Славка - Ткачук Галина (книги полные версии бесплатно без регистрации TXT) 📗
Вона спитала, де знаходиться якась установа. Я не пам’ятаю яка. Я не знала.
До монастиря я прийшла, бо мала на душі вину і не мала нічого іншого. Я вдячна цій жінці, що пішла зі мною. Я відчувала свою вину перед нею. Але не зараз.
Потім вона спитала, де вулиця Межигірська. Я сказала, що не знаю.
Вона спитала, який район я знаю краще.
Я сказала — цей.
Але взагалі я не з цього міста.
А з якого?
Я сказала — із Вінниці.
Скільки коштує квиток до Вінниці? — спитала жінка.
Я сказала — двадцять гривень, але зі студентським дешевше.
Двадцять гривень, а зі студентським дешевше? — перепитала мене жінка.
Ага.
І як там, у Вінниці? Як там погода?
Не знаю, я давно там не була. Я тут вчуся.
Вчишся? Де?
Тут, — кажу.
Можливо, вона скоїла який злочин і шукала втечі.
Можливо, я теж. Чому вона мене не боялася?
Коли я ішла туди — я ішла по снігових кучугурах. Нікому їх відвернути. Ішов сніг. Мене перестрів колишній однокурсник Ігор і спитав, куди я іду. Я пообіцяла собі, що нікому цього не казатиму. Бо людина, що я перед нею винна, може здогадатися, що я винна, що вона теж винна, що усі ми страшні. Вона б мене злякалася. Вона б розсердилася, і між нами пролягла б тільки лють.
Ніколи не кажіть свою вину тим, кого скривдили. Ходіть натомість на сповідь.
Ой ні. Робіть навпаки.
Ігор тоді спитав, куди я іду. Я сказала: не знаю.
Він сказав: оце справжня загадкова дівчина: сама не знає, куди іде. Мені сподобалось.
Потім він подзвонив на мобілку комусь, кого теж звали Ігор, і запросив його десь пити пиво, починаючи від метро Льва Толстого. Я спитала, чи не себе він запрошував. Він засміявся і сказав: ні. І зник з-перед очей моїх, і я втекла від лиця його.
Так от, жінка, що пішла за мною, потім спитала, де я живу. (Після запитання, де я вчуся.)
Я сказала: у гуртожиткові.
Насправді я живу не там.
А як туди можна заселитися?
Треба вчитися там, де вчуся я, сказала я.
І пішла від неї, і вона пішла за мною.
Зараз мені хотілося їсти, але з кімнати виходити не можна.
Я не знала, що вона там у куткові робить.
Тихенько, поки мене не відчувають, я зняла свої золоті сережки і поклала до рота.
Потім, як завжди, лягла на підлогу. Тільки так моя спина відпочиває.
Я тихенько ворушилася, і хребці ставали на місце.
Здається, жінка починала мене боятися. Можливо, нам треба було іще поговорити. Усе б стало на свої місця. Я не хотіла. Я перегортала язиком сережки у своєму роті. На них залишився смак моїх вух. Я любила смак своєї шкіри — у дитинстві найкращий харч були шкірки від вавок. Зрештою, у молодості також. Про свою старість я нічого не знала.
Вона встала і пішла по мені кудись. Так, ніби мене і не було зовсім. Я заспокоїлась.
Я заспокоїлась і заснула. Зубами донизу, щоб неможливо було забрати мої найкращі у світі золоті сережки.
Я прокинулась від холоду. Двері були відчинені. Жінка пішла. Добре, що вона мене так і не злякалася. Це була сильна жінка. Я посміхнулася. Таки сильна. Такі, мабуть, дужі руки. Добре ще, що вона не придумала мене душити. Я посміхнулася від такої невідповідної думки.
Рука моя затерпла. І це засмутило. Раніше вона затерпала, тільки якщо я спала на подушці. А зараз я спала взагалі на твердій поверхні — це дуже недобре, що рука тепер затерпла. Це знову щось із хребтом. Я поворушилася — кілька хребців знову тріснуло.
Рот мій був порожній. Я засміялася. Знову проковтнула свої сережки. Нічого, нічого, вони повернуться рано чи пізно.
Але є речі, які вже не повернуться.
Я пішла по кімнаті розшукувати їх.
Так, зник мій паспорт. Я засміялася. Паспорт, де я була заміжня за своїм одним знайомим. Він так косив від армії. Він запропонував: я тобі — мобілку, ти — виходиш за мене заміж.
Ту мобілку я вже десь загубила.
Якщо ти заглиблений у себе багато — то губиш речей достатньо.
Додайте сюди іще короткозорість.
Я нікому не казала, що заміжня.
Як ви, мабуть, здогадалися, його таки забрали в армію. Я не знаю.
Можливо, саме тому я і загубила ту мобілку. Щоб усе по-чесному.
Не знаю, все одно ми таки гарно провели час. Кілька разів у загс ходили. Сподобалися одне одному. І це немало. Я посміхнулася.
Все одно ми скоро розлучаємося.
Я посміхнулася. Я згадала кілька своїх улюблених пісень про прощання колишніх одружених…
Гроші мої були сховані надійно — у різні книжки і буклети з-під дисків. У тім була своя система.
Я навіть не перевіряла, чи вони на місці.
А гаманця вона витягла іще тоді, коли вперше розмовляла зі мною, і було темно, і йшов сніг, тож вона притискалася міцно до мене, щоб з-під пухнастого капюшона розглядіть моє лице.
Те саме, з-перед якого втік був кілька хвилин перед тим Ігор.
Шкода, що вона тоді мене не злякалась.
Чорт! Я вперіщила кулаком у стіну.
Як я цього не передбачила? Ну чому я подумала, що у мене нічого красти!?
Вона забрала мої чоботи!
Почекай. Я заспокоїлася. У мене ще були зимові мештики.
Ботинки.
У мене ще є шкіряні чоловічі напівкросівки-напівтуфлі. Чорні. І я думаю навесні пофарбувати їх у червоне. І колись розкажу чому.
Я поворушила шиєю — і пару хребців тріснуло. Швидка ниточка нерва дьорнулася у руці.
Це таки якесь порушення. Я пішла на кухню зробити чай.
Так, вона тут поїла. Це ж треба: вона зварила макарони із сосисками і лишила трохи мені. Я засмутилася, що думала про неї погано. Мені ця історія із жінкою перестала подобатись. Я згадала, із якої моєї вини усе почалось.
Під батареєю стояли чоботи. Тю! Я таки поклала їх під батарею. Я засміялася.
Останнім часом все більше людей питають, чого я сміюся. Спочатку був один, тепер вже троє. Треба це якось припиняти.
Що зникло — так це одна ковдра.
Я увімкнула радіо.
«Дякую тобі», — співав Вакарчук.
Я уявила, що мені цю фразу каже та жінка, загорнута десь зараз у ту ковдру.
«Будь ласка!» — сказала я щиро.
За вікном на снігу просто посеред ранку хтось виводив для моєї сусідки зверху ранкове привітання: «НЕ СЕРДЬСЯ. ВСЕ ЦЕ ПРАВДА»
Я засміялася.
Я прокинулася по-справжньому вночі від чийогось хропіння. Мені заклало носа.
Я дістала із кармана штанів серветку і спробувала прочистити носа. Серветка виявилася шматком туалетного паперу.
На ліжкові спала жінка.
У будь-якому нежиттю основна проблема в тому, що він — запальний процес у голові.
Я сперлася спиною на край ліжка і навмисне вдарила жінку потилицею.
Хропіння змовкло, почувся якийсь радісний звук.
І тут раптом хтось взявся мене душити.
І ніби одразу це заняття кинув.
Я закрила очі. Я зрозуміла: жінка прокинулась і сіла мені на плечі. Її нижня сорочка і коричневі колготки мали сильний запах.
Її суглоби були якісь неправильно гнучкі, ніби кожен міг згинатися у три напрямки. Вони міцно обхопили мій тулуб.
Подзвонив телефон. Я підбігла, але слухавку схопила жінка на моїх плечах і високою пташиною мовою говорила з кимсь хвилин п’ять.
Я тим часом пробувала від неї звільнитися.
Я збила їм телефонну розмову.
Жінка видала якийсь тонкий писк.
