Ангели помсти - Ульяненко Олесь (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
– Стасік, я тобі зараз так вмажу, що ложками від стіни будуть відшкрібати.
– Тоді без адвоката ні гу-гу. Я хвора людина. Мало чого набалакаю.
Тут мене потом пробило: нас ніхто не записує; але Титар зрозумів мене і показав очима на магнітофон. Я з шумом випустив повітря, моргнув Титарю, мовляв, тягни резину, а сам вийшов і подзвонив Коломійцю.
– Та нехай ширяється, йоб його. Аби тільки пасть свою погану відкрив. Хлопці, коліть їх швидше, доки батьки не вдарили у двері усіх міністерств своїми поганими лобами, – загудів на тому кінці дроту полковник.
І Стасіка вмазали першокласним морфіном. Він навіть сцикнув трохи у штани від задоволення. Витягнув ноги, попросив сигарету, смачно затягнувся, закинувши голову, випустив дим і почав:
– Усе вийшло якось ні з чого. В Донецьку з соломою почалися проблеми, порожняк повний. Я й кажу Кєші, що у мене кентяра на бандерштаті, Батрак Едік. Йобнутий на всю голову, продвинутий пацан, але у нього всілякого добра – во, по самий кадик. Ну, ми сіли на мою тачку і погнали у благословенні краї. Зустрів нас Едік хлібосольно, гріх скаржитися, тільки він мені з першого погляду не сподобався, якийсь не такий, як раніше. Сиділи ми на шампанському днів з чотири, тільки оскому набивали балачками і шампанським. Едік у кабаку пельку ні на хвилину не закривав. Замовкав, правда, щоб задерти спідницю офіціантці, або ще кілька разів вставав, щоб начистити писок музикантам. Тут він був молодець, майстер, супер. Такого хамла ще пошукати. Говорить, що арієць, а решта – недолугі бродяги. І, гад, виделкою в око Кєші мітить. Не любив циган, так він пояснював. А хто їх, питається, любить.
– Стасік, не розтікайся, – прогарчав Титар.
– Ша, менти. Я до чого веду, що Едік рік тому був зовсім іншим.
– Як це?
– А не несло його так. А тут очі бігають, як у вовчари. Ви розумієте, про що я? Нам треба тільки ширива і звалити з цієї глухомані. Дістав він нас своїми фарерськими промовами. Ви бачили його бункер? Ні, хороші з вас сискарі, не скажеш нічого, – Стас зібрався передихнути, як Титар увалив його під дих.
– Закрий хавло, ублюдок, – прошипів він, явно задоволений.
– Він найняв кількох негрів і у Хвощівці на болотах викопав яму, обставив по-своєму.
– Угу, – сказав я, вийшов і подзвонив до полковника.
Повернувся назад, занурюючись у якийсь голий і безпросвітний полудень. Мені від самого початку допиту було нудно, але я повернувся і сказав Титарю:
– Віть, бери хлопців і поїдь у Хвощівку. А Стасік зі мною побалакає. Згоден, Стас?
– Згоден, – прорік Стас.
Я подивився у його очі – глумливі, майже дитячі, сірі й чисті, з країв укриті сивою памороззю.
– Нарешті ми дісталися його дому. Шикарна фортеця: бачили, скільки там барахла? Отож. У мене губа одвисла. Наскільки мій таточко любитель усіляких цяцьок, та до Едіка йому далеко. Ну, і присіли ми у нього на омнопон, потім на морфін, потім десь і кокс узявся. Не інакше через циган, нехай дурнями не прикидаються. Вони все шириво контролюють у вашому аулі, а в нашому – і поготів. Ну, це зараз крапля в морі, розумію. Мазалися ми: Людка, я, Кєша, а Батрак прямо всеїдний. Шампань там, дороге винце. Голий ходить степом з дробовиком і вірші читає.
– Що за вірші?
– А яка, капітан, різниця? Краще б він узагалі не читав. Ну-от, сиділи ми так пару днів, може, тиждень, точно не прикину, самі розумієте. А потім – голяк. Ми, звісно, на більше розраховували. Все вистріляли, лишилося всього дві коробки зі стекляшками, Батраку і його дружині, і того на тиждень. Грошей – ліміт. То йому тато підкидав, то Джулай. Якщо чесно, то тих бабок, що у них з Людкою лишалися, вистачило б витримати облогу до третьої світової. Але Батраку дах підірвало. Зачинився у кімнаті. День не відчиняє, другий. Реве, як звір, аж у нас мороз поза шкірою. Потім вилазить з якимись карлючками. Говорить: у мене план, побудую жертовник із суцільного золота ось тут, у степу, да, в степу побудую жертовник. Я запитую, ну, а ти, мовляв, ким, дарагуша, будеш. Батрак як витріщить очі: «Я – головним жерцем і богом!» Потім сів і розплакався: грошей нема, ширки нема. Його трусило, жовтий весь, а очі ліхтарями, отакенні, горять. Кєша мені й гуторить: «Треба звалювати з цієї дикості, наш кореш поїхав, не бачиш чи що?» І треба б, блядь, звалювати, але якогось хріна ми лишилися. Видно, захотів тихцем прошвирнутися кімнатами будинку і пошукати грошей або, може, прихопити щось путяще. Та і по всьому Батрак умів бути лідером серед йобнутих на голову. Не знаю, де ми дістали наркоту впереміш з барбітурою, але нас, щоб чудити, ще так не вперло. Я прокинувся на Людці, а Батрак ледь Кєшу не оддрючив в окуляр.
– Д-а-а, веселі ви хлопці, – закурив і передав сигарету Стасу. – Наскільки я зрозумів, ти тягнеш, що плану у вас ніякого не було.
– Ні фіга, окрім пурги, в головах, капітан, у нас не віялося. Але ось що цікаво: як Людка опинилася у Джулая, не збагну. Ми від Білявського покотили до ощадкаси. Не інакше, вона вбивала в голову цьому малохольному день і ніч, що треба почистити ощадкасу або Білявського. Сама-то вона на легкий хліб губу розкатала. Не знаю, вирішувати вам… Ось що… Да, пригадав, хоча цього ніколи не забудеш, але чомусь вилетіло з голови. Сидимо ми у великій залі, настиримо ширку, а тут підтопує Марго, його сестричка. Я кинув оком – не нашого поля.
– Як це? – несподівано у мене похолола спина.
– А так. Я ж вашим ніколи не стану. Правда? Отак і Марго. Чому вона прийшла – невідомо, принаймні мені. Батрак насторожився, заглух, перестав верзти дурниці. Вертить тільки, як вовчара, головою і патлами трусить. «Ти якого хєра тут робиш, Марго?» – Батрак до неї. «Тебе Джулай кличе». – «А їбав я твого Джулая!» Марго тільки скривилася, і чесно – нам стало якось сумно і соромно. Людка сидить гола, то одне око примружить, то друге і шипить: «Маргуша… Хочеш мою кицьку полизати?…» Марго нічого цій суці не відповіла, а повторила прохання Джулая. Зібралася йти. А Батрак як закричить, що аж сірка з вух повискакувала: «Стояти! Стояти! Стояти!» Вона зупинилася, глянула на нього, як на таргана, може, трохи жалісливіше, да, дівка ще з тим характером. «Передай своєму ублюдочному дєдушці, що я його в рот їбав!» – як заверещить Батрак: стоїть на колінах, кулаки стиснуті, голий, хєр стирчить. Тоді, ми незчулися, одним ударом – мах. Марго лежить на підлозі, а він стягує з неї штани. У нас весь кайф вивітрився. Ну, відтрахав братік сестричку у всі можливі дірки. Марго непритомна спочатку була, а прийшла до тями – тільки стогнала, але спротиву не чинила, кволо, може, щось, а так – ні. А Батрак стоїть над нею, з хєра ллється, а він, паскудь, щось на залупі розглядає. «Ваша черга!» – реве. Ми з Кєшою сидимо. Тоді він вийшов і повернувся з помпівкою, наставив на нас, а ми – краще свинчатку в лоба, ніж по півнячій статті йти. Людка заливається, тягає Марго, як ляльку, тиче її голову між ноги. До четвертої ранку вони з нею управлялися.
– А ви з Кєшою?
– Бачить Бог, що ми до цього діла не мали ніякого. Кєша-то її і вивів, коли ці паскуди поснули. Він просив, щоб не заклала. Потім повернувся і напустився на мене: давай линяти. Я загнав собі порядний дозняк. Спробував встати, мене як косою. Так воно по новому колу пішло. Очухалися в обід. Сонце, вітер, на душі мліє тривога, наркота навіть не бере. Батрак понавитягував з підвалу вина, і ми прогужували до ночі. Він зробився милим, розповідав смішні історії, і все потроху начебто вирівнялося. Дивлюся, а Кєші-то нема.
– Куди ж подівся Кєша? Щось не ліпиться, Стасік: то він у тебе прямо гуманіст, ледь не підар, а тут дивись – подався з Людкою.
– А як ти здогадався, капітан? – Стасік причмокнув. – Ось тобі й глибинні загадки людської психіки. Так-от, того дня його нічого не брало: ані наркота, ані випивка. Чудовий день. Ми ганяли степом без будь-якої причини, бикували, одним словом. Батрак гнав лободєнь з приводу того, що ми напівбоги, напівлюди. Вічно у нього плуталося; я навіть запитав: так хто ти, Едя, бог чи напів. А він горланив до білої піни, що ми не належимо до цього світу. Здорово він зарулював. І тут ми підкотили до Білявського, його магазину від Полтавського заводу під якимось там, у хєра, номером. До цього я того жида і в очі не бачив. Батрак зайшов у лавку. Глянув на вітрину. Пішов мовчки назад, взяв помпівку, повернувся і наставив на жида. Кричить, щоб той вимкнув сигналізацію. Білявський вимкнув. Батрак почав гамселити Білявського прикладом, заставив годинники, ланцюжки, медальйони, кульчики, персні, брюлики – всю рижуху скласти до торби. Що Білявський і виконав. На прощання Батрак бабахнув у нього, але не вбив, а тільки поранив. Кишки у нещасного лізуть, лопаються, а він проповз аж до виходу. Ну, я, чесно кажучи, зблювнув. Страшно зробилося. А Батрак тицяє мені дробовика: «Давай, кінчай його!» Я хльоснув із пляшки і смальнув у голову цьому клятущому жидярі так, що голова обчистилася, як помаранча. Мізки чисті, незаймані, тільки підтікають кров’ю. Ми від’їхали і перезарядили наші шланги ширкою. Це був китайський опіум, який треба випарювати на золотині. Не пам’ятаю як, але підкотили до ощадкаси. Нас трусило і кумарило, хоча ми тільки-но перезарядилися. Батрак матюкався, шукаючи слоїка, але так і не знайшов. Тоді він витягнув з бардачка пластикову баночку з угорським ноксироном, висипав на долоню і все проковтнув. Я промовчав. Підкотили до ощадкаси. Не інакше – у цього придурка визрів план, і він зупинив машину. Сидів, хилитаючи чумною головою. Але дивно те, якщо цей план існував, він з шаленою швидкістю почав реалізовуватися. Я так думаю принаймні. Скільки там тієї халабуди. Ну-от, я з обріза, а він з помпівки валили по халупі. Всі полягали. Троє, по-моєму, там було. Гроші, як на тарілочці, – всі у торбах. Фарт йому йшов, але, правда, в ідіотів розцінки різні. Ну, а тоді ми вже вирулили до циган. Спека така була, наркоти ніякої, а барбітуру Батрак зжер, сучара.
