Кодло - Соколян Марина (читать книги бесплатно полностью txt) 📗

Кінець жовтня в Шотландії — зовсім не розпал туристичного сезону. Особливо ж на північному узбережжі; море зробилося брудно-сірим від постійних штормів, а пронизливий вологий вітер, здавалося, пробирався не лише крізь віконниці, але й під шкіру. Ми не бачили сонця вже мабуть з місяць, і, хоча було не надто холодно, половина з нас вже перехворіла на ту особливу застуду, котра виникає від хандри і нестачі сонячного світла.

Однієї суботи нас повезли до Сент-Ендрюза, де ми змогли повідправляти листи додому, придбати деякі теплі речі і поновити запаси лікарських засобів. Втім, дехто зрозумів нагоду по-своєму, і, коли ми поверталися до автобусу, сумка Евана підозріло дзеленчала, і навряд чи це були шкарпетки чи упаковка аспірину. Дафна придбала тартановий плед, чим невимовно пишалася. Мені ледве вдалося відмовити її від придбання сувенірного кільту і берета з балабоном; досить було того, що Еван прихопив на ярмарку кілька пляшок сувенірного скотчу. Як, виявляється, людям бракує автентики! Втім, я теж не втрималась від придбання сувеніру — детальної карти графства Файф. Не знаю навіть, навіщо вона мені знадобилася. Втім, із сувенірами завжди так.

Коли ми повернулись до Школи, на нас чекав невеличкий сюрприз — як виявилось, сталося якесь пошкодження електролінії, і в усій Школі не було світла. Професор Бамбузл із саркастичною гримасою видав нам пару лампових ліхтарів і свічки, тактовно попросивши нічого не підпалювати — бо не працює навіть телефон, і, у випадку чого, ніхто не приїде рятувати нас з пожежі. Не сподобалась мені ця його гримаса — і я мала рацію. Бамбузлівські шибеники використали ситуацію, як могли — завивали в темних коридорах, неочікувано вистрибували з-за повороту і кидали під ноги всякий непотріб. Ми їх всіляко ігнорували, і, хоча Боян послизнувся на чомусь вельми схожому на криваву калюжу, ми, навчені гірким досвідом, зберігали спокій і незворушність.

Вечеря пройшла у досить урочистій атмосфері, мабуть цьому сприяла напівтемрява, яку ледь-ледь розсіювало блідо-жовте світло свічок: голоси мимохіть притишувалися, і, замість обговорювати семінари, застуду та інші буденні прикрості, ми говорили про високі матерії. Зокрема, Еван підняв питання про дегустацію його сувенірного віскі — він правильно виснував, що навряд ці чудові напої протримаються до від’їзду додому — а тут така нагода… З цією метою ми і піднялись до нашої вітальні. Втім, виявилося, що ми трохи запізнились — у вітальні вже було повно народу; справді ж, віталень було всього дві, а охочих потеревенити цього вечора — значно більше, тож слід було ворушитись, якщо б ми хотіли зайняти собі місце. І все ж, практично ніхто з нас не захотів іти до своїх темних кімнат, натомість ми вирішили приєднатись до колег — тут були представники груп професорки Демінор і доктора Мілтона — бамбузлівці переважно збиралися на першому поверсі. Колеги, здається, не були проти, особливо ж, коли Еван дістав свої запаси — віскі шляхетних шотландських сортів Лонгморн, Аберлур та Мортлах.

Дегустація виявилася належним завершенням дня і, хоча нам дісталося лише по ковтку — справді, спробуйте розділити три пляшки на двадцять персон! — було дуже затишно сидіти у світлі свічок, відчуваючи тепло ззовні і всередині, тоді як за вікном чути було шум холодного дощу та пориви вітру.

— А до речі, — раптом проказав Горан, чорнобровий хлопець з групи Мілтона, відриваючись від поважної бесіди з Владом, — Здається, завтра — Хеловін.

— Твоя правда, сусід! — радісно підтримав Боян, який мучив одну з пляшок, намагаючись вичавити ще кілька крапель, — Це треба якось відсвяткувати!

— Ну, — проказав Еван, — Якщо я не помиляюсь, то свято вже настало. Вже пів на першу.

— Цікаво, вони навмисне світло вимкнули? — докинула Яна, котра теж потрапила до мілтонівської групи, — Аби створити святкову атмосферу?

— А чого, я би не здивувалась, — промовила Дафна, — після всіх тих дивних випадків, які тут відбуваються…

— Що ти маєш на увазі? — здивувався Тоні, який теж зазирнув на вечірку разом зі своїми колегами з демінорівської групи.

Я теж повернулися до Дафни із запитанням у погляді. Що вона таке задумала?

— Зникнення, — відповіла вона, — На минулому тижні Анна з нашої групи не з’явилася на пари…

Ага, ну ясно, до чого це. Дафна вирішила розпочати кампанію! Ну що ж, саме вчасно. Хоча люди у вітальні розбилися на кілька дискусійних груп, як я помітила, колеги з моєї групи із зацікавленням слідкують за розвитком саме цієї сценки.

— А, ти про це… — протягнув Горан, — В нас теж бракує одного. Але доктор Мілтон сказав, що Нік сам захотів поїхати.

— Ага, — підхопила я, — пан Арт сказав те саме про Анну. Яна, ти жила з нею в одній кімнаті. Анна щось казала про своє бажання поїхати звідси?

— Та наче ні… — замислилась Яна, — Коли я прийшла після пар у вівторок, її вже не було. І її речей теж.

— От! — долучився до нашої дискусії Еван, — А я що казав? Тут не все так просто!

— Це ти про ті ритуали, про які дізнався Алекс? — запитала Вероніка, котра, очевидно, не забула нашої розмови.

— Ритуали? — перепитав Горан, — Це ви про що?

— Наче, якесь таємне товариство, до якого належать наші професори, — делікатно мовив Еван, — Я, звичайно, в це не вірю… Але пригадайте лише церемонію посвяти — це, по вашому, нормально?

— Це була просто вистава, Еван, — спокійно мовив мій сусід.

І ні краплі сумніву. Він же зіпсує нам всю гру! Я вирішила втрутитись.

— Будь-який ритуал, в першу чергу — вистава! — проникливо повідомила я, — І навпаки. Хіба професор Табор вам не казав?

— Казав, чого ж, — погодився Горан, — Але якщо так, то яке б це могло бути таємне товариство? Які цілі вони переслідують?

— Ну, мені здається, це можна вивести з того переліку предметів, які ми тут вивчаємо, — запропонував версію Боян, — Ці всі місти-мані-махінації…

— Ага, мені це теж здалося дивним, — кивнула Яна.

— А ще, — додала я на свій ризик, — Якщо ці зникнення чи, як тут говорять, від’їзди за власним бажанням, пов’язані із загальним принципом діяльності цього клубу за інтересами, то його можна вивести з особистостей зниклих чи обставин, які передували "від’їзду"…