Let my people go - Забужко Оксана Стефанивна (читаем бесплатно книги полностью .TXT) 📗

Опинившись восени 2004-го в епіцентрі історичних подій, як усередині 12-бального морського валу, я, хоч-не-хоч, змушена була приєднатись до мільйонів моїх співвітчизників, які своїми безпосередніми зусиллями той наростаючий вал і творили — хто як міг. Хтось роздруковував за власний кошт листівки з Інтернету, хтось записувався спостерігачем на виборчій дільниці, хтось, як мій сусід-бізнесмен, дзвонив друзям по телефону й горлав так, що чути було на цілий під'їзд: «Надо что-то делать, ребята, зто же полная жопа!», — почуття при тому, за моїми спостереженнями, керувало всіма одне й те саме: нам відверто й брутально, без зайвих церегелів давали зрозуміти, що від нас нічого не залежить, що долю нашої країни давно вирішено без нас, і чим менше ми будемо висовуватися, тим здоровіші будемо, — і якраз це пекуче приниження від нав'язаної свідомости свого безсилля й спонукало діяти: то був єдиний спосіб зберегти самоповагу. Під цим оглядом мої моральні реакції нічим не різнилися від реакцій мільйонів українців. Тільки от те, що я вміла робити найкраще і в чому могла бути найкориснішою — думати й писати, — вже не могло мати в моїй країні й моїй мові жодного практичного застосування: для оприлюднення скільки-небудь врозумливого тексту в українських медіях не лишилося жодної відкритої трибуни. Натомість така трибуна, — видна до того ж, за Гоголем кажучи, «на всі сторони світу», — була в англійській мові, і українському письменникові на 14-му році «умовної незалежності» не зоставалось нічого іншого, як на неї, «общепонятненьку», і перейти.

У ніч побоїська під ЦВК з 23 на 24 жовтня, коли відчуття вимушеної німоти на вид цинічної, до зубків озброєної брехні зробилось нестерпним фізично, як кляп у горлі, з'явився на світ документ, яким і відкривається ця книжка, — «Лист із Києва після „ночі довгих ножів"». Адресований моїм друзям на Заході — письменникам, видавцям, журналістам, громадським діячам, — за кілька днів він облетів світову павутину, був передрукований у німецькій «Suddeutsche Zeituhg» і канадській «Globe and Mail», у десятках інтернет-видань Європи й Америки, від Ірландії до Польщі, і для багатьох країн уперше прозвучав тоді, за визначенням американської «Вoston Globe», як «Ukraine’s Scream» — «крик України»… (Рецепція цього листа — то окрема тема: видгуків на нього надійшли сотні, але найдужче мене потряс був один — від розгніваного діаспорного професора, який, хоч і вимовляючись своєю «непоінформованістю» щодо українських справ, усе ж не завагався згорда заявити, що український народ, мовляв, цілком заслуговує на ту владу, яку має, і «жахливі перебільшення місіс Забужко» слід просто ігнорувати, як такі, що свідчать про її неповагу до майбутнього народного волевияву на підтримку чинної влади, — скільки таких «ляпасів» на адресу українського народу було потім, уже в дні Майдану, відважено в західній пресі «старими кремлівськими псами», «лівими», «троцькістами», і ким-там-ще, про те в нас широка публіка ще слихом не слихала, читаючи ж цього, першенького, я ніби увіч побачила, як відбувалася свого часу колаборація західних інтелектуалів і з гітлеризмом та сталінізмом, — як, ситі й задоволені, так само роздратовано відповідали вони тим, хто також пробував тоді «кричати»: «У Радянському Союзі панує абсолютна свобода» [Сартр, 1954], або ж, іще відвертіше: «Ми підтримаємо вас тоді, коли ви будете сильніші» [Мальро, 1935], — «мій» професор, нотабене, також цього літа прибув в Україну з доповіддю про Помаранчеву революцію: тепер, коли ми «сильніші», він також нас «підтримує», — знак, що за минуле століття світ не надто змінився і, на жаль, небагато чому навчився, тож тим приємніше усвідомлювати, що українці бодай деякі з уроків своєї страшної історії таки, Богу дякувати, засвоїли!)

Всі статті й інтерв'ю, зібрані в першому розділі цієї книжки, писалися по-англійському, напередодні Майдану і в перший його тиждень (крім єдиного, вже «після-майданного», російського інтерв'ю: росіяни інформаційно «привідкрилися» до України щойно аж перед третім туром), — коли спати вдавалося по 2 — 3 години на добу, решту ж часу я працювала отим «криком України» — або, коли завгодно, «фронтовим кореспондентом». Ця сторінка, поза сумнівом, належить до інформаційної історії нашої революції — і вже тому мусить бути повернута сьогодні (у перекладі на рідну мову автора) українському читачеві. Сподіваюсь, коли-небудь нові покоління журналістів будуть щиро шоковані, дізнавшись, що 2004 року Україна не мала ані своїх кореспондентів на Заході, ані постійно акредитованих західних — у себе, а її інформаційна ізоляція від так званого «цивілізованого світу» була такою моторошно глухою, що моя стаття з «Wall Street Journal Europe» була вивішена на одному з найінтеліґентніших (авжеж!) українських інтернет-сайтів, «Обкомі», — у передрукові з іnоsmi.ru: скороченою наполовину, зі зміненим заголовком, — звичайна російська цензурна практика, про що українські журналісти, ймовірно, не підозрювали ні сном, ні духом… Як і за часів СРСР, в усьому, що діється «на захід від Чопа», Україна живилась — і досі продовжує живитись — тими інформаційними покидьками, які їй перепадають із російського столу.

У квітні в Нью-Йорку, під час першого Всесвітнього фестивалю письменників (подія, про яку, знов-таки, російське телебачення розповідало досить широко, до нашого ж поля такі «гурманські страви» вже не доходять…), У розмові з німкенею Карен Емке, авторкою пронизливих документальних книжок про Балкани 1990-х, я почула чи не найточніше визначення головного письменницького мотиву, який вів і мене тої осені крізь усю мою так звану «політичну журналістику» (що її, втім, західні редактори, тобто справжні політичні журналісти, чомусь уперто йменували «есеїстикою», — їм таки було видніше!). Найбільша загадка в усіх масових рухах, сказала Карен, захоплено зблискуючи очима, — це та точка закипання, коли народ каже «годі», коли в нього з'являється самостійна воля. І ніхто ще не визначив, як це відбувається і звідки береться…

Я впізнала цей блиск в очах: з таким самим захопленням і гордістю, тим більшою, що це ж був мій народ!) я спостерігала стрімко набухаюче «закипання» Києва восени 2004-го, — аж до «точки вибуху» 22-го листопада. І писала — таки про «Майдан», а не, як годилось би «по-журналістському», про «сцену на Майдані». Якесь, сливе алхімічне, перетворення маси розрізнених індивідів на єдину істоту — на колективного індивіда, наділеного власною волею, — це і є те, що в класичному лексиконі зветься «народженням нації», про що свого часу з побожним трепетом писав ірландець В. Єйтс («Народилась страшна краса»), і всі європейські поети й прозаїки, яким пощастило стати свідками такої історичної «алхімії». У нашому ж випадку при тому ще й вивільнились неймовірні, довготамовані запаси любови, — українців — бо так довго привчали не любити себе , так довго вбивали їм у свідомість, що вони недолугі, недотепні («трохи придуркуваті», за словами одного екс-президента), ні на що не здалі, одне слово, суцільні тобі невдахи історії, що раптом, уперше від 1918 року, на повен зріст угледіти себе, як у «Золотому гомоні» Тичини, — гордим, дужим, шляхетним і, о Господи, яким же красивим народом, — це було потрясіння такої емоційної сили, що на його тлі жалюгідними купками брухту виглядали б усі армії світу, і можна хіба глибоко поспівчувати тим нещасним, які не бажали цього бачити. Питання «що це було?», спроби зрозуміти, витлумачити, «вирахувати» раціональними засобами ту, із засади необчислиму, «точку закипання», почалися вже потім, — і тривали в нашому інформаційному просторі, треба сказати, таки недовго. Другий — «постреволюційний» — розділ відбиває власне цей короткий етап. Читач побачить, що найповніше мені й тут, на жаль, вдалося висловитись не «на нашому, на данському ґрунті», — а знов-таки, у Нью-Йорку, на тому самому Всесвітньому письменницькому фестивалі, та на сторінках шведської преси, яка заінтриговано просила мене розтлумачити зв'язок між Майданом і Євробаченням (!)… Але потреба в осмисленні, в оформленні історії, що відбулася на очах мільйонів, — у слова, в наратив, у текст, у пам'ять культури , — ця потреба в українській суспільній атмосфері, засвідчую з повною відповідальністю, — була, і вельми відчутна. Не було тільки самої культури в соціологічному сенсі, — тієї, цебто, інфраструктури (газет і журналів, книгарень і видавництв, кіностудій, інтелігентних телеканалів, дослідницьких фундацій, що спонсорують незалежні дослідження, — словом, як казав булґаковський герой, «за что ни хватиться, ничего у вас нет!»), що в ній, інфраструктурі, така потреба тільки й може бути задоволена, — по-перше, швидко , по-друге — масово . Так вона незадоволеною й лишилась…