я вже маю бігти. Вибач. Справді, я ні про що не жалкую. Ти неймовірна жінка, але…
– Добре. Біжи до своєї матусі, вітай. Сподіваюсь, вона мужньо перенесла твою відсутність.
– Я їй усе пояснив. І привітав, не сумнівайся. Ми з нею чудово розуміємося. Це не те, що ти подумала.
– Бувай, телепате!
Максим дружньо чмокнув Лізу у чоло. «Як покійника», – подумалось їй. Справді, на їхніх подальших стосунках уже стояв хрест. Коли він зник за дверима, у неї ледве вистачило духу стримати сльози. «А чого ти хотіла? Чого очікувала? Великої любові? Щасливого подружнього життя? Наче маленька, їй-бо!» Ніяк не змогла звикнути до своєї виправданої інакшості. Зайшла до лазнички, знайшла той містичний ланцюжок. Срібло потемніло, аж чорне. Марта ніколи не розповідала, як потрапила до неї та дивна змійка. Але майже не знімала її – носила, ніби то був якийсь талісман або сакральна річ. А може, просто дорогий серцю подарунок. Очі змійок – зелені камінчики – здавались сердитими. Не можна без дозволу їх чіпати. Ліза двома пальцями підняла ланцюжок, помилувалася, тоді притулила до своєї шиї – фантастично гарно! І як Марта могла його забути! Раптом їй запекло у грудях, потемніло в очах – ледь на ногах утрималася. Схопилася за двері, випустила ланцюжок з рук – він упав на кахлі і скрутився в знак безкінечності. По Лізиній шкірі побігли сироти. Стало страшно. Вона обережно підняла «зміїну прикрасу», поклала на місце. Потім деякий час лежала напівпритомна, тримаючись за голову. Думала про Марту. Більше думала, ніж сумувала за нею. Коли вона повернеться і чи повернеться взагалі? І як вони житимуть далі? Те, що між ними, не може тривати вічно. Не може. Тривати. Вічно. Якщо брати окремо кожне із цих слів, можна будувати смислові піраміди. Можна все обігрувати й оскаржувати. А вкупі – бермудський трикутник. Змія… Вона багато чого символізує. Зазирнула в інтернет. Звісно, першою на очі потрапила сатанинська символіка. Дві голови – як два види влади – світської та релігійної. «Невже Марта має стосунок до якогось із Орденів сатани? Раптом вона поїхала на чергове «темне» збіговисько? Навіть смішно думати про це». Лізі стало соромно за такі припущення. За догматами релігії імперії майя, змія пов’язана з небом і водою, що приходить із нього, тобто з дощем. Із пащ її, як показано на фрагменті древньої фрески, «виростають» маленькі чоловічки в масках бога дощу. Прекрасний символ, але… мало про що може сказати. До чого тут вода? Амфісбена – гігантська потвора, викохана уявою древніх греків. Її друга голова знаходиться на хвості. Майже як Мартин кулончик! Напасти зненацька на цю змію неможливо: доки одна голова спить, інша пильнує. Вона може рухатися в обох напрямках: засовує одну голову в рот іншої і котиться, як обруч. У неї світяться очі, а сама вона така гаряча, що розтоплює сніг. Лукан у «Фарсалії» розповідає, що «страшні, з піднятою вгору подвійною головою амфісбени» харчувалися трупами солдатів, коли армія Катона йшла через Лівійську пустелю. Як і інші змії Лівії, згідно з Овідієм, амфісбена народилася з крові убитої Персеєм Горгони. Пліній пояснює наявність другої голови амфісбени надмірною кількістю отрути, яка не може вийти через одну пащу. Але, разом з тим, він говорить і про її лікарські властивості…
Ліза наважилася ще раз роздивитися Мартину «цяцьку». Крижаний страх роздирав її зсередини, але вона таки знову взяла до рук той зловісний кулон. Цього разу вирішила перебороти в собі лякливу забобонну дівчинку, чого б то не вартувало. Тонкий ланцюжок безпомічно теліпався, змія не ожила, світ не перевернувся. Піднесла те чудо до вікна – сонячне світло не викрило нічого особливого, хіба маленькі камінці, дві пари зміїних очей, що, здавалося, завжди були зеленими, набули синюватого відтінку. Кажуть, срібло темніє не тільки від давнини. Зовнішні впливи – то само собою. Але якщо проклята людина носитиме срібну прикрасу – вона почорніє за кілька днів. Звісно, Мартин амулет, можливо, аж ніяк не антикварний. Якось, було, хотіла розпитати Марту, звідки в неї така любов до рептилій. Бо і на правій сідничці її коханої квартирантки красувалася така сама мініатюрна амфісбенка, охайненько скрутившись вісімкою. Тільки в неї були ще лапки й крильця – точно як на давніх фресках. Підозрюючи, наскільки глибоко в нетрі Мартиного минулого може сягати той символ, Ліза, як завжди, стримувала себе, не даючи волю надмірній зацікавленості. Не лізла туди, куди не треба. І тепер… вона вибухнула. Щось у ній закипіло, заворушилося, шукаючи виходу назовні. «Та хто ж ти, врешті, така? Яке ти право… маєш?!» Тепер Ліза вирішила розставити всі крапки, чого б то не вартувало. Її погляд упав на невелику шафку в кутку кімнати – заборонений плід, сейф смертельних таємниць і небезпечних розгадок. Марта вірила їй. І вона вірила Марті. До останнього. Аж поки…
