Теплі історії до шоколаду - Гербіш Надійка (серии книг читать онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
Тепер дівчина їхала повільно, убираючи в себе сонце, що заливало вулиці, розглядаючи квітники на подвір’ях, смішних гномів посеред хризантем, веселих собак із кошлатими хвостами, вікна, завішані красивими фіранками, та дбайливо підстрижені газони. А за рогом їй трапилися смішні білки на дереві й дві кішки-мисливиці: одна полювала на білок, інша — на колеса Міланиного ровера.
Повернувшись додому, дівчина запарила собі чаю в заварничок, дістала шоколад, накинула теплу шаль на плечі, увімкнула ніжну й щемку музику й сіла до роботи над перекладом книжки про старе кіно.
«Ну чим не ретро-продовження затишного осіннього ретроранку?» — подумала жінка, й замість того, щоби відіслати коханому чоловіку есемеску, дістала листок паперу, чорнильну ручку й взялася писати йому справжнього листа. Навіть без «смайликів». Лише дуже важливі слова й трохи улюблених парфумів на папері.
Скрипка для вранішнього дощу та нічних зірок
У вранішньому саду, щойно вмитому дощем, така ніжна-ніжна прохолода. Пелюстки падають на обличчя, плечі, книжку, у горнятко з цикорієм та згущеним молоком, заплутуються у волоссі.
Я давно помітила, що такими ранками особливо добре пишеться, бо хочеться розповідати історії. Бажається малювати листівки та прасувати білизну. Прагнеться маленькими діями дарувати усмішку рідним. Тоді зовсім легко любити увесь світ і вірити без жодних сумнівів.
Щиро тішуся цими тихими, спокійними ранками. Коли добре й не хочеться нічого іншого. Коли в голові замість безперервного потоку свідомості — невпинний потік вдячності.
І коли можна, витерши пил зі старого чорного футляра, вийняти таку ж стару скрипку й зіграти улюблену мелодію просто так.
У такі ранки з’являється багато добрих спогадів. Пригадується, як колись я, маленька й довгокоса, пленталася такої ж теплої пелюсткової весни з музичної школи з надзвичайно, здавалося тоді, великою скрипкою за спиною, а в руках у мене була булка з шоколадом, яка затуляла одразу пів-лиця, і тримала я її обома руками. А вдома мене вже чекали канікули.
Сусідський хлопчик подарував мені квітку з клумби своєї мами — вона вважалася найкращою квіткаркою на вулиці. Я принесла свою першу квітку додому й чомусь одразу зашарілася, коли тато подивився на мене трохи загадково й усміхнено.
Ми приїхали до Львова і я сказала батькам, що хочу тут жити. Хочу їздити до школи на трамваї, купувати льодяники на вулиці, приміряти «дорослі» капелюшки й пити гарячий шоколад, поки дорослі питимуть свою каву. Мама каже, що колись я, можливо, тут житиму. А поки час повертатися в наш затишний будиночок із садом. Батьки мені купують книжку й нотну збірку легеньких увертюр, для початківців у музиці. А собі — набір глиняних горняток і пузату джезву.
Потім я таки їду жити до Львова, але повертаюся в заквітчаний сад якомога частіше. Залишаю свої студентські клунки ледь не на порозі, дістаю лише підручник з предмету найсуворішого викладача й вмощуюся на гамаку. І лежу тут доти, поки батьки не повернуться з роботи й ми не сядемо вечеряти.
Люблю, коли настає весна. Коли згадується лише хороше, мріється про світле, коли температура повітря така ж, як восени, але ти чомусь не кутаєшся у додатковий светр, а навпаки, скидаєш усе, що тепер зайве. Коли можна пити вранішню каву в саду, коли світла все більше, а дні все довші. Ну а ще люблю весну, бо з теплом у дні повертаються чарівні моменти: настає ніч, усі домашні поснули, а ти — в одній піжамі — прокрадаєшся з великим горням чаю в долонях на терасу і дивишся на зірки.
Слова
Дана віддавна мріяла стати письменницею. Їй подобалися слова й те, що вони робили з людьми. Словами можна було втирати сльози, гоїти рани, гріти, смішити, підбадьорювати, гамувати біль, тамувати спрагу, втишувати розтривожене серце, мирити, дарувати надію.
Її діти носили імена, зрозумілі кожному. Старшого сина звали Мирослав, і саме таким хлопчик був — сумирним і добрим. Двійко молодших донечок, народжених на самісіньке Різдво, Дана назвала Дзвінкою і Радою. Її дівчатка росли веселунками, щебетунками й сміхотунками. Вони помічали стільки дивовижного навколо, неначе жили в якомусь чарівному світі. А Дана вчилася в них, чудувалася впольованими дітьми дивами, занотовувала їхню радість і лагідний спокій, малюючи на папері красиві, цілющі слова.
Данин чоловік, Лука, умів бачити світ наскрізь. Він читав телеграми від природи й умів їх розшифровувати — якими б короткими чи заплутаними вони не були.
— Завтра впаде дощ, — казав він у цілком сонячний день.
Жінка хотіла розпитати, звідкіля він те знає, але Дзвінка так тішилася почутій звістці, що починала кружляти подвір’ям, пританцьовуючи, і наспівувати ніжні мелодії.
Лукин старший брат був архітектором і навчив його розуміти міста. Чоловік умів розповідати цілі історії, дивлячись на випадковий, з першого погляду геть непримітний будинок. Він любив подорожувати — насправді та у мріях. І розповідав про міста історії, яких не чули й досвідчені мандрівники. Наприклад, Венеція в його уяві ніколи не поставала як місто кам’яних нетрів на вузьких каналах. Він знав, що в кожному будинку є «садова кімната», прихована від очей звичайних перехожих, які приїхали в це місто на день, не маючи мети розчинитися у ньому, загубитися, відчути його дихання і прочитати його історії з фасадів кутових будинків. Венеція була для Луки містом садів і доглянутих клумб. Містом-мрією.
Чоловік був годинникарем, і Дані інколи здавалося, неначе він бачить наскрізь не лише механізми, а навіть час. Лука ніколи нікуди не поспішав і вчив того дітей.
— Найважливіше ви все одно встигнете, — проказував тихо, гладячи Мірчика по каштанових кучерях і усміхаючись донечкам, що на мить присіли на канапі.
Дана любила записувати чоловікові слова, його наскрізний погляд, внутрішню втишену радість так само, як і замальовувати Миркову синівську ніжність, добрий спокій його розумних сірих оченят і веселі оди своїх сонячних донечок. Вона писала про все, що її гріло.
Жінка дуже хотіла стати письменницею, але ніяк не могла примиритися з «сюжетами». Вона не любила їх. Дана вірила, що важливі не стільки всілякі повороти й миті перетину, як добре слово, виважене рішення й спокійна залюбленість у життя, а ще, мабуть, уміння невтомно носити у серці щастя.
Вона писала слова й вірила, що їм не потрібні прикраси й муштрування. У них самих було вдосталь життя, сили, свіжості, пружності. Їм вистачало мовця і вдумливого читача. Тож Дана писала, забувши про всі на світі правила й звичаї. І сподівалася, що її словами можна буде витирати сльози, гоїти рани, гріти, смішити, підбадьорювати, гамувати біль, тамувати спрагу, втишувати розтривожене серце, мирити, дарувати надію. А тоді ховала їх у шорсткі шоколадні та гладенькі жовті конверти, наліплювала кольорові марки з птахами й розсилала всім тим, кому вони могли знадобитися.
101 ЩАСЛИВА НАМИСТИНА
Розділ 1
Андріана ніяк не могла заснути. За вікном транслювали густу ніч і декілька яскравих зірок, чиє світло не спромоглися притлумити вуличні ліхтарі. Збоку солодко сопів чоловік — у його обіймах і під теплою ковдрою було затишно й добре. Але сон, вочевидь, вирішив не заважати думкам молодої жінки й чемно відступив.
Вона ж вертілася на всі боки, усіляко намагаючись показати своїм думкам, що їм уже якось наче… пора, але їм бракувало такту, тож вони напосідали, як мухи в серпні. Андріана виставила одну ніжку з-під ковдри, за нею — другу, а тоді повільно, знехотя і дуже тихо, аби не розбудити Костика, піднялася з ліжка й навшпиньки пішла на кухню.
