Звірослов - Малярчук Таня (лучшие книги txt) 📗
А якось з Омеляном сталося нещастя. Під час його зміни обікрали технічне училище. Винесли з лабораторного кабінету демонстраційний верстат. Омелян міг поклястися, що не спав тієї ночі жодної секунди. Бо він такий - дуже сумлінний. Він бездоганно сторожив своє училище. Він любив його. Він навіть добровільно витруїв з училища всіх тарганів. І тут такий прокол. Майже неймовірний. Винесли верстат, не зламавши жодного замка, жодного вікна чи дверей.
Омелян прийшов додому як побитий пес. Алевтина з обіймами кинулася його зустрічати.
- Коханий, як справи на роботі?
- Погано, - відповів Омелян. - Уночі вкрали верстат. Мені виписали догану, а гроші за верстат вирахують із зарплатні.
- Біднесенький!
Алевтина цілувала чоловіка в голову і черево, тулялася до нього, муркотіла і ластилася, як справжня породиста кішка.
- Ти лягай відпочинь, - підспівувала Алевтина, - тобі треба відпочити, коханий. У тебе стрес.
А дійсно, думав Омелян, мені треба відпочити, у мене стрес. І ліг. Укрився пледом майже з головою, так що виднілися лише його вузенькі червоні оченята. І не спав. Він боявся в цей важкий для себе момент втратити пильність.
Під вечір у Омеляна піднялася температура. Він постогнував під одіялом, а Алевтина незмінно сиділа поруч і лагідно приговорювала:
- Мій біднесенький! Не переймайся ти цим верстатом! Усе буде добре! Тобі треба відпочити. Довірся мені.
- Я хитрий, - повторював у лихоманці Омелян, - я такий хитрий! Що сталося з моєю хитрістю?
Тамара Павлівна намащує хліб маслом, кладе згори плястерик ліверної ковбаси і кидає за холодильник. По той бік - хрускіт і задоволене похропування.
Він їсть, радіє Тамара Павлівна, він довіряє мені.
Уже минув місяць, як Тамара Павлівна взялася з ним боротися.
- Ти мій щурику дорогий, - каже вона перед тим, як йти спати, - я лягаю спати. Не сумуй там без мене. Займися чимось, розважся. Моя квартира до твоїх послуг. Бігай, скільки тобі заманеться. Не бійся. Я нічого поганого тобі не зроблю, але і ти май совість. Не стрибай уночі по моєму ліжку.
Іноді посеред сну Тамара Павлівна зривається, бо їй здається, що він щойно був десь поруч, можливо, навіть під ковдрою, десь зовсім близько. Вона панічно вмикає нічник і вдивляється в присмерки кімнати. У кожен куток і закапелок. Нічого ніде. Тиша.
- А знаєш, - каже Тамара Павлівна, чистячи і без того чистий чайник, - мені якось навіть веселіше з тобою, щурику. Раніше я була така самотня, не мала до кого й слова промовити. А тепер бачиш - говорю без упину. Усе тобі розповідаю. Теркочу, ніби якась базарна баба. Ти мені вибач. Хочеш ще ковбаски? Я купила палку «Московської». Така добра, така жирна.
Омелян ніколи не забуде того поцілунку. Алевтина досі не цілувала його так. Так пристрасно.
Вона нахилилася над ним, мокрим від хворобливого поту, виснаженим, нещасним, - і поцілувала в губи. Омелянові запаморочилося в голові. Стало якось затишно і блаженно. Стало зовсім не страшно.
- Алевтино, - прохрипів він, - скажи мені. Скажи правду. Ти любиш мене?
Алевтина віддано дивилася Омелянові в очі. Тридцять секунд, хвилина, дві. Омелян чекав, і це чекання було для нього найнестерпнішим у житті. Він хотів, щоб «так». Тої довжелезної безкінечної миті Омелян віддав би свою мілку щурячу душу, тільки аби вона сказала «так».
- Я люблю тебе, - нарешті відповіла Алевтина.
І Омелян розцвів. Світ навколо захлинувся від щастя.
- Я знав це, - сказав Омелян. - А тепер, Алевтинко, принеси мені щось поїсти.
Тамара Павлівна зривається на своїй білосніжній постелі з криком відчаю, але цього разу з іншої причини. Щур тут ні до чого. Їй приснився кошмар. Їй приснилась Софія Ротару.
- Щурику! - голосить Тамара Павлівна. - Як мені погано! Який страшний мені приснився сон!
Тамара Павлівна любить Софію Ротару. Дивиться по телевізору кожен її концерт. Вичитує з газет найменші подробиці перипетій її життя. І Тамарі Павлівні здається, ні, вона впевнена, що Софія Ротару знає про це. Вона мусить відчувати таку сильну до себе любов. Посудіть самі, кожного разу під час свого концерту в телевізорі Софія Ротару дивиться просто на Тамару Павлівну. Тамара Павлівна навіть експериментувала. Відходила від телевізора вбік, і Софія Ротару вела очима за нею. Вона співає тільки для Тамари Павлівни. Вона теж її любить. Тамара Павлівна не сумнівається.
- І ось, - голосить Тамара Павлівна, - мені приснилося, що я в залі, на її концерті. Назбирала грошей на квиток, купила великий букет червоних троянд і чекаю. Софія Ротару на сцені, співає, як завжди, пречудово, і дивиться тільки на мене. Я це відразу помічаю. Я всміхаюся їй, а вона усміхається у відповідь. Я стаю така щаслива, бо мої здогади підтверджуються. Софія Ротару знає про мене, вона чекала, коли нарешті я прийду на її концерт, подарую їй букет троянд, заговорю до неї.
Вона теж мене любить. І це природно, щурику, любов за любов - так у цьому світі мусить бути. Концерт закінчується, Софії Ротару дарують оберемки квітів, а я не поспішаю. Жду, коли натовп розійдеться. Хочу побути з нею наодинці. Нарешті стою тільки я і вона. Порожня зала. Тільки я і вона. Я щаслива - вона теж. Простягаю їй свій букет. Софія Ротару дякує. Я кажу: я прийшла. А Софія Ротару: дуже вам дякую, приходіть ще. Я нічого не розумію. Думаю, напевно, встидається зробити перший крок. Я ловлю її за руку, ловлю її погляд і кажу: це я, ти впізнаєш мене? Софія Ротару вириває руку, відштовхує мене, хоче йти. Думаю, напевно боїться. Кажу: не бійся мене, це я, ти ж чекала мене, правда? І тут, щурику, стається щось страшне. Кошмарне. Двоє високих чолов’яг хапають мене попід пахи і тягнуть до виходу. Я кричу, благаю, пручаюся, а вони незворушні, як груди каміння. Я кричу: Софіє, Софійко, куди ж ти? Не відштовхуй мене! Це я! Я тебе люблю! А вона стоїть на сцені і мовчить. Холодно спостерігає за тим, як мене, ніби шкодного пса, викидають на вулицю. І викидають. У калюжу. Я бовтаюся там, сльози жалю змішуються з болотом, і я розумію, що залишилася такою самотньою, щурику, якби ти тільки міг це знати. Якою самотньою я залишилась!
Тіло Тамари Павлівни здригається від тяжких ридань.
Раптом у присмерках її спальні зблискують два червоні вогники. Вогники наближаються. Вони вже зовсім близько.
- Щурику, це ти?
На постелі Тамари Павлівни дрібні, але впевнені крочки.
- Мій маленький, ти прийшов пожаліти мене?
Тамара Павлівна перестає плакати. Ось він - цей відповідальний момент. Просто біля її лиця, навпроти, руда мордочка ворога. Тамара Павлівна гладить щура по спині, а щур лиже їй руку. Один невинний рух, одне найменше зусилля - і Тамара Павлівна знову стане вільною. Тонка шийка хрусне - і все. Ось він - цей відповідальний момент.
Алевтина подає Омеляну величезну тарілку смаженої картоплі. Улюблена Омелянова їжа. Картопля парує, ще гаряча, щойно зі сковорідки, з цибулею і перчиком. Омелян кладе тарілку поперед себе і з апетитом вдихає духмяний аромат.
Алевтина весь час поруч, ніби солдат на відповідальній військовій операції. Вона трохи бліда, але Омелян цього не помічає.
- Алевтинко, дякую тобі, - каже Омелян, - картопля так добре підсмажена, з двох сторін, саме як я найбільше люблю.
- На здоров’я, коханий, - відповідає Алевтина.
Омелян наминає картоплю, а Алевтина задоволено за цим спостерігає.
- Їж, мій коханий, їж, - каже вона, - тільки пережовуй, не ковтай усе зараз, добре пережовуй.
Омелян пережовує. Він не ковтає все зараз.
Як гарно, думає він, як іноді раптово все може змінитися на краще. Ще сьогодні вранці Омелян був переконаний, що його життя скінчено, а тепер він знову щасливий. Алевтина любить його, він любить її і поїсти. І ось є і те, й інше. І любов, і їжа. І не треба бути обережним. Війна завершилась. Вони разом зістаріються і вмруть на одній подушці.
Зненацька виделка випадає в Омеляна з рук.
- Алевтино, - кричить він, - мене заболів живіт!
- Коханий, це тимчасово. Зараз мине. Може, ти занадто смачно поїв. Так буває.
