Фройд би плакав - Карпа Ирена (электронная книга .txt) 📗

Напередодні своїх уродин Марла скажено доробляла всілякий дріб'язок: щось дописувала, щось доплановувала, а врешті-решт наквацяла помаранчевий, на тлі рожево-синіх смуг автопортрет і заспокоїлася.

— Фух, — падаючи на ліжко, казала вона Х'ялмарові, — все, я вже відкреативила на сьогодні. Щось таке на мене напало, ніби я вмирати зібралася!

— Ну-ну, нічого, це ж просто останній день, коли тобі 26…

— Придурок! Мені 22!

— Ага, — засміявся Х'ялмар, — я знаю. Просто чомусь прийшло до голови «26».

В сезон дощів важко щось планувати. Ніколи не знаєш, коли почнеться злива, триватиме вона дві години чи півтори доби і яка після неї буде середня глибина калюж. В той день Марла із Х'ялмаром, кинувши монетку (випав герб — їхати), товклися на мокрій автостанції, марно чекаючи автобуса в Борубудур. Чомусь завжди і всюди на автобусних, вокзалах, у бібліотеках, конторах і паспортних столах знаходиться жевжик Я-тут-все-знаю, Що запевняє вас: «Буде!», коли насправді нічого не буде.

— Ну та й пес із ним, — Марла розкатала рукави куртки — ставало трохи зимно. — Нічого страшного. Може, храм сьогодні взагалі не працював.

— Шкода… Але то, як ми туди поїдемо на світанок не твоїх уродин, а десь наступного дня?

Спочатку Марла чомусь згадала, як колись переклали назву Неборокових «Страхітливих Уродин» на російську. Вийшли «Страшные уродиньї». А відтак Марла подумала, що якщо храм буддійський і Будда присутній в усьому, то чому би дню народження також не жити в кожному дні. Зрештою, вона і про це не подумала. Просто кивнула і поцілувала Х'ялмара в губи, на загальну радість місцевих мешканців, що чекали своїх смішних різнокольорових автобусів.

Вулиці міста Джокджакарта у вологий сезон набували якщо не шарму, то принаймні певної придатності для дихання. Марла, наприклад, уже могла їздити на мопеді, не вдягаючи карбонову маску. Х'ялмар, сумуючи з того, що в Марлиному рейтингу міст — Бангкок, Сінгапур, Джакарта, Джокджа — остання займала найсумніше місце, тут і там намагався тикнути Марлу носом у красоти й переваги їхнього містечка.

— Ну, давай пройдемося пішки? Нам же не далеко. Та й свіжо ніби після дощу.

— О'кей, — погодилася Марла, — ходімо. і, діставшись до найближчого сміттєзвалища (тут же, обіч головної дороги, в долині річки з живописними терасами уже невизначених кольорів), обережно, щоб не вступити майже босими, в легких сандалях, ногами у смердючі скупчення, Марла вдавалася до своїх антропологічних роздумів:

— От скажи мені, Х'ялмаре мій просвітлений, чого місцеві жителі так люто ненавидять свій, бляха, рідний край. Гуцули в Яремчі і довколишніх селах робили — та й роблять — те ж саме. Скидають все своє гівно «в берду» — в перший-ліпший рівчачок, потічок чи урвище. Оскільки всі ці природні об'єкти інколи знаходяться на певній відстані, найпростіший шлях до чистоти — річка Прут, нещасна водна артерія. Треба якось дослідити, які ж пустоти душевні тим сміттям дикуни намагаються заповнити… — Ну, я би не зовсім погодився зі словом «дикуни», просто, зважаючи на їх фінансовий стан… — очікувано запротестував Х'ялмар.

— Звичайно, пробач будь ласка. Вони ж такі бідні, нещасні, на мотоциклах їздять цілими днями — від розпуки, певно? — і видзвонюють із мобільних моделі «А в мене крутіший, ніж у тебе!» в Армію Спасіння. Вибач, коханий, але бідність жодним чином не виправдовує відсутності культури. М-да, слово «культура» тут я вжила у збаналізованому сенсі, але ти мене зрозумів.

— Та що ж ти так їх не любиш?

— Я? Не люблю? Та мені плювати, за великим рахунком. Я не співець знедолених народів, я вже казала тобі про це. Просто вони тут так бідують від нестачі землі, а як тільки вдеруть шматочок — одразу вирубують там дерева і щось у лихоманці засівають, і потім на будь-який «нічийний» клаптик грунту всім кампунґом [11] звалюють відходи. Чимось мені це нагадує історію того пакистанця, що отримав відкоша і розрив заручин — батьки нареченої розірвали їх, пам'ятаєш?

— Угу. Чувак облив лице дівчини кислотою. А потім суддя присудив його до того ж обливання кислотою.

— М-да, оздоровчі процедури, нічо не скажеш…

— Ну, і не дурня це? Просто якесь тобі Старозаконня єврейське, хай вибачать мене мусульмани.

— А я би просто засудила гівнюка до смертної кари.

Безглузді обговорення побутових дурниць і кримінальних новин: хто кого розрізав на вісім шматків, хто кого з'їв цілком, а хто спочатку ще й спокійно пообідав разом із жертвою пенісом жертви, знімаючи прийом їжі на камеру, засвідчуючи найпрямішим чином волевиявлення жертви — бути з'ідженою, бо все інше в цьому житті вже спробуване. Марла з Х'ялмаром, цілком чітко усвідомлюючи імпотентність отакого проведення часу, не втомлювалися знову і знову займати себе пустопорожніми балачками. Марлі це було чомусь потрібно — вбити колишні страхи, пов'язані з колапсом першого кохання:

Головне, що нам є про що поговорити. — («Головне, щоби було про що помовчати» — згадалися Марлі слова подруги. Слова бажано промовляти з піднятим догори вказівним пальцем правої руки, підтягнувши чорні брови й опустивши повіки. Тільки чомусь те вдале мовчання останнього разу виявилося мовчанням ягнят).

— І є про що помовчати, — Х'ялмар чомусь не проробив необхідного ритуалу з пальцем.

— З тобою чомусь не нудно. Коли ліньки вже про все говорити, можна просто дивитися на тебе або дмухати тобі у волосся. Або просити тебе почитати мені нудну книженцію Ксі Ксо про сінгапурських клімактеричних бізнес-леді і засинати на другій половині третього абзацу.

— Можна ще їсти, — Х'ялмар почав збирати зі столу брудні тарілки, — знаєш, наші дні в Джакарті якісь перверсивно-гедоністичні. Кожен вечір ми збочуємося, вишукуючи щонайненормальніше місце із щонайкращою їжею…

— Бо що ж іще, скажи мені, робити? — і Марла сама замислилася над своїм питанням. Можна було ще:

— писати статті у популярно-філософські видання (дуже рідко, майже ніколи, бо «в падло»);

— писати типу статті в підліткові журнали (теж ніби в падло, але долається легше);

— валандатися фестивалем європейського кіно (Осанна! Культурний карантин час від часу відміняють, та ще й на шару);

— їхати на висілки ім. де Дідько і Добраніч-Каже (французьких політичних активістів 1848 року), щоби в заниканому кіно-театрику, випивши порівняно дешевого пива «Bintang», лежачи на полакованій чорній підлозі, дивитися «Bande a part» Годара і до смерті ображатися на те, що цей фільм показують замість «Chinoise»;

— малювати масляними пастелями жовтогарячі портрети принца Арджуни (пастелі поцуплені в Патріка, потім можна буде письмово вибачитися);

— купувати в універмазі «Sarinah» (названому так на честь коханки президента Сукарно) величезними партіями сарони [12] ручної роботи, щоби потім мастити собі голову, кому би їх подарувати (однак, подарунків все одно, як правило, виявляється недостатньо);

— купувати малесенькі розписані шафки, величезні керамічні тарелі, прошиті соломою, нікудишні книги зі східної образотворчості, хороші книги зі східної (зокрема буддійської) образотворчості, різних розмірів свічечки, робусту й арабіку, запаковані у святкові коробки «Selamat Idul Fitri! [13]», коричневий цукор, не знаючи, для чого він потрібен, туристичні довідники Бутану й Непалу, спеції і книжку Мадонни для дітей;

— спостерігати з балкона за водою в басейні, біля якого верещать японці, пересмажуючи барбекю;

— спостерігати з-за кущів за товстими японськими дітьми, що грають у теніс на майданчику, огороженому куленепробивними антимоскітними сітками (товсті діти — символ достатку батьків, їм інколи навіть ходити забороняють, щоб не помарніли);

— кидати у безхвостих котів напівпорожніми горнятками за те, що вони безпардонно (безхвостість у індонезійських котів — повальна патологія) крадуть сир зі столика, виставленого надвір;