Колекція пристрастей - Сняданко Наталка В. (полная версия книги TXT) 📗
Голубі очі, марокканська кров чи може, все це тільки так здається?
В суспільне життя Гернсбаху мені вдалося включитися вже десь аж під кінець мого «оперства».
Несподівано я довідалася про існування товариства, яке вже протягом чотирьох років займалося перевезенням вантажів гуманітарної гуманітарної допомоги з Гернсбаха до Львова. Дружина герра Мюллера, фрау Мюллер, яка теж входила до товариства, запропонувала мені допомогти підготувати переклади документів для наступної поїздки. Я погодилася.
Висока, доглянута, 45-річна засновниця товариства Меггі Мюллер-Шталь-Гофакер-Бюртенберг, колишня медсестра, вірна дружина, молода мати, потім просто дружина, мати, зраджена жінка, зраджуюча дружина, самотня мати, приваблива секретарка, нова коханка шефа, постійна коханка шефа, дружина шефа, і знову просто приваблива жінка, дбайлива мати, дружина, вірна, зраджуюча, зраджена, справляла дуже приємне враження. Єдиною її проблемою був чоловік. На двадцять років від неї старший і як мінімум на 50 кг важчий колишній менеджер великої фірми з переважно поганим настроєм. Йому вдалося заробити багато грошей, поміняти багато секретарок, не спитися остаточно, побудувати великий будинок, вивезти з Росії багато антикваріату, не платити аліментів жодній з колишніх дружин. Поки він працював, все більш чи менш влаштовувало Меггі. Ясна річ, не рахуючи зрад чоловіка, про які вона якщо не знала, то здогадувалася, а якщо не здогадувалася, то хтось із доброзичливих знайомих обов“язково їй про це повідомляв, її власні зради, незадоволеність амбіцій, сексуальну невдоволеність, поступове старіння, нездобутих чоловіків, нездійснену кар“єр, некуплені сукні, нескинуті кілограми. Але чотири роки тому чоловік пішов на пенсію.
Як це часто трапляється з людьми, які прожили бурхливе життя, він вирішив надолужити все втрачене і присвятити свою старість молодій дружині. Прагнучи допомагати їй в усьому, він почав з ураціональнення ведення домашнього господарства. Треба віддати належне оригінальності його ідей. Від оптової купівлі солі (як справжній менеджер він відразу жвирахував, що на кожному мішку можна зекономити три марки) до придбання зубних щіток з китового вуса ціною 150 марок за штуку (як кожен німець, він прагнув вести якомога здоровший спосіб життя) і аж до спроб прати білизну не використовуючи прального порошку (варіант подвійно зручний: економно і без шкідливих хімічних домішок). Меггі довго намагалася ставитися до всього з розумінням, постійно нагадуючи собі, що людині, яка заробила стільки грошей, можна дещо пробачити. Але після того, як чоловік запропонував їй завести власну корову (свіже молоко без хімічних домішок, крім того, майже наполовину дешевше) не витримала і заснувала „Lemberg-Hilfe», тобто клуб допомоги Львову.
– Це товариство – єдина можливість для мене втекти від мого скаліченого життя,– зізналася вона якось, і я подумала, як це благородно,– допомагати іншим, коли навіть собі допомогти не вдається.
Завдяки Меггі мені вдалося познайомитися і з „Blue Eyes». Група (по-тамтешньому „Бенд») хлопців, склад якої залишався постійним вже протягом кількох років, і дівчат, кількість і склад яких дуже часто мінялися, була зіркою і гордістю Гернсбаха. Свою назву музиканти вважали єдиноправильною для групи, оскільки всі вони і справді були голубоокими. Враження на мене в першу чергу справили блакить очей Маріо, соліста групи, у якого вони у поєднанні із смуглявою шкірою і чорним волоссям виглядали особливо ефектно. Як не соромно зізнаватися у банальності естетичних уподобань, але вже під час першого ж концерту серце моє почало битися приблизно втричі швидше, ніж звичайно, долоні зволожилися, а десь всередині затріпотів і обірвався тоненький живчик. Моя стать прокинулася. І можна було з певністю сказати, що причиною цього була не лише темпераментна музика Джо Кокера, з якої складалася переважна більшість репертуару „Blue Eyes».
Вперше я побачила Бенд на чолі з Маріо під час одного з концертів, що відбувався в невеличкій слюсарній майстерні (подібні „концертні зали» становили одну з давніх, але від того не менш загадкових гернсбаських традицій), і кошти від котрого мали піти на лікування хворих українських дітей.
Це видалося мені хорошою нагодою для знайомства. Вже майже рік я не була на жодному концерті, крім як одного разу на концерті симфонічної музики, котрий відбувався в приміщенні складу запасних частин філіалу фірми „Mercede-Benz»(за тою ж таки незбагненною гернсбаською традицією).
«Котрийсь із предків Маріо був за походженням чи то греком, чи то марокканцем»,– згадала я фразу із попередньої розповіді Меггі про групу, коли під час другої пісні Маріо зірвав з себе і пожбурив в зал (майстерню тобто) маринарку свого чорного смокінга, після четвертої там же опинилися зелені підтяжки, під час другої частини концерту співак ходив на руках і, жодного разу не сфальшувавши, брав найвищі ноти, а в цей час його рибальські гумові чоботи з обрізаними по кісточки халявами мандрували по руках шаленіючих прихильниць його таланту. Під кі нець всі вони мали можливість милуватися гарно збудованим тілом і не звертати уваги на деяку захриплість, яку, зважаючи на загальну кількість випитого (на халяву) спонсорського пива, і так ніхто би не помітив. Навіть дещо завеликі майтки, прикрашені барвистими квітами, викликали шалене захоплення.
Як добре вихована українська дівчина, я, щоправда, спочатку трохи посумнівалася, чи це не видається мені деяким перебільшенням. Але ковтнувши ще трохи пива, вирішила, що ні, не видається. Концерт закінчився одночасно з алкоголем, і юрба дико збуджених шанувальниць з криком вихлюпнула на вулицю.
Вирішивши не витрачати часу надаремно, я відразу ж спробувала просочитися до гримерної, якою служило одне з бічних приміщень. Це мені вдалося, щоправда, не без труднощів. Виявилося, що там пиво все ще не закінчилося, і Маріо, одночасно витираючи піт великим рушником, відкоркував чергову пляшку.
– Schow must go on,–прохрипів Маріо, дебілувато посміхаючись,– Поки не закінчилося спонсорське пиво.
І перехилив пляшку собі до рота. З координацією в нього, очевидно, вже було не зовсім добре, тому частина рідини вихлюпнулася на барвисті квіти його майток. Я знову почала було сумніватися, чи це не здається мені дещо перебільшеним, але потім і собі допила рештки пива з пляшки і вирішила, що ні, не здається, тобто, власне, тільки здається. Одним словом, я сама, здається, перебрала спонсорського пива, тому роздуми над моральним аспектом проблеми доведеться відкласти на завтра. Дійшовши до такого висновку, я впевнено зробила ще один крок вперед.
–Schіt,– вилаявся в цей момент Маріо, очевидно, маючи на увазі пляму на майтках.
– Привіт,– сказала я.– Я вперше була на вашому концерті і мені дуже сподобалося.
– Дуже приємно,– Маріо спробував ввічливо посміхнутися.– А ти сама звідки?
– З України.
– Зі Львова чи з Києва?
– Із Соснівки, – збрехала я більше просто так, ніж з якоюсь конкретною метою. Мені раптом захотілося подратувати цього самовпевненого мавра.
– Звідки, звідки?,– перепитав Маріо.
– Соснівка – це стара назва Чорнобиля, недалеко від Києва. Батьки встигли вивезти мене, ще до того, як у всіх моїх однокласників почала рости друга голова. Деяких з них ще можна врятувати операційним втручанням, на це і підуть зібрані вами сьогодні гроші.– мене продовжувало нести. Справа була, напевно не лише в пиві, а і в завеликій кількості адреналіну, накопиченого за рік повної відсутності особистого життя. Я відчула, що червонію.
– Справді,– не повірив Маріо.– А я думав, з Чорнобиля всіх давно вивезли.
– Можу я порозмовляти з вашим менеджером?– запитала я, ні до кого конкретно не звертаючись.
– У нас немає менеджера, але я – керівник групи,– сказав бас-гітарист.– У чому справа?
– Я хотіла би запропонувати вам виступити з концертом у Львові. На запрошення однієї із львівських груп, наприклад. А потім запросити львівську групу до Гернсбаха. Мені здається, це було би і вам, і їм, і всім решта цікаво.
