Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Бажаю вам усього найкращого і не тримайте зла на мого сина. Він усього-на-всього нещасна хвора людина. З великою повагою. Професор Полуботок-Свищенко.
Клініка Шато д’Амур.
Епілог
Інформація про хворобу Теобальда просочилася в пресу. І деякі бульварні видання, де друкуються плітки про життя знаменитостей, написали, що Теобальд захворів через кохання до Горислави Галичанко. Десь я навіть читала романтичну історію, як син відомого психоаналітика, засновника німецько-української школи у психоаналізі (так називають метод Полуботка-Свищенка у популярних виданнях, хоча сам він страшенно обурений таким окресленням, яке суперечить суті методу, і вже навіть подавав до суду на кілька видань), привіз із України наречену, чим ощасливив не лише всю родину, а й зумів розкрутити цілу рекламну кампанію і заробити непогані гроші. Ще десь написали, що автором німецько-української школи у психоаналізі насправді є не професор Полуботок-Свищенко, а Горислава Галичанко, а професор лише втілює в життя її ідеї. Дехто із журналістів припустив, що автором «Щоденників української журналістки» був Теобальд, вважаючи, що в описах надто сильно відчувається «погляд ззовні», і його хвороба пов’язана з депресією через те, що вся слава дісталася мені. Хтось припускав, що хворим на синдром стерильності насправді є батько Теобальда і сина він ізолював під час одного з нападів хвороби. Про подальшу долю Теобальда мені нічого не відомо.
Протягом усього часу, що я тут живу, у мене не зникає почуття якоїсь неправильності, яка сконденсована, здається, в самому повітрі й нависає, як хмари, що ніяк не можуть розродитися дощем, або ж у повітрі все правильно, а це я сама щось не так розумію. У кожному разі відчуття не зникає. Нещодавно до мене подзвонив знайомий, який виїхав із Тигирина кілька років тому і тепер мешкає у Гамбурзі, його теж довго мучило схоже відчуття. Одного дня він запарив собі багато чаю, взяв файку і цілий день просидів на балконі, втупившись у небо. Сидів і ні про що не думав, а під вечір нарешті збагнув. «Тут у небі зовсім немає дротів, — сказав він мені. — Зовсім немає, розумієш. Не знаю, де вони їх поховали, напевно, десь під землею, а небо зовсім чисте. Занадто чисте, і це нам заважає, бо ми звикли, що там повинні бути дроти». І справді, подумала я, ми звикли.
УРИВКИ З НЕНАПИСАНОГО СЦЕНАРІЮ ДО БАГАТОСЕРІЙНОГО ФІЛЬМУ ПРО КОХАННЯ
Надто ідеальна жінка
«Буває або література, або злягання, — писав Франц Кафка. — Я не писав про це раніше, бо не знав, що це так, але тепер застерігаю, бо часто злягатися добре тільки в літературі». І справді, література щасливими не цікавиться: Ромео і Джульєтта, Анна Кареніна, Катерина (як варіанти Утоплена, Тополя, Русалка), Зів’яле листя, Сто років самотності, Незакінчена п’єса для механічного фортеп’яно, Леся Українка, Антон Чехов, Ольга Кобилянська та і сам Франц Кафка, — хто б хотів повторити їхню долю в коханні. Тому якщо історія вашого кохання потрапила на сторінки чиєїсь поезії, прози, не кажучи вже про драму, раджу замислитися. Тут можливі два варіанти: або ж кохання ваше нещасливе незалежно від того, що ви самі думаєте з цього приводу, або ж сторінки цієї поезії, прози чи драми, куди ви потрапили, — зовсім і не література, принаймні не «література з великої літери», як люблять казати критики, коли не знають, що мають казати, або коли літературний твір закінчується хепі-ендом.
Історія матері-одиначки, яку спокусили і покинули, — вдячна тема для літератора. У романі можна описати, як міняється психіка жінки під впливом важких ударів долі, як героїня стає цинічною і впертою, полишає мрії юності і робить кар’єру. Потім цей роман можна екранізувати під назвою «Москва сльозам не вірить знов», а для реклами зробити шорт-версію у вигляді оповідання, де потрібно коротко і дотепно передати послідовність усіх життєвих колізій героїні. Але обирати слід справді яскраві моменти. Наприклад, якщо у романі можна собі дозволити опис передменструаційного синдрому героїні сторінок так на двадцять тільки з декадентською метою опису задля опису, а на двадцять першій сторінці місячні таки почнуться, хоча читач давно втратив на це надію, то в оповіданні такого вже дозволяти собі не можна. Перефразовуючи відомий вислів про рушницю, тут кожна затримка повинна закінчуватися вагітністю, причому краще небажаною, інакше нема чого про це згадувати, бо все одно не народиться дитина, яка може виявитися нешлюбною донькою мільйонера, що втратив пам’ять і опритомнів тільки після того, як уперше побачив свою крихітку, на той час уже вісімнадцятирічну і з апетитним бюстом.
Напевно, можна описати і сумну історію батька-одинака, але це більш камерний варіант, бо і в житті не надто часто трапляється, і загалом не дуже переконливий. Та і в світлі останніх ґендерних досліджень немодний, тому важко буде переконати продюсерів, аби це все екранізували.
Все ще касовими вважаються й історії про двох гетеросексуальних закоханих, але тут, ясна річ, краще, щоб їх розлучала війна, автокатастрофа, повна чи часткова амнезія, коматозний стан, нетрадиційна сексуальна орієнтація, вірус імунодефіциту чи навіть дріб’язкове непорозуміння, — все як у грецькому авантюрному романі або фільмах Педро Альмодовара. Хоча краще, звичайно, щоб закоханих було хоча б троє.
Можна намагатися піти і більш голлівудським шляхом, написавши про закоханих, які щасливо одружилися, нажили трійко дітей, кількакімнатну квартиру, виразки шлунків і старенький автомобіль. Але тоді, навіть якщо це й екранізують у Голлівуді, то критики все одно скажуть, що це «не література, принаймні не література з великої літери», українські критики точно скажуть, вони крім літератури з великої літери взагалі нічого не читають, а якщо випадково і читають, то з відчуттям глибокої зневаги.
Але я загалом не про те. Якась проблема є у кожного. Питання тільки в тому, чи достатньо вона проблема, щоб потрапити на сторінки літературного твору. Моя проблема, здається, на жаль, достатня. Судіть самі.
Я боюся знайомитися з чоловіками. Точніше, виглядає це так, ніби вони бояться знайомитися зі мною, принаймні роблять це надто рідко, точніше, майже зовсім не роблять. А щоразу, коли таки трапляється, що до мене підходить особа чоловічої статі, привітно посміхається і відкриває рота, щоб сказати перше слово, у мене всередині все стискається від жаху, так ніби на мене націлене дуло пістолета. Я страшенно боюся, що це не насправді, що це просто сон, а якщо не сон, то що після перших же слів розмови цей чоловік злякано зіщулиться і втече, щоб ніколи більше не поглянути в мій бік. І переважно саме так воно і буває.
Я зверталася зі своєю проблемою до психоаналітиків і навіть питала поради в одного дуже авторитетного жіночого журналу. Журнал порадив мені протерти обличчя шкірками від огірків, пити побільше морквяного соку, сходити до манікюрші і перукарки, одягнути еротичну білизну, підібрати хороші парфуми, зволожуючий крем і самій спробувати познайомитися з чоловіком, який мені подобається.
Я спробувала, я підійшла до нього пізно ввечері на порожній автобусній зупинці і попросила припалити, а коли він сказав, що не палить, запитала, котра година. Ми розмовляли не більше п’яти хвилин, а потім він, як і кілька чоловіків перед ним, з якими я пробувала знайомитися ще до того, як це порадив мені авторитетний жіночий журнал, просто втік, так і не припаливши мені цигарку. Але я, зрештою, і не палю. Я просто не знаю, яким вважати свій випадок: щасливим чи вартим уваги літераторів.
Інший авторитетний жіночий журнал, до якого я звернулася за порадою, надіслав мені кілька тестів, один із яких називався: «Чи легко ви закохуєтеся».
Питання у ньому були приблизно такі:
1. Якщо ви бачите в автобусі симпатичного незнайомця, ви:
а) відводите погляд у протилежний бік і червонієте — 0 очок,
