Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (книга жизни .txt) 📗
— Благослови, батюшка.
— В любовi немає грiха.
— Я в цю ахiнею не вiрю, Родиславчику!
Вона неспроможна була вiрити, але звiриний iнстинкт самки щось надокучливо нашiптував на вухо, i вона, як потопельник за соломинку, хапалася i вiрила тому голосу; Iлона iнстинктивно шукала опертя в чому тiльки завгодно, де заманеться: в розпустах, оргiях, грошах, першому коханцi. Дитячий романтизм любовi надто швидко вивiтрився. Але потрiбнiсть вiри, без пошуку, терзала її. Надто Iлона любила себе чи iнших, хоча слово для них це було порожнє: вона цiлувала на балконi голу Наталi, але це нiчого не давало, навiть не збуджувало. Але вона була далека вiд того суспiльства, мов за непробивним матовим тюремним склом, i ще не йняла вiри: людинi всього в життi замало. Нiхто не привчив її до терпiння, працi, все легко давалося. Що не скажи — грошi, як би їх не кляли, давали свободу, принаймнi тут, у цьому мiстечку, де будинки зависали в ультрамариновому вечорi. Досту дешевi новорiчнi iграшки на ялинках. А потiм вона пам'ятатиме хмаролом з проваленого неба, i вона вибiжить пiд осiннiй дощ, пiднiмаючи догори руки, наче до поганського божества, подiбно неофiту, що несподiвано прийняв вiру, мов ту якiсну ковбасу за низькою цiною в крутому супермаркетi. Проте i ця короткочасна вiдрада кинула її в яму депресiї, i мокра вiд дощу, з понуреною головою, вона поплентала до авто. Зараз вона знала, що робити, забуваючи, що все закiнчується надто швидко. Життя коротке, говорив батько, але не втемяшив у голову, що є безлiч свiтiв, i те, що людина сама не вiдає, для чого тягне цю життєву юдоль. Але вiн i сам того не знав.
А Iлона вiдчувала — щось негаразд. Водiй таксi намагався завести розмову. Пустота вiдчуттiв наповнювала її до краю, це навiть її збуджувало. Вона пiдфарбувала губи, клацнула запальничкою: уста ще тримали запахи Наталi. I авто помчало на бiсер вогнiв. Знову нескiнченна безперспективна дорога, в'їдалося в її мозок. Потiм вона пам'ятатиме, що таксi котило в бiк Липок: десь позаду чулися дзвони Лаври. Листя розсипалося iз дзвоном сусального золота. Хрустiло пiд колесами. Вони котили до Нонки. Нонка, з мундштуком а-ля Гiппiус, в яскравому манаттi, незалежна серед напiврозвалених, але антикварних меблiв, воссiдала на крiслi, i ранок висвiтлював Нончине видовжене обличчя коллi. I присутнiм говорила, розтягуючи слова, нарозспiв; «Дарагуууша,» — що означало — права вона, а то решта неграмотна балаканина i розмова далi недоречна. Як i належить сексуально незадоволенiй фемiнiстцi, вона одягала все червоне, тiльки бiлi чобiтки, але теж з рожевими пiдборами. Вона говорила: «Я донька кочегарiв, але в менi нуртує шляхетна кров…» Нiхто не сперечався. Здебiльше якось невизначено всi махали головами, мовчали, а вона, розвернувшись спиною, через плече говорила: «Так, дорогушi… Приходить кожному свiй час».
А Iлона гнала таксi занедбаною трасою, порепаною трасою, чавлячи равликiв; спочатку вона прямувала навмання, але вже у сум'яттi думок зрозумiла, що таки мчить до Нонки, яку бачила раз у життi: вона вiдчула спорiдненiсть душ чи просто бажання розважитися, ну, хоча б на кiлька днiв, але її щось марудило, викручувало нутрощi вiд передчуття нової авантюри. Але у цей час її не покидало сум'яття. Тож на сiрiй трасi, окутанiй фiолетовим серпанком, спалахнуло кварцевою кулею: «Бог». Таксi рiзко гальмонуло, i вона нi з того нi з сього зайшлася iстеричним смiхом. Таксист ошелешено дивився на пещену кралю зi злиплими косами, яшмовими очима. Iлона нарештi перестала смiятися, тiльки сказала:
— Хочеш, дам? Тiльки швидше їдь i не валяй дурня…
— Вимiтайся геть. Ти якого хрiна на гальма натиснула?
— Придурок… Вези, а то пошкодуєш.
— А у тебе, часом, не СНIД?
— Поїхали, — прошепотiла вона, i зараз пожалкувала, що немає поруч Лямура: здається, що ось зараз падають лiтаки, вiд неї тхне його спермою, а вiтер розносить свинячий сморiд.
Але дорога виявилася тяжкою. Водiй крив матом, не зважаючи на мажорну супутницю, — авто зупинялося через кожних пiвгодини, а траса за мiстом, що виводила на дачi, порожня, i Iлона пожалкувала за власним авто, за Лямуром, хотiла, щоб той всадив цьому виблядку кулю в лоба.
А з Нонкою склалося все гаразд. Вона була панянкою чи панi ексцентричною, модною, — починаючи вiд шмаття i закiнчуючи всiлякими новiтнiми зсувами — вiд сексу до релiгiї. Мрiя спокусити благочестивого священика чи монаха доводила Нонку до релiгiйного екстазу. А коли пристрасть проходила, то вона геть забувала про Бога, наче дешевий фiльм про Бетмена; її витончена естетична натура iнодi дозволяла дiйти до храму, поставити свiчку, любуючись золотим тремтливим вогником. Це була не iнакше, як мода, перемiшана з лайном снобiзму. Це був такий час, коли розпалювалися думки про те, що Бог людинi чимось зобов'язаний, а не вона Господу. У Бога не шукали любовi, а бiльше користi. Бувало, навiть вступали з ним у суперечку, щоправда, у божевiльнi. Нонка бовталася у своєму яскравому ганчiр'ї фемiнiстки десь посерединi. Вона хвацько перекручувала релiгiйнi вислови, щоб блиснути ерудицiєю або затягнути когось у лiжко. Але переважно це була сороча трiскотня, супроводжена екзальтованими рухами. Цього разу це трапилося з Iлоною. В лiжку пишногруда, з рiзкими порухами, але теплiша i податливiша, вона сiдала, пiдмостивши п'яти пiд сiдницi, прогнувши спину, i груди розпливалися у гарнi округлi чашi, говорила:
— Якщо Бог iснує, то вiн зробив єдине правильне рiшення з усiх своєх дiянь: створив мне… — i по-дитячому заклiпала очицями.
— Ха-ха… А тодi звiдки взялася решта… Решту створила ти, — Iлона тицьнула пальцем у бiк Нонки.
— А i правда… Авжеж, правда. А ти задумувалася: чому Бог, а не Богиня? — зачаровано якось промовила Нонка, нахилилася i гострим кiнчиком язика лизнула сосок Iлони.
— Це треба запитати у Лаврентiя, — Iлона голосно, на всю кiмнату, розсмiялася.
— Хто такий?
— Та є один божевiльний бомж, що мешкає у будiвельному вагончику. Колишнiй iгумен, монах чи пiп, я мало у цьому розбираюся.
— Н-у-у… Так цей усе знає. Треба буде дiйсно запитати… в яку дiрку вiн застромляє…
Iлона, грацiйно крутячи тугенькими сiдничками, гола подалася до ванної кiмнати.
— Бажаєш разом…
— Нi, я втомилася…
— Тодi зроби менi лiгрет… Може, розiгрiєшся…
Нонка висунула свого гостренького язичка, рожевого, з лiловим вiдливом, крутнула його у ротi, роздула щоку, провела пiднебiнням, знову висунула. Iлона розвернулася до неї спиною, стала раком, широко розставивши ноги.
— Може, дарагуша, у тебе це любов.
— Лаврентiй казав, що надто мала… Чи щось подiбне… Чи немає взагалi…
— Фу, яке блюзнiрство… У нас є щось лiпше, нiж у них.
I вони подалися до джакузi.
А Миколая вперше у життi вразив недуг, велика сверблячка. Його мало обходила вже й Iлона, хлопчики, монахи, безпритульнi малолiтнi бомжi, що пiдробляли на вокзалах майже за безцiнь; вiн тинявся пiдземними переходами з патлатими хiпi-дiвчатками, але одного ранку вiн прокинувся i побачив за вiкном готелю в маленькому провiнцiйному мiстечку безмежний бiлий простiр снiгу. Вiн почув пустку душi, порожнечу рокiв, але це все додало вiри, — йому все остогидло. Годинами Миколай пролежував на диванi i чомусь думав про далекий серпневий полудень, залитий свiтлом, так, що все навколо видавалося присипане снiгом. Тодi спокуси проповзають мимо, повiльно, як слизьке чорне гаддя. I вона знову зловила себе на тому, що дивиться на постать Лямура, зачаровано, досту, як змiя перед весною чарується своєю жертвою. Свiтле обличчя його, свiтле, як розправив крила, закриваючи шляхи поневiрянь. Слiпа для чужого печаль його, i у неї сiре лице; слiпа печаль його, як у поганського бога, з оксамитовими очима i мертвим поглядом чорних болiт. Слiпа, бо нiчого вiн не знає. Тiльки стрiлами вулиць летить погляд його… А день слiпий ще i стиглий ранок бiло смiється. Й Iлона легенько поцiлувала в губи Наталiю, навiть не вiдчуваючи прiлого запаху блювотини, її колисав золотий спокiй безкiнечностi життя.
