Старі люди - Андрухович Софія (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
— Ну і навіщо ти мені це розповідаєш? — запитав Лука.
Марта знизала плечима:
— Просто. Я все розказую просто так.
Ще вчора я дивився, як вона міряє подаровані мною панчохи: сірі, чорні, сріблясті, білі, кавові, тілесні… А сьогодні її немає.
«У мене страшно потріскалися п’яти.
Найголовніший закон екології: все взаємопов’язане. Ну і ще: ніщо не береться нізвідки і не зникає безслідно. Може, моя хвороба й називається «невміння розробляти сюжети», але зате я прожила не одне, а масу життів.
Залишилось 9 днів.»
Я скучив навіть за Тарзаном.
Невідомо напевне, що саме сталося з Лукою потім. Але він перестав писати мені листи і присилати картки, як робив це досі.
Судячи з його вдачі, яку я встигла вивчити надто добре, як і вдачі деяких інших героїв цієї історії, можу припустити, що Лука присвятив свій час наполегливим пошукам.
Він міг, наприклад, податися куди-небудь навмання. Брести собі вулицями, не обходити снігових завалів, нічого не бачити крізь густий снігопад, не розрізняти кольорів, людей, дерев, автомобілів. І раптом однієї миті помітити на побілілому від морозу стовбурі паркової маґнолії, біля самісінької землі, мітку якогось заблукалого пса. Лука знав одного собаку, що любив мандрувати, і цей собака був пов’язаний з Лукою міцніше, аніж обидва могли собі уявити: Лука і пес були на прив’язі в однієї старої, розчарованої життям жінки.
Тому Лука побрів за псячими мітками, хвилюючись усе сильніше, неспокій наростав з кожною хвилиною, сховані в кишенях руки спітніли, парк закінчився, сліди пса неможливо було розрізнити, а Лука все ж ішов, впевнений, що бачить попереду рудого звіра, який трюхикає, погойдуючи хвостом, внюхуючись у ледь відчутний запах своєї господині.
Таким чином Лука опинився перед дверима однієї книгарні. Крізь великі вітрини побачив, що всередині повно людей, згуртованих навколо чогось. Лука прочинив двері, аби дізнатися, що відбувається. В центрі гурту стояв дрібний сивий дідок із розвіяним чубом, з сиґаретою в зубах і стосом книжок у руках. Молода жінка обабіч, не зводячи з ексцентричного балакуна благоговійного погляду, намагалася одночасно ловити іскристі шматочки попелу і його слова, які спадали зі стариганової сиґарети метеоритним дощем у пластмасовий футляр для окулярів.
— Не секрет, — казав дід, — що адвокат Кирило Трильовський був адвокатом — це, думаю, не здивує нікого з присутніх. Натомість те, що був він окрім того ще й поетом. і що на слова його складали пісні — оце вже направду сенсація! Поки січові стрільці гаяли свій час у проливанні крові та винищенні собіподібних — справа, може, й героїчна, але страшенно безсенсовна, погодьтеся — Трильовський у вільну хвилину займався тим, що викарбовував свої безсмертні рядки на скрижалях вічности. Був він не лише талановитим, обдарованим стихотворцем, але й людиною до абсурдности скромною, нерішучою та високоморальною. Йому непотрібні були жадні почесті, ані земні, ані небесні, тож усі свої плинкі поезії співець підписував іменами літераторів, які десь-колись чув, а може, й не лише чув, а може, знав когось ближче — не про це я… Я про те, що добра сотня стрілецький пісень вийшла з-під пера адвоката (і таємного поета) Кирила Трильовського. Серед них і ті, які знаємо від народження, які увібрали в себе з молоком матері, коли та співала їх нам над колискою: «Журавлі», «Бо війна — війною», «Ой у лузі червона калина», «Гей там на горі Січ іде», «Ми, гайдамаки», «Зажурились галичанки», «Як з Бережан до Кадри» (кому, зокрема, не крає серденько ця душевна, ба, навіть духовна, пісня!). Кого з вас, моя шановна авдиторіє, не спитаєш в цей мент: хто головний герой цеї пісні? — кожен скаже: «Таж славетний Осип Теліщак!» І тут же хтось інший додасть, мовляв: «Пісня написана в жовтні 1916 року, коли стрілецьке військо зазнало великих втрат під Потуторами». Та тільки ніхто з вас не знав досі, що цю дивовижну тужливу пісню створив не хто інший, як Кирило Трильовський (хоча хтось, може, й був певний, що вона вийшла з-під пера Романа Купчинського). Отакою багатогранною особистістю був пан адвокат. Його персоні й присвячене моє новітнє дослідження.
Публікою прокотилося вражене зітхання. Молода жіночка з футляром аж зойкнула:
— А як же Михайль Семенко? Як праця Вашого життя?
На це дідок лукаво повів бровою і тихо мовив:
— Людина в житті мусить всього спробувати.
Тихий панок з густими бровами і в завеликій чорній в білий пасок маринарці підніс догори руку і запитав:
— Пане академік, а де Ви знайшли сенсаційні матеріали про Кирила Трильовського?
Академік на мить знітився, але тут же крикнув, розмахнувшись обома руками, ніби збирався відштовхнутися від повітря, щоб здійснити чималий стрибок у довжину:
— Всі відомості, якими я оперую в своїй праці — правдиві та достовірні, прошу не сумніватися в їхній істинності. Я отримав їх з надійного джерела. З певного листування. Особа, яка мені все це повідомила, бажає залишитися невідомою.
Приблизно в цей момент Лука міг почути позаду себе шелестіння поліетиленових пакунків. І, якби обернувся, побачив би жінку, яка виходила з книгарні, згинаючись під вагою великих червоних яблук.
Яблука спокусили б Луку, нагадали б йому про те, що він у пошуках. І Лука кинувся б слідом за жінкою, намагаючись її наздогнати.
Могло статися, що жіночка звернула в арку, Лука подався за нею, і раптом під ногами в нього зашелестів уривок ґазети. То було бульварне видання — з тих, які купуються на вокзалах, а читаються в автобусах, поїздах та електричках, у ній аж кишіло від статей про магію, окультизм, інопланетян, Атлантиду, неофашизм, кабалу, макабру, абракадабру тощо. На сторінці, що причепилася до правого черевика Луки, виднівся заголовок: «ПРИВИД ФРЕНСІСА ДРЕЙКА НА СЛУЖБІ МАТІНКИ-КОРОЛЕВИ». І тут Лука відчув міцний запах смаженої цибулі. Це було настільки несподівано, що врешті привело його до тями. Наче протверезілий, він ступив у маленький захаращений дворик і окинув поглядом похилені балкони та криві ґалереї, мокрі й обшарпані стіни будинків. Одне вікно було відчинене. Звідти, наспівуючи «Черемшину», визирала товстенна стара жінка. Запах цибулі, напевно, теж долинав з цього вікна.
— Де твій мотоцикл, байкере? — вишкірилася вона до Луки, перервавши пісню. — Заходь на копчене м’ясце. Ти ж любиш копчене м’ясце і свого гарлея?
Несподівано поверхом вище з грюкотом відчинилися двері, які виводили на галерею. Там з’явилося кілька невиразних жінок, вбраних у халати чи в сукенки, чи в пальта, чи в хутра, вони гучно вилаяли товстуху й заходилися витріпувати ліжники.
— Ходи-но сюди, малесенький! — навмисне дражнячи жінок, верещала стара. — Зараз мої сусіди дадуть нам свої ліжники і ми вдвох любесенько в них запорпаємося! Ти ж зголоднів, синку?
Нехлюйні жінки люто завищали, і на Луку полетіла сила-силенна речей, від яких йому довелося втікати.
— Забирайся звідси! — кричали вони. — Йди геть, якщо не хочеш, щоб тебе винесли звідсіля ногами вперед, такого побитого, що жодні пудри з помадами не врятують твоєї збитої на квасне яблуко пики.
Навколо Луки приземлялися поламані меблі. Пронизливий сміх товстуні («Не бійся їх, вони надто молоді, щоб бути добрими!»), здавалося, не лише заглушав, але й засліплював, але все ж Луці вдалося розгледіти, що шафки, столи, канапи і крісла якісь на диво маленькі, ніби зроблені для дітей. «Гулівер» — прочитав він на комоді.
Лука кинувся бігти. Це не було схоже ані на сон, ані на фільм Девіда Лінча, ні на книжку, ні на вигадку, ні на правду. Виринувши з темряви арки, Лука з розгону налетів на молоде подружжя з візочком. Візочок перекинувся і описав декілька кіл на льоду.
— Мої яйця! — скрикнула дружина, і розгублено підійшла до візка. Лука зробив те саме: на запорошеному снігом льоду замерзала сира яєшня.
— Скільки я вам винен? — запитав Лука.
— Яйця ваші безплатно, — відповів чоловік.
— Безплатний тільки сир в мишоловці. Ви пацюк, — сказала жінка. — Я зроблю вашу ляльку і встромлятиму в неї голки.
