Патетичний блуд - Дністровий Анатолій (читать книги онлайн полные версии txt) 📗
Раптом чути голос Даші, вона, здається, плаче, Ліда зривається, хапає рушник, швидко обтирається, накидає халат і біжить до малої. Згодом, коли я вже помився й обтерся, повертається і шепоче, щоб ми йшли в зал. Я пропоную зачинити в дитячій двері, мала так не почує, але Ліда заперечливо хитає головою, каже, що Даша боїться спати із зачиненими дверима. Ми падаємо на підлогу, на її розстелений халат, вона тримає мою голову в руках перед собою, ніжно цілую Ліду в очі, вона притискає мене до себе, мої ноги незграбно труться об її коліна, а в живіт поколює її чорнявий лобок. Вона сміється, шепоче, який же ти худющий, у тебе руки тонкі і ніжні, ніби в дівчини. Жартую, що общага — це ніби концтабір, у якому особливо не розживешся, зайвий жирок відразу скинеш. Ми перебираємося на диван, я вмощуюся в ногах Ліди, кладу голову на западину її животика, вона гладить моє коротке волосся. Дивимося телевізор і тихо говоримо. Ліда хоче одягнутися, бо якщо знову прокинеться мала і ненароком зайде... Я кажу: не зайде. По виразу обличчя бачу, що Ліді подобається, як я захоплено оглядаю її тіло. Вона навмисне випинає груди, від чого вони ніби підростають, оживають і здригаються, пальцем тереблю соски, які слухняно набрякають. Ліда каже: я тебе хочу. Прошу її дати мені трішки відпочити, бо від великих фізичних навантажень закрутиться голова. Ліда підводиться, кладе мене і в'ялого, неживого починає цілувати, повільно поглинати, від чого я знову в її губах виростаю. Я сьогодні тут помру, шепочу і погладжую пальцями її вуха. Це триває довго й трохи виснажливо, я кілька разів падаю, але Ліда знову бере мене губами, і я оживаю. Коли вибухаю, а вона, налита жагою, тільки доходить, я дотягую її ротом і пальцем. Ліда так голосно стогне, що з переляку прикриваю їй уста, аби не прокинулася Даша й не застукала нас тут голими. «Скоро дванадцята, — кажу, — може б, я залишився?» Пауза. Ліда одразу стає чужою, заперечливо робить жест, я вже тобі про це говорила, навіщо повторювати.
«Мені треба виспатися, бо завтра зранку в мене пара», — говорить голосом старшої, розсудливої жінки, що відразу створює між нами психологічну дистанцію. Знічуюся, сумую, одягаюся, але Ліда притримує мене за руку й шепоче: не ображайся.
«Я все розумію, — цілую її в щоку, — все розумію».
Ми пошепки прощаємося в коридорі, я виходжу з її подвір'я й пірнаю у цілковиту темряву, чорт, тут можна голову скрутити, нога потрапляє в легку вибоїну, через що мало не вивертає стопу. В далині вулиці несподівано озивається пес. Я виходжу до Покровської церкви, асфальт поблискує від світла електричних ліхтарів, приємно по ньому ступати. Через центр прямую в общагу. Мені так слабко, що я навіть відчуваю, як приємна, солодка втома прокочується тілом, мліють руки й ноги, а голова від прохолодного, весняного повітря паморочиться. Закурюю, вдихаю дим на повні легені й думаю: Господи, який же я щасливий, тільки щоб впустили. Дякувати Богу, нині на вахті Петрівна — хороша людина, вона, звісно, довго бурчатиме, вставлятиме пістони, але врешті-решт пустить і знову заб'ється дрихнути в комірчині на першому поверсі. Йду по безлюдній Гоголівській, не хочеться пертися в общагу. В катоновому потертому куртячку трохи холоднувато, але це ж нічого, навіть минулу зиму в ньому проходив, щоправда, натягував під нього по два светри. Дека пропонував мені зганяти до нього в Чернігів погостювати, там на одній барахолці можна буде дешево купити теплий одяг. Можна, але в мене з бабками — повний підсос. Навіть не знаю, як житиму завтра, через тиждень, місяць, не те що в наступні холодні сезони.
«Як ти мене вже за ці роки задовбав», — позіхає Петрівна, але пускає в общагу.
У вестибюлі на першому поверсі на годиннику 00.27. Ще раз вибачаюся. Вона невдоволено бурмоче, коли ви вже всі нагуляєтеся і перестанете мені пити кров. Підіймаюся до себе на восьмий поверх, двері кімнати не зачинені, я заходжу в цілковиту темряву й чую сонне дихання, мабуть, Дека і Юля впали тут і заснули. Ненароком ногою боляче вдаряюся об шістнадцятикілограмову гирю, яку я — от придурок! — притарабанив ще на першому курсі зі спортивного магазину, аби підтримувати фізичну форму, але з того часу так до неї жодного разу і не доторкнувся, хіба за винятком тих випадків, коли змушений був її пересувати, щоб помити підлогу чи з якихось інших причин. Як мене задовбала ця гиря! Постійно об неї вдаряюся, треба буде її при нагоді викинути.
«Скільки можна лазити, — чую сонний голос Юлі, — ми втомилися на тебе чекати, до речі, близько дев'ятої приходила Настя, вона була така засмучена, що тебе не застала...»
«Харі рама», — вітається А.
«Харі Крішна», — відповідаю йому. Я цікавлюся його прустівською прозою, чи пишеться; «еге ж» — кліпає очима. А. виглядає трохи пригніченим і, як завжди, небалакучим, на його блідому обличчі густішають червоні плями, спокійно горять тихі іронічні очі, навіть у тому, як він кліпає, відчувається доброзичливий скепсис до навколишнього. А. запитує, як поживає Будда, передавай від мене шанування. Добре, передам. Він пропонує вийти на перекур, виходимо зі старого корпусу й стаємо біля білих колон при вході до факультету, але там надто гамірно — купа студентів збилася на перекурі. Сідаємо на лавці поруч зі студентками, які мовчки читають конспекти, не відриваючи від них заклопотаних поглядів. А. витягує із сумки яблуко й простягає мені. Дякую й беру. Дивлюся на його добродушну мармизу, на рожевість шкіри й несподівано запитую в себе: чому вона такого кольору? Минулого року прочитав у газеті нісенітницю, пов'язану з морквою: якщо її постійно вживати в певній кількості і щодня, то це неодмінно позначиться на кольорі шкіри та на білках очей: усе стане морквяним. Оглядаю його обличчя: шкіра А. — яблучна, саме так — яблучна. Як я раніше цього не помічав! Він уже кілька років щодня товче, мабуть, по п'ять-шість яблук... і стає яблучним. Намагаюся глянути йому в очі, але так, щоб він не помітив; білки, певно, має також яблучні. А. говорить про літературу абсурду, каже, що недавно переклав з англійської прекрасний вірш, а я все намагаюся побачити його білки. А. сидить ліворуч і дивиться в бік корпусу нашого факультету, а мене пре від нетерплячки, коли ж ти поглянеш на мене, аби я зміг роздивитися твої білки. Нарешті А. розвертається, і я бачу його очі: хм, у нього білки блакитні, а не яблучні. Чому білки блакитні? Хіба бувають блакитні яблука? Це як блакитний апельсин в Елюара. Чи, може, А. їсть блакитні фрукти? Які тоді фрукти блакитні? Не згадаю. Їм яблуко і нічого не розумію. Невдовзі він каже, що має до мене важливу справу, дуже важливу. Уважно слухаю. А. каже, що скоро ми будемо ставити «Лису співачку», і я потрібний їм для однієї ролі. Для якої? Кутиками рота він легко усміхається й зізнається, що я маю бути лисою співачкою. Мало не звалююся з лавки. Чому я? Бо ти лисий, відповідає він. Ха, безпорадно вигукую і протестую, я ж ніколи не грав і до театральних і драматургічних штучок нічого не маю, зрештою, у п'єсі Йонеско лиса співачка не з'являється. Він наполягає й каже, що мені взагалі не треба виходити на сцену, просто сидітиму в залі, і на мене час від часу показуватимуть актори. Його розширені очі й витягнуте лице, так, ніби він готується вимовити складне слово, надають А. дурнуватого вигляду. В мені наростає обурення, але не таке гнівне, коли дають по писку, а приховане, на рівні нетривкої думки, ніби я іронізую й водночас ображаюся, що з мене так кумедно приколюються. Проте невинний і дитячий вираз А. проганяє будь-які агресивні наміри й змушує лише доброзичливо усміхнутися. Раз треба бути лисою співачкою — значить, буду, особливо, якщо це потрібно моєму другові. Він знову говорить про поезію, але я нудьгую й думаю про Настю. Від однієї згадки про неї в мені ніби все здригається. В пам'яті зринають фрагменти наших інтимних стосунків, мене кидає в холод, по спині бігають мурашки, а в грудях калатає. Раптом усвідомлюю, що так просто звільнитися від Насті не вдасться, вона настільки глибоко сидить у мені, що виганяти її потрібно буде місяцями, та й то це, мабуть, супроводжуватиметься всілякими душевними терзаннями, десятком-другим відчайдушних запитань без відповідей, багатьма безсонними ночами та ностальгійними днями. А. бачить, що я неуважно слухаю, замовкає й закурює. Аби його не розчаровувати, дякую за смачне яблуко, кажу, що воно мені замінило обід, завдяки твоєму яблуку я протримаюся до вечора, а там, якщо буде воля Божа, може, вдасться й повечеряти. Це просто прекрасно, що існують яблука, без них було б значно важче. «Еге ж», — каже А., і я розумію, що він знову кепкує. Хай. До нас підходить мій однокурсник, тримаючи в руці томик Шопенгауера, він завжди любить отак випендрюватися: таскати або Феєрбаха, або Геґеля, або Платона, щоб на нього всі зирили й думали, який він весь на умняках, а насправді мудак рідкісний, певно, й не читає; справді, я ще жодного разу не бачив, щоб він читав. Попри те, що в тебе ця книжка під пахвою: проґавив ти Шопенгавера. А. дивиться на нього, як на ідіота, й каже, що в нашій уяві нічого саме по собі не існує, що насправді в ній є лише те, що ми відчуваємо, а ти носиш розумні книжки й думаєш, що в твоїй голові ціла галактика. Мій однокурсник переступає з ноги на ногу, бурмоче нерозбірливі слова виправдання, несміливо наводить цитату. Мені ще більше стає сумно, ніяк не можу позбутися думок про Настю. Таке враження, ніби у свідомості — дурнувата повінь постійного переживання-згадування Насті, випадкові уривки наших минулих бесід, нетривкі й хаотичні кадрики зустрічей; намагаюся зафіксувати в уяві її вираз обличчя, сумний погляд, але нічого не виходить, так, ніби не володію тим, що мучить мене зсередини, що підкорює і не дає себе бачити. Закурюю, від диму тіло збуджується; Господи, та мене трусить... я знову віддав серце тривозі, втратив спокій і рівновагу, до якої щодня, крок за кроком наближався, заради якої всіляко керував думками й почуттями, оберігав їх від агресії й інстинктів, що непомітно підкоряють, нав'язують власну волю й роблять слабким, нездатним до самоконтролю.
