Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (книги хорошего качества .TXT) 📗

І саме тоді ти його покинув?

Тобто?

Я маю на увазі те, про що ти пишеш у «Центрально-східній ревізії» — ось тут: «…я віддалявся від батька згідно з обов’язком зміни часів. …Можливо, це було моє перше велике визволення — я позбувався однієї з найсильніших залежностей. А втім, це не конче так: не стільки визволення, скільки розчарування. Лісовий герой і харизматичний оповідач історій розвалювався в мене на очах, зникав у минулому. Залишався нестримно старіючий чоловік, забудькуватий і повільний, схильний до набридливого повторення одних і тих самих сюжетів (від занадто частого вжитку вони марніли, стиралися, блякли, губили колишню пружність і безсумнівність), залишався хронічний розкладач пасьянсів і відлюдник».

Ну так, це воно. Ні, це не так. Не зовсім так. Так, з одного боку я покидав його, як усі блудні сини, це ясно. А з іншого — я все одно не міг без нього жити. В одне з наступних літ, знову під час вакацій, я натрапив на його записник. Він чомусь забув його вдома. Припустимо, що він забув його. Працюючи машиністом на теплостанції, він мусив чимось заповнювати час. У тому записнику були всілякі його малюнки, гуморески, віршики, навіть кросворди, що їх він намагався укладати. І от я знаходжу в ньому його прощальну записку. У ній він досить офіційно звертається до своєї дружини, пояснює, чому він іде з життя, бажає їй чимшвидше знайти себе в цьому світі без нього, сподівається, що я, син, хоч трохи його зрозумію. Була п’ята пополудні, його зміна тривала до восьмої вечора. Я кинувся дзвонити до нього на станцію. Коли він це написав? Рік тому? Минулого тижня? Минулої ночі? Він уже зробив це? Щойно, дві хвилини тому? Чому він досі не підійшов до телефону? П’ятий гудок, шостий. І коли він таки врешті відповів, я лише видихнув щось типу «Е-е-е-е, тату? Така справа… Прийдеш з роботи — зіграємо в шахи, окей?». Він був явно ошелешений — з чого б це я так, які ще шахи, ми не грали в них триста років. Увечері ми не говорили про це. І ніколи в житті не говорили. Я дуже хотів оточити його увагою і відвести подалі від думок про самогубство. Можливо, ту записку він підкинув мені навмисне. Як сигнал, що він завжди готовий. Але я ніколи не запитав його про це: мені видавалося ризикованим навіть порушувати цю тему. Та ні, просто я все одно не зміг би чогось такого вимовити — ротом, губами, язиком. Дякувати Богу, ця бомба сповільненої дії ніколи не спрацювала. Ми, люди, які живуть вигадуванням історій, щоразу вимальовуємо собі якесь нове страхіття, щось таке, що може тут і там трапитися з тими, кого ми любимо, якісь нещасні випадки, хвороби, комети, стихійні лиха. Для мене це одна з незаперечних ознак любові. Пам’ятаю, як улітку 79-го ми з Ніною мали роз’їхатися в Києві на якісь півтора місяця. Вона вирушила автобусом до Чернігова, а я трамваєм до залізничного вокзалу. Ще навіть не доїхавши до нього, я зрозумів, що її автобус швидше за все перекинувся і згорів, а сама вона швидше за все загинула. Це було ясно, як Божий день, бо як могло бути інакше? У 79-му році ще не було мобілок — і не те що у нас, а навіть у вас. Тобто з думкою про її загибель я прововтузився годин п’ятнадцять на розжарених цвяхах у поїзді. Зранку, вже вдома, я обережно запитав у бабці, чи не було яких-небудь свіжих повідомлень про автобусні аварії. Але тоді їх не бувало взагалі, таких повідомлень. Тобто аварії й катастрофи могли траплятися лише на Заході. Мені не залишалося нічого іншого, як тільки таємно подзвонити до неї. І коли я почув у слухавці її дещо змінений, чернігівський голос, я навіть не спромігся нічого із себе видушити.

Як це почалося?

Почалося так, що ми з нею зналися вже рік. І кожне з нас мало свою історію. Мою ти вже більше чи менше знаєш. Окей, почнемо не звідти. Ну так — почалося з того, що ми разом лежали на сіні. У вересні нас повезли на т. зв. сеге-роботи. Було темно, волого і весело — ми пили яблучний пунш, стежили за небесними тілами, передусім за НЛО, бо їх того сезону всі звідусіль накликали. Ми заснували рок-групу «Волосы Ангела» і намагалися привернути їхню увагу своїми нічними концертами. З Ніною, а також Дарою та Садовим, ми щовечора вислизали в темряву. У темряві ми розмовляли про Джойса, Фройда і Бога, ми облазили всі навколишні руїни, полохаючи кажанів на аварійних дзвіницях. Ми заперечували Маркса. Крім того, ми ходили уздовж нічного шосе. Нас переслідували спалахи фар і синіх вогнів на цвинтарях. Не минуло і трьох таких вечорів, як до мене дійшло, що я пропав. Та що там — і двох таких вечорів не минуло, а я вже пропав! Потім я падав до ями з нечистотами, помилково в темряві прийнявши її за земну твердь. Потім я падав під вантажівку з п’ятьма тонами мокрої дощової капусти. Мою ногу вчавило колесом у грязюку, і машина з вищанням (моїм?) загальмувала. Якби це був асфальт, я швидше за все лишився б без ноги, мене врятувала метафізична грязюка наших доріг. Я лежав з ногою під колесом і кричав йоб тваю мать — десятки разів одне й те саме, напевно, мене зациклило на цій магічній формулі — ЙТМ, вона ж мене, мабуть, і врятувала. Газуючи з усіх сил і з’їжджаючи мені з ноги, той шоферюга був блідіший за мене. «Я помру від правця, а ти так і не дізнаєшся про мою останню любов, кохана», — звертався я до Ніни ще тієї ж ночі в гарячці. Потім я падав до розверзлої гробниці на Янівському цвинтарі. Нас було п’ятеро і ми шукали могилу Антонича. Ми її знайшли, хоч це й було безнадійно, але нас провадили сто червінців божевілля, розсипаних там і тут на цвинтарних доріжках. Я захопився бічними стежками і мене відразу ж було покарано падінням до тієї смердючої гробниці. Того сезону я тільки й робив, що літав і падав. Я став каскадером з десятьма переломами рук, ніг і ребер, моє тіло сорок разів укололи від сказу. На початку листопада я, хапаючи пересохлим ротом рештки повітря, змусив себе освідчитися. Ніна відповіла цитатою: «Можеш вважати, що я набила себе по обличчі». Хто не бачив телефільму «Собака на сіні» з Боярським і Тєрєховою, той не зрозуміє, що в такий спосіб мені відмовлялося.

Чому?

Я також не знаю чому. Але сталося: одного ранку я прокинувся в жахливо холодній, заповненій бляклою листопадовою сірістю кімнаті. Я дивився у гуртожитську стелю, якої, щоправда, не пам’ятаю, але я певен, що вона була такою ж нестерпною, як уся ця кімната, вся ця осінь. І в моїй голові пульсувало одним-єдине заклинання: «Добрий ранок, моя одинокосте». Саме воно тої миті виявилося найдосконалішою формулою мене, бо в ньому був зосереджений і болісно скорчений увесь я. Минуло кілька безглуздих днів, заповнених болісно скорченим Нічим, а потім до нашого Поліграфу приїхала велика бригада людей у ритуальних масках і фланелевих халатах смертельно-брудного кольору. Запахло чорними африканськими культами. Це були медики зі станції переливання крові, ціла станція медиків, усі до одного. Вони приїхали по нашу молоду й дурнувату донорську кров. Ми з товаришем — це був той самий Садовий, з яким ми дещо тісніше зійшлися після всіх ескапад — здали по двісті мілілітрів, а тоді отримали звільнення від занять, купили дві пляшки шмурдяку і розпили їх на Високому Замку. Ми сиділи на припорошених першим снігом корягах старезного дуба (граба? бука?) і дивилися на місто внизу. Наші очі починали скліти, і від любові можна було вмерти. Після цього я загадковим чином доплівся до гуртяги і впав на ліжко у своїй кімнаті. На той час у ній нікого більше не було — всі інші мешканці десь порозлазилися. Западали ранні листопадові сутінки. За стіною хтось безжально слухав «Ґольдберґ-варіації». Я став знімати із себе светр, і при цьому від дірки, залишеної у вені шприцом, відлип тампон. Я побачив, як з вени потекла кров, i вирішив, що так і буде найкраще. Мої очі злипалися від утоми, алкоголю і нещасливого кохання. Було загалом кайфово — як у фізичному сенсі, так і в моральному. В останню мить хтось наче заверещав «Стоп!», зупинив Баха і наказав мені розплющити важкі-преважкі повіки, а потім знайти в напівтемряві той самий тампон, прикласти його до тієї ж ранки і рішуче зігнути руку в лікті. Так я лишився серед живих. Наступного разу я вже не мучився жодним освідченням — ми просто почали цілуватися і все. Але це сталося аж у лютому, після зимових вакацій. А між листопадом і лютим нас було репресовано, мене, Ніну й Майора.