Книга Балтиморів - Діккер Жоель (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
— То що, ви так усе й покинете? Зробіть, щоб вона лишилася. Зрештою, розкажете ви мені, що там поміж вами сталося? Ви так і не розповіли, як зустрілися.
Я підвівся.
— Наступного разу, Лео. Обіцяю.
Наступного дня моєму другові Дюку не пощастило дременути з дому непомітно. Як водилося, він загавкав під моїми дверми о шостій ранку, та, відчинивши, я побачив на порозі Александру. Вона була в піжамі, на обличчі завмер веселий і заразом трохи недовірливий усміх.
— Ти знаєш, — сказала вона, — він зробив підкоп у садку. Оце сьогодні вранці я побачила. Проліз під огорожею і прямісінько до тебе! Можеш у таке повірити?
І засміялася. Навіть у піжамі й без макіяжу вона була дуже гарна.
— Вип’єш кави? — запитав я.
— Залюбки.
Я раптом згадав, що у вітальні валяються Дюкові іграшки.
— Зачекай хвильку, я вдягну штани.
— Та ти ж у штанях, — сказала вона.
Я нічого на те не відповів і просто зачинив двері в неї перед носом, попросивши трохи почекати. Потім шатнувся по хаті, позбирав Дюкові іграшки, миски та килимки і жужмом склав у себе в спальні.
Коли впустив її до хати, Александра зацікавлено глянула на мене. Зачиняючи за нею двері, я не помітив, що з авто, що стояло неподалік, нас фотографує якийсь чолов’яга.
8
Балтимор
1992–1993 роки
Згідно з непохитним розкладом, кожні чотири роки незадовго до Дня подяки відбуваються президентські вибори. 1992 року Ватага Ґольдманів брала активну участь у кампанії Білла Клінтона.
Дядечко Сол був переконаний демократ, тому під час зимових вакацій 1992 року у Флориді тривали постійні сутички. Моя матінка казала, що дідусь завжди голосував за республіканців, та відколи дядечко Сол став лібералом, той пристав до нього. Хай там як, а дядечко Сол дав нам перший урок громадянської активності, залучивши до участі у виборах Білла Клінтона. Ми мали по дванадцять років, й епопея Ватаги Ґольдманів була в розпалі. Жив я тільки для них, для хвилин, які проводив із ними. І сама думка про те, що я братиму участь у перевиборчій кампанії, — не має значення, за кого, — переповнювала мене величезною радістю.
Вуді з Гіллелем знай працювали на Бунка. Мали вони від того не лише задоволення, а ще й заробляли трохи кишенькових грошенят. Роботу вони виконували швидко і добре, тож декотрі мешканці Оук-Парку, яких Бунк дратував своєю млявістю, коли треба було щось зробити в саду, зверталися просто до них. У таких випадках друзі відкладали двадцять відсотків заробітку й віддавали їх Бункові, причому так, щоб він не бачив, — клали гроші до кишені піджака або ж у скриньку для рукавичок в автомобілі. Приїжджаючи до Балтимора, я з величезним задоволенням допомагав їм, надто ж як вони працювали на своїх постійних клієнтів. У хлопців завелася своя невеличка клієнтура, тож вони носили футболки з написом «Садівники Ґольдмани. З 1980 року», які замовили в місцевій кравецькій майстерні. Таку саму подарували вони й мені, й ще ніколи не почувавсь я таким гордим, коли йшов зі своїми братами Оук-Парком, які були в тих однакових футболках.
А ще я захоплювався їхнім підприємницьким хистом і пишався тим, що заробляю трохи грошей своєю працею. Таке прагнення було в мене відтоді, як я відкрив талант self-made-man[2] в одного мого шкільного друга з Монклера, Стівена Адама. Стівен дуже добре ставився до мене: частенько запрошував до себе додому після уроків і пропонував лишитися на вечерю. Та за столом він починав страшенно лютувати. Зі щонайменшого приводу він без жодних докорів сумління ображав свою матір. Достатньо було, щоб йому не припала до смаку їжа, і він гупав кулаком по столу, відпихав тарілку і репетував:
— Не хочу я твого соку зі смітника, він огидний!
Відразу ж із місця схоплювався батько: побачивши це першого разу, я подумав було, що він зараз дасть синуньові добрячого ляща, та, на превеликий мій подив, він діставав із шафи пластмасову карнавку. Той цирк повторювався весь час. Батечко бігав за Стівеном і вищав:
— Карнавка для грубих слів! Три грубі слова, сімдесят п’ять центів!
— Застроми ту карнавку собі в сраку! — відповідав йому на те Стівен, гасаючи вітальнею, і показував середній палець.
— Карнавка для грубих слів! Карнавка для грубих слів, — тремтячим голосом скімлив батько.
— Стули пельку, дохлий щуряко! Щоб тебе чорти вхопили! — казав Стівен батькові. А батько знай бігав за ним, тримаючи ту карнавку, що здавалася заважкою для його тонких рук, і повторював:
— Карнавка для грубих слів! Карнавка для грубих слів!
Неначе в казці, закінчувалося це завжди однаково. Батько втомлювався й припиняв той гротескний танок. Щоб зберегти гідність, він хитрим тоном казав:
— Гаразд, я внесу гроші за тебе, але потім вирахую її із твоїх кишенькових грошей.
Потім діставав з кишені п’ять доларів, устромляв їх тій пластмасовій свині в зад і втомлено сідав за стіл. Стівен безкарно повертався до їжі, відригуючи, глитав солодке і знову тікав, прихопивши дорогою карнавку, і замикався в спальні, щоб витрусити з неї грошву. Тим часом його мати проводила мене до дверей, і я казав їй:
— Дякую, пані Адам, за чудову вечерю.
У Стівена був надзвичайний діловий нюх. Не задовольняючись зиском, який приносили його грубі слова, він заробляв ще й на тому, що ховав батькові ключі від авто й вимагав за них викуп. Виявивши вранці, що ключів нема, батько скімлив під дверима його кімнати:
— Стівене, прошу тебе, віддай ключі… Я ж запізнюся на роботу. Ти ж знаєш, що буде зі мною, як запізнюся, мене витурять у шию. Начальник уже заявив мені про це.
Приходила мати і несамовито гупала в двері:
— Стівене, відчини! Заради бога, відчини негайно, чуєш? Ти хочеш, щоб тато втратив роботу і ми жили на вулиці?
— Начхати мені! Двадцять баксів женіть, якщо хочете отримати ваші гівняні ключі!
— Гаразд, — пхинькав батько, — дам.
— Підсунь грошики під двері! — командував Стівен.
Батько просовував банкноту в шпарину під дверми, вони рвучко відчинялися, і Стівен жбурляв ключі простісінько батькові в мордяку.
— Дякую, пухтію! — казав Стівен і зачиняв двері.
Щотижня Стівен показував нам у школі жмутки грошей і щедро пригощав морозивом. Як і будь-якого законодавця моди, його намагалися мавпувати: знаю, що мій друг Льюїс спробував було заробити пару доларів, вилаявши батька, але заробив натомість пару таких ляпасів, що мало голова не злетіла з пліч, і після того й гадати про те перестав. Отож я пишався, що, повернувшись до Монклера з грошенятами, які заробив у садках, міг пригощати морозивом приятелів, на яких це справляло приголомшливе враження. Бунк завжди кривився, коли треба було платити мені. Коли я приходив на роботу, він починав бубоніти, що не заплатить мені й копійки, що Гіллель із Вуді й так дорого йому обходяться, та мої брати ділили весь наш заробіток на трьох. Хоч Бунк і сварливий був, та ми все одно його любили. Він називав нас гівнюками, а ми на нього казали Скунк[3], бо він страшенно смердів. То був винятково вульгарний чолов’яга, і щоразу як ми так ото прозивали його, він, на превелике наше задоволення, засипав нас грубою лайкою. «Мене звати Бунк! Бунк! Це неважко запам’ятати, гівнюки ви такі! Бунк, що починається на Б! Як ото “блудяга” чи “бордель”!»
У лютому 1992 року, попри поразку в Нью-Гемпширі, Білл Клінтон залишався серйозним кандидатом від демократів. Ми понабирали агітаційних листівок і клеїли їх на поштових скриньках і бамперах Бункових клієнтів, а також обклеїли ними усенький його автомобільчик. Тієї весни в Америці спалахнули заворушення, спричинені виправданням шістьох поліцаїв, що жорстоко побили чорношкірого хлопчину, якого зловили після тривалого переслідування; кадри з тієї звірячої сцени просто-таки струсонули суспільство. Отак розпочалася справа, яку в усьому світі прозвали справою Родні Кінга.
