Сестро, сестро - Забужко Оксана Стефанивна (книги читать бесплатно без регистрации TXT) 📗
Отож либонь чи не в ту мить, коли вона похопилась обтулити, обгорнути тебе собою, твоїй матері й мелькнула, ще поки що заднім планом, тьмяна сполошна правда: двох вона не обтулить. На двох у ній не було місця. Так ти, самим фактом твоєї звершеної, безповоротної присутносте в цьому світі, витіснила з нього свою сестру. Бо інакше чим пояснити, що ще кілька років по тому вона докликувалася, отим даленіючим гулом так і не розчутого гаразд імени, саме до тебе, і що саме тобі явила русявий поворот голови в підсвічених сонцем кучерях? Ти сиділа з ногами на канапі й читала казку: про те, як зрізали чумаки в лузі сопілку з калини, прийшли в крайню хату, і як хазяйська дочка притулила сопілку до губ, а та й заговорила: помалу-малу, сестрице, грай, не врази мого серденька вкрай, ти ж мене, сестро, зі світу згубила, в моє серденько гострий ніж устромила… Не конче встромляти гострого ножа — щоб бути винуватим, цілком достатньо народитися.
Про те, що в тебе була сестра, ти довідалася аж геть пізніше, на дванадцятому чи тринадцятому році, — тобі розповіла мама, й батьки тоді посварилися, бо тато вважав, що не слід розказувати дитині про такі речі: як усіх мужчин, дитина по-справжньому переконувала його в своїй реальності щойно від моменту, коли береш її на руки й занурюєш у теплу купіль, тож не виключено, що в тобі, доростаючій жінці, мати несвідомо пошукувала тоді спільниці, — одначе вона не знала про світло-русу кучеряву голівку, котра щезла й більше не поверталася, про наслання вистогнаних імен, що їх ти, було, цілими днями мурмотіла собі під ніс, — втім, і ти дечого не знала. Тобі невтямки було, як то — будучи на третьому місяці, втратити за скілька день сім кілограмів ваги, так що всі сукні повисають на тобі, мов у шафі на плічках, і бути щодня викликуваною з праці на допити: вставати з-за столу в раптовій ватяній тиші під поглядами колеґ, а авто з водієм у військовому однострої жде внизу, — і впродовж місяця ходити з широко розкритими, наче заклиненими в повіках, сухими, але гарячими, як після сліз, очима. Кожен страх має свій об'єм і вагу — Наталин до останку заповнив її й без того стануле тіло, виштовхуючись крізь очі, і, либонь, кінцевий злам (стук — і низів важезного віка) стався в ній навіть не тоді, коли вона ото ридала на кухні, як ридають хіба двічі, ну може, тричі на віку («Бандити! Звірі! Прокляті!»), — вже знаючи, що Антось має рацію, що дитина в неї, такої, не може вродитися нормальною, — а щойно згодом, коли, обмивши обличчя крижаною водою і відчуваючи, як помалу заполоняє її, ще живу, мармуровий холод обкапаного вільгістю надгробка, всім морозом у тілі сказала до нажаханої гарячої грудочки, котра одчайно вгли-бала в неї, прагнучи закопатися якнайглибше: «Прости». Прости, моє маленьке, моє золотко, моя доцю чи синоцю, — мама не сміє вигодовувати тебе своїм страхом.
І ще одного ти не знала — що по кількох роках, якраз у тому короткому проміжку, коли ваші батьки не чекали арешту, твоя сестра показувалася мамі. От тільки личка Наталя так і не розгледіла — його заступала місячно-бліда, колихка, мов розмита слізьми, пляма; взагалі, цілий сон був чорно-білий: чи то в нічному, чи в люмінесцентному освітленні; з темряви маленька, місячно-бліда дівчинка безгучно тягла до Наталі потопельні руці, пальці — якісь дивно довгі, недитячі, плакучі й ворушкі, начіплені, як на ниточки, на розчепірену павутинку підшкірних сухожилків, — з благальним дрожем силкувалися дотягтись до живого дотику: мамо, німо молив той жест, мамо. Отут Наталю й оперіщило тим сипким, провальним жахом, за яким уже нічого нема, — власний одчайдушний крик вихопив її зі сну, видзвонюючи потому в цілому розкалатаному тілі, коли, вистигаючи, дзиґочучи зубами, вона сиділа скулена на краю постелі (в пітьмі світився тільки циферблат годинника на бюрку: була третя) й, замість полегкости опритомнення, відчувала, як привалює її тягар необорно чіткої свідомосте, що то був не її жах — і що з цією свідомістю їй відтепер належиться жити. Той жах прийшов іззовні — наринув звідти, з німої люмінесцентної ночі, де обтікав довколоплідними водами її відторгнуту дитину, її викинуту на місячний холод дівчинку, — аж тепер їй відкрилося, що то була дівчинка, бо аборт був пізній і складний, насилу дозволений — «за психогенними показниками», й на своє вибелькотане питання, хлопчик то був чи дівчинка, Наталя почула: а хто вам уже разбєрьот, і ось тоді вона затялася і, зціпивши зуби й сльози, таки наполягла, аби їй показали — те, що було чи мало стати — її другою дитиною: бо, хоч якій розчавленій, їй видалася нестерпучою, мов прикладені до мозку розжарені щипці, думка, що ця дитина, це крихке, як подув, існуваннячко, кількадесятиграмовий пуп'янок уже самочинної плоті, котрий устиг попереводити всі годинники в її тілі, так справно обряджаючи-обрихтовуючи собі свою першу земну оселю, — пощезне нерозпізнаним, ніким не вгаданим, нічим не об'явленим — жодного знаку, жодної прикмети, ані дрібки, ні кольору очей чи форми черепа, ні навіть статі, нічогісінько, ніщота ніщот: так, немов вона, Наталя, була вагітна страхом, а не людським дитям. Те, що вона вгледіла, — те, що плавало в цинічному блискові цинкової посудини, — скидалося на обрізки сирої печінки в чорних, масних згустках крови, і то й була твоя сестра в її єдиному земному існуванні: хто вам уже разбєрьот, кюретка тяла вздовж і впоперек, як міфічна розпаношена сокира, — все, що запускалося в розіпрілий парний ґрунт, викорчовувалось, вирубувалось, вигрібалось, вишкромаджувалось нею до щирця: до жовтої глини, до білої кости, до вічної мерзлоти, до залуб'янілого шару вапна на дні ями, до тарахкання вагонзаків по стиках рейок крізь снігову пустелю — в одному з тих вагонзаків двадцять років тому везли розметаного в сорокаградусній маячні Антона, і серед в'язнів тоді знайшлася жінка, чиє ім'я він запам'ятав на цілий вік і переказав Дарці — наче зробив депозитний внесок у банк нерозмінного часу, — жінка, що зібрала кілька кожухів, а може й шуб — адже там їхала й аристократія, стара галицька професура, високе священство, колишній посол до сейму з родиною, на якого всі так і казали: «пане после», — душні хутра ще зберігали пилковий віддих довоєнних європейських готелів, жіночих парфумів, золотавих залаштункових порохів, оксамитних портьєр з китицями, кожухи ж пахли гостро й тяжко, як і годиться кожухам, — там був квасний дух застояного поту й невідмивного бруду під нігтями, стаєнного диму й кулеші з молоком, напівзвіриний сопух селянської хати й сумний, церковний запах воскових свічок, і та жінка викричала це все у власників, посунувши їх по двоє під одне вкривало, а викричане — навалила на вісімнадцятилітнього хлопчину, що згоряв у лихоманці, й щоби хворий не розкривався, сама поклалася поверх, три дні вона утримувала вагою власного тіла цю кучугуру рятівного тепла, яка всисала в себе хлопчикову смерть, три дні в напхом напханому вагоні для худоби, на якомусь відтинку неміряних просторів межи Львовом і Читою ця жінка народжувала Антона із збірної, давучо-жаркої, хутряної, вовняної, повстяної хмари назавжди занапащених життів — як із сукупного матірнього лона; на третій день настала криза, а ще за кілька днів їх привезли на місце, і більше Антон тієї жінки не бачив. І Наталі — вительбушеній, ґвалтом розіп'ятій на гінекологічному кріслі, — мусило відкритися, що всі ці двадцять років божевільна сокира й далі гналася за Антоном — по рейках, по шпалах, з перестуком і цюком, розкидаючи-вергаючи врізнобіч нашвидкуруч понамощувані жіноцтвом уздовж шляху кучугури притульного тепла, в яких загніж-джувалися нові життя, — адже сказав Антонові, вже реабілітованому, й дипломованому, й допущеному до кафедри, підполковник на допиті: «В лаґєрє билі, а с намі работать не хатітє — вот і пажалєєте», еге ж, «па-жалєєте», і скавчатимете, як пси з перебитими хребтами, і прощення кляча-тимете в своїх дітей, що привели їх на світ! — ось чого вони від нас хотіли, сволочі, бандюги, убивці, не діждете, я її вирощу, мою Дарцю, мою дівчинку, єдину, що мені лишилася, я її не випущу, як випустила цю, давшись розтиснути коліна, окравки сирої печінки в чорно-кров'яних змивинах, ясочко, моє дитятко, чи ти мені коли простиш?… Так — або приблизно так — мусила відчувати це твоя мама, тож нічого дивного, що, побачивши нарешті в тій люмінесцентній ночі твою сестру й спізнавши, бодай на мить, її перший і останній, винесений з цього світу страх, вона вмент розпізнала в цьому відповідь на своє безмовне благання. Напевне, то й була відповідь, бо після того Іванна більше не показувалась — ні матері, ні тобі; минуло ще двадцять років, із яких половина була роками повільного Антонового конання, і аж тоді, коли за ним замкнулося важезне віко, і їдкий зимовий вітер залишився на спустілому цвинтарі куйовдити чорні з позліткою бинди на вінках та вгрузлі в розковезяну безліччю ніг багнюку голівки хризантем, Наталі намарився ще один сон: у тому сні Антін віддалявся від неї — вона бачила його зі спини, кругом знову була ніч, і от з тої ночі виступила йому назустріч маленька дівчинка в білій льолі і взяла його за руку — так упевнено, і таким опікунчим був миттєвий відрух чоловіка у відповідь, що Наталя, для якої ціла сцена так і зосталася неозвученою, якось, проте, з місця заспокоїлася й подумала їм услід: от і гаразд, от і добре, він — удома. Тут дивно те, що цим разом вона не впізнала дівчинки, всю її увагу було скеровано на мужа, і вранці, переповідаючи сон дочці, вона не зразу зрозуміла, коли Дарка, дивлячись убік, коротко кинула: «Це вона». — «Хто?» — мов перечепилася на бігу Наталя: вперше за довгий, злиплий у нескінченну протяглість час цей сон якимось чином обіцяв їй спокій, тож на доньчине нагле хірургічне в нього втручання вона відізвалася тим самим зимним внутрішнім стиском, яким завжди відзивалася на несподіваний дзвінок у двері чи принесену телеграму: в неї знов, як і впродовж усенького її життя, замірялися щось відібрати; але ти, її Дарця, тепер уже доросла жінка з вільно звислими вздовж сильного й гарного молодого тіла руками — ні чашка кави, ні цигарка не заповняли цих рук, — сказала з напівусвідомленою жорстокістю, чи радше, з дрочливою хіттю — вхопити матір за плечі й трусонути її, як людину, що ніяк не прокинеться: «Це була та дитина, що не народилась, — от вони й зустрілися». І Наталя збагнула, що це правда, так воно й було, — і в одночасному спалахові вдячності до цієї — живої дитини, своєї, аж от коли віднайденої спільниці, котра потрапила все так чітко порозставляти на місця, їй зблиснуло І що сокира нарешті пронеслася мимо — відчахнувши половину д десь там, по тому боці, остаточно склепилася докупи в мовчазном рук чоловіка й дівчинки, — а значить, тутешня половина — вони з Дарусею — вийшла з-під загрози: саме таке значення мав звіданий нею уві сні, невідь-відколи не знаний їй — спокій.
