Логіка речей - Кожелянко Василь (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Почалися будні. Віктор Колобко й далі волочився селами, агітуючи селян страхувати майно від нещасних випадків і навіюючи їм думку про дострокові вибори та натякаючи, кого треба обирати, а Оксана влаштувалася в обласному центрі в одній веселій газеті коректором чи, як вона казала, літературним редактором.
Щодо сексуальних стосунків вона не жартувала і спала від свого чоловіка окремо, а коли він робив спроби довести справу до інтиму, влаштовувала дику істерику, била фаянсовий посуд і погрожувала розлученням.
— Що ж, пані Колобкова, — вони були й далі на «ви», — якщо на це пішло, — він утрачав над собою контроль, — то я вас не тримаю, можете собі йти!
— Що?! — Оксана робила круглі очі. — Ви мене виганяєте? Взяв, спокусив, обдурив, а тепер голу-босу виганяє на мороз! Нє! Поділимо будинок, нажите майно, гроші, і тоді я дам вам свободу.
До Віктора Колобка доходило, що він «попав».
По якімсь часі вони мирилися, причому перший крок робила Оксана — її нестримно манив статус киянки і дружини народного обранця, але до сексу не доходило — вона ще не дозріла. Хай пан Віктор іще потерпить.
Вечорами, сидячи перед потрійним дзеркалом, інспектуючи свою зовнішність (чи з’явилася сива волосинка, зморшка під очима, пігментна плямочка), Віктор Колобко утішав себе думкою: нічого, стану нардепом, переїдемо до Києва, і пані Колобкова сама до нього в ліжко залізе!
Минав час, але пані Колобкова до виконання своїх подружніх обов’язків не дозрівала. Ще не звикла до свого законного чоловіка. Зате в неї побільшало службових обов’язків на роботі.
Дедалі частіше вона телефонувала чоловікові пізно ввечері й повідомляла, що випуск газети затримується і додому вона приїхати не зможе, заночує у подруги. А коли вона все-таки додому прибувала, то привозила з собою дражливі запахи ментолових цигарок і лікеру «Амарето», що з’явилися в новопосталих комерційних крамницях. Віктор же Колобко привозив із собою з сіл не менш дражливі аромати часнику й самогону.
Вихідні вони проводили кожен по-своєму:
Оксана валялася на канапі з книжкою, а Віктор Колобко сидів перед дзеркалом. Коли дошкуляв голод, Оксана варила баняк картоплі і посилала чоловіка за консервами і пивом, а коли було більше грошей, то — за «Амарето». Однієї неділі в Оксани був наплив енергії, і вона наліпила вареників, а Віктор Колобко замість лікеру приніс пляшку імпортного питного спирту «Роял». Вони напилися, і він узявся свою дружину ґвалтувати.
Здер із неї халат, порвав колготки, розірвав труси.
Вона мляво опиралася, зосереджено сопіла, нарешті, заплющивши очі, впала навзнак і широко розчепірила ноги. Віктор Колобко швидко стягнув із себе спортивні штани разом із трусами, навалився на дружину, але на ерекцію не було жодного натяку. Він почав м’яти свого підлого зрадника — марно. Оксана розплющила очі, - оцінила ситуацію, зіштовхнула з себе чоловіка, встала, одягнулася і, закуривши, мовчки пішла до своєї кімнати. Він випив склянку нерозведеного спирту і впав на ліжко.
Вранці, коли його, як рекет комерсанта, катував абстинентний синдром, до нього підійшла люба дружинонька, уже вмита, нафарбована, одягнута на роботу.
— Пане Колобку, — сухим офіційним тоном почала вона, — вчора ви мене образили, зазіхнули на честь, принизили гідність…
— Вибачте, пані Оксано, — сухим ротом прошелестів Віктор Колобко. Вона жестом зупинила його і провадила далі.
— Ви скористалися моєю жіночою слабкістю, вдалися до грубої фізичної сили, зіпсували нижню білизну, ви, очевидно, вважаєте, що мене нема кому захистити?! То я вам хочу сказати, — в її голосі задзвенів метал, — що в мене є вірні друзі! І вони нікому не дозволять знущатися з мене!
Навіть законному чоловікови. Якщо щось подібне повториться, на вас, пане Колобку, чекають великі неприємності!
Вона, сильно гримнувши дверима, пішла.
Віктор Колобко зрозумів, що йому погрожують і що крізь його волосяну конструкцію на голові проростають роги, тому почав предметно думати про розлучення. І розлучився би, якби не сталося нарешті те, на що він чекав усі ці роки — парламентські вибори.
Не чекаючи офіційної реєстрації себе кандидатом у народні депи, він розпочав виборчу кампанію. Дружина Оксана, перевернувши кожуха, почала йому допомагати.
Націонал-демократичні партії домовилися не поборювати кандидатів один одного, узгоджувати кандидатури по округах, координувати дії, для чого було створено виборчий блок «За Україну!». Це на папері. А насправді виявилося, що україн є кілька, бо на деяких округах почали з’являтися кандидати від Руху окремо, від ДемПУ окремо і УРП теж окремо. Віктор Колобко дуже пишався тим, що на його округ ніхто з «дружніх» партій не зазіхав. Ще від того часу, коли він прийшов на перше засідання координаційної ради тріюмфатором, начебто мандат був уже в кишені, новий костюм на ньому, а нардепівський значок на костюмі, ніхто не мав сумніву, що той округ його — Віктора Колобка. Підгодований терплячою агітацією, огорнутий тривалою пропагандою, зігрітий особистими контактами — національно свідомий округ! Та що там казати, він уже в парламенті! Колеги-рухівці заздрісно дивилися на ужемайженардепа пана Колобка і демонстрували йому свої давні, перевірені часом дружні почуття.
«Ви там у Києві, пане сенаторе, не забувайте вже нас, провінціялів», — цю фразу Віктор Колобко чув по кілька разів на день. Отже, справу зроблено.
Майже. Пані Колобкова кілька разів натякала, що вона ВЖЕ…, але Віктор Колобко, перенапружений виборчою кампанією, боявся ще одного фіяско. Хай уже в Києві…
Слово «майже» — підле слово. У суботу надвечір, коли Віктор Колобко перед дзеркалом репетирував свій завтрашній виступ перед трудівниками колгоспу імени Степана Хмари, до нього зателефонував один із крайових вождів і чемно спитав, чи не міг би пан Колобко прибути на екстрене засідання проводу.
— Вже?
— Вже, пане Колобку, ми пришлемо за вами авто.
За ним прибув чорний «Мерседес-600» із київськими номерами. Поряд з водієм сидів вождь. Дорогою до обласного центру на всі запитання Віктора Колобка вождь заклопотано кидав «Потім».
В офісі Руху сиділи всі члени проводу, купно з новим головою Молодого руху — нахабного вигляду аспірантом університету у діловому костюмі з пістрявою краваткою, якого було обрано замість пані Оксани Колобко, що геть запустила роботу після того, як одружилася. У закутку, скромно поклавши руки на коліна, сидів молодявий незнайомець. Віктор Колобко миттєво, з гіркотою для себе, відзначив, що незнайомець дуже модно і дорого вбраний — темно-зелений двобортний костюм із полиском, білосніжна сорочка, важкого шовку краватка з розмитим різнобарвним малюнком, і золота шпилька, такі ж запонки, коричневі лаковані півчеревики з кранцями і дірчастим візерунком, мобільний телефон на шкіряному поясі з нікельованою пряжкою і — о, Господи! — годинник «Ролекс» на лівому зап’ястку.
У Віктора Колобка геть зіпсувався настрій, він скривився і питально подивився на вождів.
— Знайомтеся, — вождь підвів його до гарно вбраного незнайомця, — пан Колобко, наш активіст, пан Іванов, бізнесмен із Києва. Прошу сідати.
Коли всі всілися, вождь почав говорити. Заходив здалеку. З того, що ми (націонал-демократи) повинні плекати свою українську буржуазію (легкий уклін у бік пана Іванова), що ми не можемо відштовухвати тих, хто йде до нас з добрими намірами і допомогою (знову), що Рух терпить фінансову скруту і було б нерозумно відмовлятися…
Через півгодини Віктор Колобко збагнув, чого від нього хочуть. Йому пропонується зняти свою кандидатуру на користь пана Іванова, представника української буржуазії, патріота і — що головне — потенційного спонсора націонал-демократичних сил. Віктор Колобко втратив дар мови. Йому щось доводили колеги, переконували, втішали, та він мало що тямив. Потім їх залишили удвох з паном Івановим, і український буржуй прошепотів на вухо Вікторові Колобку:
— Дєсять тисяч.
— Ви що, знущаєтесь? — заговорив Віктор Колобко.
