Тереза та парабола - Дереш Любко (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Погляд вхопився за дві купки недопалків — білих і рудих. В її голові зразу ж зародилася історія стосовно походження купок. Сиділи собі хлопець і дівчина, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, бо “Треба, Настюха, побазарити”. Він — бикуватий і самозакоханий, вона — блядовита, але…
Терезка завмерла. Десь уже вона це чула… Раптово Терезка пригадала, що вона сама ту історію й вигадала. Цікаво — сама вигадала, а ледь не купилася.
Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі, у всякому випадку — попередньому світі, виявилося правдою в сусідньому.
З нею була жінка. Божевільна. Номад.
— Кинув мене, гад. — сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос був далеко-далеко… — Таки підставний, значить.
Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На душі було так дивно, як іще ніколи до цього.
Дивно— дивно.
Ну просто ШАЛЕНО дивно. (Такими здивованими бувають хіба курчата, коли вилуплюються з колумбового яйця.)
Під ногами зблиснула копійка.
Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Хто ше міг загубити монету, крім їх знайомої пані “Прилуки-будь особливим”?
Знову по тілу пробігся легкий струм і злегка задежав’ючило. Жінка обмовилася, що вона з тридцять дев’ятого. А виглядала років десь на п’ятдесят, не більше. Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася після фіаско радянської збірної на Олімпіаді.
Божевільна. Номад.
Номад.
Адже я колись користалася з їх послуг. І не раз.
Всі ми це робили. У дитинстві.
Декотрі з нас загубилися.
Пам’ятаєте?
На кілька подихів вона справді повірила, нібито божевільна Марія на прізвисько Пласкогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав’ю — це загадки з дитинства.
Оглядову площадку заповнила групка туристів — напрочуд нормальних, без жодних ознак анахроністичності чи номадизму. Терезка відчула, як повертається банальність, а разом з нею — і затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.
Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?), не полишала.
“Можливо, саме так це й виглядає? Ти ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац! — і ти вже не тут, а хрін зна де. І все-то ніби й таке саме, але відчуття ж інші…”
“Хитро, — подумала Терезка. — До біса хитро задумано. Вірити, не вірячи. Те, що я люблю. Мало хто погодиться іти таким канатом.”
Врешті— решт, це завжди гра зі самим собою.
Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попрямувала до Порохової вежі. Зупинили її кілька зайвих букв у назві вулиці.
Замість
вул. Беранже
чомусь писало:
вул. Набережна
Кілька хвилин вона вчитувалася в напис. Стільки ж часу вона дивилася на руки з невідступною думкою: ЦЕ ЯКАСЬ ГРА! Ні, вона не спала, принаймні, наразі ознак сну (окрім неправильної назви вулиці) виявити не вдалося. Всередині шлунка щось смикнулося. Терезка витягла адресу.
Стара будівля світила сірим небом, що проглядало крізь почорнілі від пожежі вікна й діри в даху. На масивних, перекошених дверях білим коректором хтось написав:
Терезка було наважилась увійти, але передумала, видобула з м’якої пачки чергову канцерогенку.
“Будинок собі як будинок, абсолютно такий же, як і на Беранже, — шепотів її голос, що намагався заспокорїти сам себе. — Тільки чого мені так дивно? Ніби я сплю, хоч і розумію, що спати я ну ніяк не можу, справді, не можу ж я спати і думати, що я не можу спати… це однозначно ДУЖЕ ХИТРА ГРА.”
Відчинити двері — раз плюнути.
Перед Терезкою відкрився зелено-чорний коридор, завалений найнеможливішим непотребом. Непотріб здавався настільки строкатим, наскільки взагалі можуть перебувати в асоціативному дисонансі предмети, і їй доводилося посекундо щипати себе за стегно, щоб не згубити нитки реальності. В лице війнуло важкою сирістю підвалу, холод впирався міазмами прямісінько в живіт. Перед нею проскочив далекий спогад із попереднього життя — важкі, наповнені темною сирістю підвали-коридори, й тамті образи дивною рифмою пронеслися гладдю її пам’яті. Ось перед нею коридори, вогкі, сирі, мокрі, заповнені стоялою водою похилі штольні, де лежать поруч набряклі мерці-матраци і розкислі гофровані пласти картону, сплавлені в єдиний організм всепроникними еманаціями плісені, надтріснуті дзвони, покорощені неймовірними ландшафтами тьмяної іржі, розпухлі чорні біблії, проламані кларнети, заримовані з уламками коричневого скла, колеса молитв із непалу, позеленені мідною плівкою ритуальні обрізки труб і нудотна пухка піна на поверхні води, обкінчані порножурнали, розбухлі двері, розпливчаті кабалістичні петрогліфи на стінах, сліпі холодні хробаки, викопні ребра калориферів, кавальці розтрощеного кахлю, сахари розпорошеної штукатурки, внутрішні монголії смороду, тібети і мли і ґондвани пітьми і т д
НЕ ВІРЮ Я НЕ вірю
швидко звернувши наліво,
(“Я виділа, і не зауважила! — спіймала себе вона. — Трішечки, але виділа! Я виділа без архе!”)
Терезка вийшла на сходи. Скриплячими лабіринтами прострочені в безодню висоти будинку забіліли у всепротяжність вертикалі, і здалося, що за секудну десь із схованих на піддаші кімнат долине п’янке воркотіння.
Лопотіння крил. Свист зі сну.
Терезка вибігла, задираючи голову до світла на піддашші, затупотіла гвинтом стоптаного дерева, скрипучого дерева сходів і небезпечних перил, від яких іде обертом голова, минаючи за поверхом поверх, поки не вибігла на піддашшя.
Зал, який відкрився її зору, ситився пронизливим вітром. Розлючено шелестіли вітрила дертого целофану (колись ним були забиті вікна). Терезка розгледілась і обімліла.
Стіни до останньої п’яді були вкриті вугільним графіті, анахронічними реверансами ностальгуючим сімдесятим — їх закинутим будівлям, цигаркам, сумнівній компанії та клею “Момент” з а м і с т ь у р о к і в
садистичні сцени несподіваної жорстокості розсмаковані безіменними художниками дефекації й еякуляції одностатеві coiti та felatio грубо так впевнено прописані фалоси дефлоративно стирчали із анусів постатей з ерегованими прутнями і розбухлими яйцями мастурбаційні акти примітивістсько наївні дитдомівсько-збочені геть зовсім безсоромні вливалися в сороміцькі хореографічні гравюри танка пизди і хуя демонстартивно вульгарне майстерно прочеркнуте вуглиною зображення закривавленої роззявленої манди з якої вилазить зубата лиса диня з дикими розкосими очима
Під малюнком пологів темніла велика пляма чогось рудого, наче художник володів такою силою, що змусив стіну народити потвору.
“Боже, що за маячня? Куди мене занесло?” — торкнуло її зісередини, і Терезка поспіхом пересікла галерею, рухаючись у сусідню кімнату. Ступила в порожній простір лускатих стін і здутої штукатурки і відчула, як стиснулось її відчуття присутності — до меж єдиної кімнати, наче поза нею не існувало нічого, а тому все, зібране тут, ввібрало цілий світ.
На підвіконні кімнати хтось притиснув цеглиною целофановий кульок, що голосно тріпотів на вітрі. Перед очима заблікали спалахи денного світла, що лилося з вітром крізь пропалене вікно, крізь діру у проламаній стелі.
Терезка переступила поріг кімнати, з кожним кроком відчуваючи, як сповільнюється її сприйняття — немов перед розфокусованим поглядом пролітає гальмуюче метро.
Біле світло дежав’ю спалахнуло люмінісцентним молоком.
“Але це ж очевидно! Я сто разів тут була!” — подумала Терезка, і ця думка останньою потонула в леткому мовчанні свідомості.
Кімната була такою СВІТЛОЮ, такою ЧИСТОЮ, такою СВІЖОЮ в порівнянні з попереднім залом cадогомоґрафіті, що Терезка відразу ж подумала: Тут живе магія.
Сильний порив вітру спинив її, змусивши повільно-повільно підняти руку для захисту очей. З підводною повільністю Терезка поправила волосся і в передчутті ЧОГОСЬ облизала вуста Терезка.
Вона глянула скоса на стіну. На плечі мокрим кожухом навалося розумін-ня очевидного й самозрозумілого факту.
