Кіт і миша - Ґрасс Ґюнтер (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
Під час причастя Мальке поводився не настільки екзальтовано. Він опустив складені для молитви руки до ключиць і підставив їх собі до обличчя, з його рота виривалися такі хрипи, ніби у нього всередині кипів на маленькому вогні казанок із савойською капустою. А щойно взявши облатку, знову повівся несподівано, раніше він так ніколи не робив. Зворотний шлях до свого місця у другому ряду, цей умиротворений шлях, що його він досі, як і кожен після причастя, проходив прямо, без жодних додаткових гаків, він раптом розтягнув і перервав, бо спершу поволі, на прямих ногах, які майже не згинав, пройшов до вівтаря Діви Марії, перед яким упав на коліна, але не на лінолеум підлоги, а на килим із грубої вовни біля сходів вівтаря. Складені до молитви руки простягнув якомога вище, над очима, над своїм проділом, у мовчазному жаданні до гіпсової фігури, трохи більшої за людський зріст, яка стояла на посрібленому місяці, сама, без немовляти, як діва з дів, із по-прусськи синім плащем, оздобленим блискучими зірками, який падав з її плечей додолу. Вона склала на пласких грудях руки з довгими пальцями і дивилася у стелю колишнього спортзалу скляними випуклими очима. Коли Мальке піднявся з колін і торкнувся пальцями свого коміру сорочки, на килимі, там, де стояли його коліна, залишилися два круглі червоні сліди.
Отець Ґузевскі також звернув увагу на нові риси у поведінці Мальке. Я не питав його про це. Із власної ініціативи, трохи стурбований, так, ніби хотів поділитися своїми важкими думками, він відразу ж після служби заговорив про надмірну ревність Мальке у питаннях віри, про небезпечні зовнішні прояви цього і про те, що його, отця Ґузевскі, це вже давно непокоїть. Він сказав, що поклоніння Мальке Діві Марії більше нагадує язичницькі ритуали, незалежно від того, яка внутрішня потреба приводить Мальке до вівтаря.
Він чекав на мене біля дверей захристя. З переляку я мало не скочив назад, за двері, але він узяв мене за руку, посміхнувся у своїй новій, невимушеній манері і заговорив. Він, який завжди був таким небагатослівним, розмовляв зі мною про погоду — бабине літо, золоті нитки у повітрі, і тим же світським тоном, не понижуючи голосу, повідомив мені:
— Я, до речі, записався добровольцем. І сам собі дивуюся. Ти ж знаєш, що я про це все думаю: казарма, ігри у війну і все це перебільшене солдафонство. Вгадай, у які війська. Неправильно. Від військово-повітряних сил уже давно ніякого пуття. Десантники? Ой рятуйте мене, як смішно. Ще скажи, що я хотів би на підводний човен. Ну, нарешті! Це ще єдині війська, які мають шанс, хоча я і буду здаватися собі дитиною у такій штуці, краще було б, звичайно, зробити щось корисне або щось смішне. Ти ж знаєш, я колись хотів стати клоуном. У дитячому віці всілякі ідеї з'являються. Але я і сьогодні не маю нічого проти цієї професії. Бо до всього іншого я якось байдуже ставлюся. Ну, що зробиш, школярство є школярство. Яких тільки дурниць ми раніше не вигадували. Пам'ятаєш? Я так і не зміг ніколи звикнути до цієї своєї штуки. Мені здавалося, що це якась хвороба, а насправді це цілком нормально, я знаю, чи, точніше, бачив людей, у яких ця штука ще більша, але вони зовсім не переймаються. Це почалося з тої історії з котом. Пригадуєш, ми лежали на площі Гайнріха Елерса. Здається, грали у гилки. Я спав чи просто дрімав, а ця сіра тварюка, чи вона, може, була чорною, побачила моє горло і стрибнула. Або хтось із вас узяв кота, напевно, Шиллінґ, це у його дусі… Але це все дурниці. Ні, на баржі я більше не був. Штьортебекер? Я чув про це. Та нехай. Це ж не моя власна баржа, правда? Заходь якось до нас додому.
Я зміг скористатися цим запрошенням аж на третій день Різдва, після того, як Мальке зробив з мене старанного церковного служку протягом усієї осені. Аж до самого Різдва мені доводилося прислужувати самому, бо отець Ґузевскі не міг знайти мені заміну. Взагалі-то я хотів відвідати Мальке у перший день Різдва і принести йому свічку, але їх роздали занадто пізно, тому він зміг поставити свою свічку перед вівтарем Діви Марії аж на другий день Різдва. Коли він запитав мене: «Ти можеш дістати свічки, бо Ґузевскі не дає?», я відповів: «Спробую».
І я справді дістав йому рідкісну у ті воєнні роки подовгасту свічку, бліду, схожу на паросток на картоплині, наша родина завдяки загиблому братові мала право на ці суворо раціоновані свічки. Я сходив пішки до господарського відділу, показав там повідомлення про смерть, отримав талон і поїхав із ним трамваєм до спеціального магазину в Оліву, де на той момент свічок не виявилося, я ще двічі проробив той самий шлях і дістав Тобі свічку аж на другий день Різдва, щоб згодом побачити Тебе, як мені й хотілося, на колінах перед вівтарем Діви Марії. Ми з отцем Ґузевскі під час Різдва носили фіолетові хустки, а Твоя шия, здавалося, виростала з викладеного на маринарці коміра сорочки, який не прикривало перешите пальто загиблого водія локомотива, тим більше, що Ти, і це ще одна новина, не носив більше шалика із масивною аґрафкою.
На другий і на третій день Різдва по обіді Мальке довго стояв на колінах на червоному килимі, а я збирався зловити його на слові й відвідати. Його скляний погляд, який не моргав, або ж моргав тільки тоді, коли я відвертався до вівтаря, був спрямований вище полум'я свічки, на живіт Богоматері. Він спорудив з обох долонь, не торкаючись перехрещеними пальцями чола, стрімкий дах перед собою і своїми думками.
І я подумав собі: сьогоді піду. Піду і подивлюся на нього. Уважно подивлюся. Спробую. Бо щось же повинно критися за всім цим. А крім того, він мене запрошував.
І хоча Остерцайлє була надзвичайно короткою — будиночки на одну сім'ю з оголеним живоплотом в'юнкого винограду і грубо побіленими фасадами, рівномірно висаджені вздовж тротуару дерева, низькорослі липи, які потрібно було підпирати, — усе це втомило мене і позбавило сміливості. Хоча наша Вестерцайлє нічим суттєво не відрізнялася і навіть пахла так само, так само дихала і кокетувала з усіма порами року своїми ліліпутовими палісадниками. Ще і сьогодні, коли я виходжу із Кольпінґгаузу, а це трапляється рідко, і вирушаю в гості до друзів або знайомих до Штокума чи Логаузена, поміж летовищем і Північним кладовищем, проходжу вулицями, які так само виснажливо повторюються од одного номера на будинку до іншого, від липи до липи, я все ще продовжую іти дорогою від матері Мальке до його тітки, до Тебе, до Великого Мальке. Заклинює клямку на воротах саду, які нескладно переступити високим і навіть не надто напруженим кроком. Кроки крізь зимовий, але позбавлений снігу палісадник із захищеними від вітру кущами троянд, грядки без рослин, викладені візерунками з морських мушель. Керамічна жаба завбільшки із сидячого кролика на плиті із мармуроподібного матеріалу, на яку насипалися крихти землі, що виглядає трохи неохайно. А грядка з іншого боку цієї вузької стежки, яка дозволяє мені, поки я думаю, зробити ще кілька кроків від воріт саду до трьох сходинок попід клямкою пофарбованих охрою вхідних дверей під аркою входу, на цій грядці, майже на одному рівні з керамічною жабою, стоїть жердина майже на висоту людського зросту, а на ній шпаківня, формою схожа на альпійську хижку. Горобці продовжують клювати свою їжу, поки я роблю свої сім чи вісім кроків поміж двома грядками. Здавалося б, таке поселення мало би пахнути свіжістю, чистотою і піском, відповідно до пори року, — але у ті військові роки і на Остерцайлє, і на Вестерцайлє, на Беренвеґ, ні, всюди у Ланґфурі, Західній Пруссії, а точніше, по всій Німеччині у ті військові роки пахло цибулею, цибулею, смаженою на маргарині, не буду обмежуватися, вареною цибулею, свіжопорізаною цибулею, цей запах був усюди, хоча цибулі не вистачало на всіх і її неможливо було дістати. Після того, як райхсмаршал Ґьорінґ сказав щось на тему дефіциту цибулі по радіо, про це жартували у Ланґфурі, у Західній Пруссії, по всій Німеччині. Тому я мав би натерти свою друкарську машинку цибулевим соком і дати їй і собі таким чином уявлення про запах, яким у ті роки просмерділася вся Німеччина, Західна Пруссія, Ланґфур, Остерцайлє і Вестерцайлє і який перебив трупний запах, що панував тут раніше.
