Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
До того ж тоді Вія якраз поперли з університету — та четвірка, поставлена Тетяною Вікторівною, дійсно його не врятувала.
Надія Олександрівна попередила сина, що коли його виженуть з університету, то він пиздує жити деінде. Його вигнали, їм, цим професорським крисам, не хотілося тримати у себе кішку, яка гуляє сама по собі, у даному випадку Вія, який пройобує пари та не з'являється на заліках. Пішов ти, Віталік, у сраку, пішов ти разом з усіма своїми друзями, хоч якими б вони були, пішов ти, Віталік, просто так, просто тому, що ти жаба, пішов ти ще раз, Віталік, за маму і за папу, за дєдушку і за бабушку, за все своє життя ми не зустрічали такого розпиздяя, як ти, так що вали давай, забирай свої документи і вали. Але ж як, зачекайте, ще трішки-трішки, зовсім трішечки, я справлюсь, я наздожену! — кричав Вій. Ні фіга ти не наздоженеш, твій час вичерпано, твоє життя спалено, дякуй нам, що ми тебе ще не вбили, бо у Східному Тіморі тебе точно б убили. Де? — не розуміє Вій. У Тіморі б тебе вбили, розумієш, розстріляли б тебе біля сарая, як собаку. Давай-давай, вали, бачиш он ту зірочку? Так що давай пиздуй прямісінько на неї, можливо, вона тебе кудись і виведе. Розумієш, пацан, твої дні полічено, твоя баба запарилася гнутися, щоб вивчити такого бевзя, як ти, нам не потрібні такі йолопи, нам, чесно кажучи, взагалі ніхто не потрібен, нам потрібні лише ваші бабки, але в даному випадку ми пішли на принцип, і нам від тебе вже нічого не потрібно, навіть бабки, хоча, якщо хочеш, можеш свої бабки дати просто так, але все одно ти заберешся звідси, ти покотишся соціальною драбиною аж до жебрацьких маргінесів, розумієш, пацан, на дно, до Максима Пєшкова. І нехай сонце тобі світить у спину, а в груди дує вітерець. Давай, Дурило, прощавай, і боронь Боже, якщо ти нам писатимеш у листах, що хочеш повернутися. Ми тобі назад цінною бандероллю вишлемо спори сибірки, щоб ти, курва, знав, як нам, професорським крисам, писати…
Ось і настав той час, коли весь кайф обламується. Ти знаєш, що він рано чи пізно обламається, що невдовзі всі твої роз'ятрені, немов свіжа рана, дні закінчаться, загояться твої врази, твої болі, радощі, твій перманентний алкогольний стан з домішками ейфорії, безтурботного безумства та крему для гоління «Арко», ти закінчуєш жити, ти ще не розумієш, що робитимеш надалі, як жити, і найболючіше те, що ти не звик жити інакше, точніше, ти жив, але ти забув і тобі в падло згадувати, як живуть нормальні цивільні люди. Що тобі робити?
— Віталя, що нам робити? — Наша четвірка була в розпачі. Ми боялися того життя, яке вирувало за стінами Вієвої квартири.
— Що вам робити?
— Так, що нам тепер робити без твоєї квартири? Може, чуєш, мамка твоя взяла нас на понт, може, вона блефує?
— Чого?
— Ну, розводить нас.
— Та навряд. Схоже, все серйозно, все дуже і дуже серйозно.
— Так що нам робити?
— А я їбу? — зітхає Віталя, і він дійсно не їбе, себто він дійсно нічого не знає. Він ще більш розгублений, ніж ми. У нас щонайменше є де жити, у нас є свої квартири, у яких живуть наші батьки, у нас є свої кімнати, обвішані старими плакатами реп-зірок, у нас є свої бабушки, які тільки й чекають, коли ми повернемось до них, протверезіємо, а вони нас відгодують, вони нас напоять запашним какао, постелять приємне прохолодне ліжечко, у якому ми потонемо, забувши всі свої незагоєні рани та розбиті серця. А що є у Віталіка?
— Мамо, а що в мене є?
— Нічого в тебе нема.
— Мамо, а де ж мені жити?
— Не знаю, Віталій, сам вирішуй! — волала мама. — Піди до батька свого ненаглядного!
В той час ненаглядний батько завів собі в господарстві пройду невідомої породи, якусь проблядь з Сагунівки, яка кашляла собі в кутку та іноді готувала Георгію Владиславовичу їжу. Георгій же Владиславович відмовився прийняти Віталіка.
— Віталій, — сказав батько. — Зрозумій, у мене своє життя, у мене оно, бачиш, жінка, куди ж я тебе? — Потім він помовчав, викурив з Вієм по цигарці й наприкінці розмови, коли Вій уже завертав до хвіртки, якось так неголосно, соромлячись власного голосу, промовив:
— Слухай, синок, у тебе пятьоріка не буде?
— Якого, блядь, пятьоріка? — образився Віталя і повернувся до мами.
— Мамо, — ледь не плакав Вій, — у папки сім'я, якась пройда із Сагунівки. Він не може мене прийняти.
— Ач, який! А в мене, Віталій, не сім'я? А? Віталій, у мене теж сім'я, подивись, у мене Вєра, у мене Дядьсірьога, він КаМАЗ купує, розумієш, у сім'ї потреби, я не знаю, що ти собі думав, тобі вже двадцять років, Віталій, мав би подумати головою, а ти чим думав? Ти взагалі не думав, тобі тільки гульки в голові, тобі лише оті свої стрілялки на приставці…
— Мамо, я вже сім років як не грав у приставку.
— Нічого не знаю, Віталій. Я можу дати тобі сорок гривень. — Вона витягла з гаманця п'ятдесят і, простягаючи їх Вію, додала: — Давай мені десятку.
— У мене немає.
— То розміняй.
— Пацани, — звернувся він до нас, — у вас буде розміняти?
У нас розміняти не було, тому мама забрала п'ятдесятку і дістала з гаманця двадцятку.
— На, Віталій, і йди собі.
— Куди? — у розпачі кричав Віталік. — Мамо, куди мені йти?
— Не знаю. З друзями живи.
Зрозуміло, що ніякі друзяки його до себе не приймали. Хоча на початку він пожив тиждень у Толяна, кілька днів у Фріла, у мене нічку переночував, але ж основне місце мого проживання — Київ, я розумію, що ми всі козли, що ми так-от півтора року жили у Вія, а тепер відцуралися від нього, відхрестилися, як від нерідного сина, як від прокаженого, наче він нам і не друг зовсім.
— Віталя, — казали ми йому, — ти наш друг, але у нас самих, бачиш, ситуація.
— Що? — не розумів Віталя.
— Ситуація, — казали ми. — Розумієш? У нас ситуація неприваблива. Ну, ти можеш ще щось пошукати. Наприклад, ми десь чули, якщо працювати на будівництві, то тобі виділяють вагончик, і ти там з чуваками живеш, горілку п'єш, га, Віталя? Це майже те саме, як і раніше.
— Яке раніше… — індиферентно промовляв Віталя. — Я безпритульний. Піду краще… — І не знайшовши, що сказати, видавив: — Кудись.
Ми дивилися, як Віталя йде кудись. Куди — ми не знали. Ми взагалі нічого не знали.
— Можеш ще тиждень пожити у мене! — закричав Толян. Але Вій не повернувся… Він ішов повільно, артистично, випинаючи вперед носочки своїх театральних чешок, які йому неодмінно треба буде віддати п'яному реквізитору, він ішов під завісу, це була остання сцена першої дії перед антрактом, він ішов гордо, він ішов невпевнено, однак з почуттям власної гідності. Якої, блядь, гідності, думали ми і дивилися йому вслід, курили якісь сигарети, пили темне пиво, лягали далеко за північ, прокидалися близько обіду, відмічали свої дні народження та якісь інші свята, писали вірші й споживали прострочені глазуровані сирки, ми читали книжки та газети, ми стояли в чергах за квитками до цирку, ми ходили до школи, до дитячих садочків, ми намагалися, врешті-решт, залізти до материнської утроби, а він, гордий і понурий Віталя, все йшов і йшов…
— То хай пиздує, - підсумував усе Толян, і ми пішли до нього пити розчинну каву…
Потім я вирішив повернутися до Києва. Зрештою, там мій дім, і тут, у цьому запліснявілому місті з голодними та обірваними робітниками заводу з виготовлення аміачної селітри, з цими хворими проститутками з хронічним смородом гнилля з піхви, з цими офіціантками дешевих забігайлівок, з цим натовпом невиліковної провінційної нудоти та з цією нескінченною липневою задушливою спекою мені немає чого робити.
Ну вас в баню, сказав я і сів до автобуса.
ІІІ
Я розплющую очі й дивлюсь на годинник. Здається, вже четверта чи п'ята ранку. Перевертаюсь на інший бік і радію від того, що спатиму скільки захочу, тим більше спатиму солодко.
На сусідньому ліжку спить Віталя. Він спить неприємно. Я не люблю, коли люди так сплять, а особливо коли вони сплять поруч. Вій спить так, наче його вбили або він захлинувся власною слиною уві сні. Зазвичай для нього це не проблема, я маю на увазі захлинутися слиною, тому що Віталя постійно її пускає, він як ота африканська отруйна ящірка, яка пускає отруйну слину, від якої каміння розповзається, неначе гнояк. Віталя спить дуже тихо. Звичайно, іноді він дозволяє собі поговорити, посперечатися з самим собою, але то буває нечасто. Коли ми вчотирьох жили у нього, у мене не виникало ніяких питань стосовно його сну, тому що поруч ворочався і посапував Андрюха, на сусідньому матраці постогнував у свою чорну бороду Толік, а тут — я, Вій і тиша. Цією тишею можна розтинати мозок, нею можна лякати дітей, її можна ненавидіти або виловлювати від неї мазохічний кайф, від неї не можна куди-небудь дітися. Вона просотується в усі твої дірки, в усі пори твоєї шкіри…
