Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Проза » Современная проза » Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗. Жанр: Современная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Подорожні нотатки

Ніде так яскраво не виявляється прихована ніжність родинних стосунків, як на вокзальних перонах, автостанціях, морських, річкових і аеропортах. Люди, які ще вчора сварилися одне з одним, дорікаючи найбільшими смертними гріхами через розбиту тарілку, не викинуте вчасно сміття, необдумано потрачені гроші, загублений ключ від квартири чи просто занадто пізнє повернення додому чи надто тривале сидіння в туалеті, раптом усвідомлюють, що завтра може не настати, сьогодні незабаром закінчиться і вже більше ніколи не повториться. Адже завтрашнє «сьогодні» — це вже щось зовсім інше, навіть якщо від сьогоднішнього «сьогодні» воно нічим не відрізняється. Що всі ми живемо один раз, перебуваючи в щоденній небезпеці завершити своє існування, так ні з ким і не попрощавшись. Що кожне прощання може стати останнім, а може виявитися і першим із цілої низки безкінечних прощань, зустрічей і нових розлук, кожна з яких буде ще болючішою, небажанішою, тривалішою.

Дивовижно, якими сентиментами подібні дурниці наповнюють розчулені душі тих, котрі від'їжджають, а особливо тих, хто залишається. Здавалося б, того просяклого першою березневою відлигою ранку ніщо не спонукало до урочисто-трагічного настрою. Ні валіза, котру татові довелося везти до автобуса на старенькому візку і підняти яку в мене не було жодних шансів (що я робитиму з нею, якщо мене раптом не зустрінуть?), ні автобус, який спізнився на п'ять годин, а потім ще дві години ніяк не міг завестися, ні несподіваний нежить, який примушував мене голосно й часто чхати і витирати хустинкою носа, а заодно й очі. Під кінець цей дивний нежить передався і всім іншим членам родини. Здавалося б, яка тут урочистість: бабця з власноручно пошитим із старого білого простирадла халатом і з власноручно ж виплетеними шкарпетками в руках, мама з великим пакунком канапок і варених яєць, тато, який везе скособочену валізу на старенькому двоколісному візку, безуспішно намагаючись обминати калюжі, підстаркуватий домашній пес із прокушеним в одній із любовних баталій вухом, кругленький водій зі своїм німецьким автобусом і одеським акцентом, загальне чхання…

Можливо, це мені лише здається і ніякого трагізму в ситуації не було. І в бабці котилися сльози від звичайного нежитю, як це буває у всіх, а мама просто змерзла на ще по-зимовому холодному вітрі. І від цього в неї почали тремтіти плечі. Тато запалив першу після 20-річної перерви цигарку, бо його рознервувала виснажлива процедура перетягання візка, а пес жалібно скавулів, оплакуючи своє поранене вухо. Так, чхаючи і сякаючись, ми й провели останні 2 години перед від'їздом.

Водій нашого чистого й зручного автобуса називався гер Крант, щедро обдаровував оточуючих своєю білозубою з поодинокими золотими вкрапленнями посмішкою, був підкреслено ввічливим, дбайливим у ставленні до пасажирів і щохвилини переходив у спілкуванні з мови, яка на певних теренах все ще виконує функцію міжнаціонального спілкування, на мову, все ще незрозумілу для переважної більшості присутніх. Це, з одного боку, піднімало його авторитет у наших провінційних галицьких очах, а з іншого — створювало ефект відчуженості, навіть певної ворожості. Можливо, останнє було більше спричинене особливостями звучання тої чи іншої мови, яке асоціювалося з носіями тої чи іншої ментальності, а ті, в свою чергу, ще за пам'яті обох моїх бабусь виробляли таке, що ставитися до них по-дружньому було б як мінімум не патріотично.

У перший момент така поведінка водія мене насторожила, але потім я двічі вловила у його розмові «заґен зі мір бітте», ще двічі «во канн іх…» і заспокоїлася, потішившися своїм швидким просуванням у справі опанування мовою, яка незабаром мала увійти в моє повсякдення.

Нарешті всі приготування закінчилися, гер Крант зачинив «коферраум», як відтепер називався багажник, потиснув усім проводжаючим руки на прощання, пообіцяв, що «всьо будєт в полнам парядкє і ваабще а'кей», попросив «нє переживать», і автобус обережно зрушив із місця, спритно втиснувшись у вузьку щілину воріт автостоянки біля готелю «Карпати» у напрямку «нах вестен».

Тим, хто все ще сподівається, що описи набридлої буденності на цьому закінчаться, раджу відразу ж завершити читання, аби уникнути неминучого розчарування. Утекти від щоденної рутини, на жаль, неможливо, та ще й у такий простий спосіб, як звичайний перетин кордону. Навіть двох, трьох, чотирьох, п'яти, шести чи й більше кордонів. Усе це не дасть Вам можливості опинитися в якомусь зовсім незвичайному, зовсім іншому, зовсім дивовижному світі, повному пригод, екзотики і яскравих вражень. Хіба б Ви потрапили кудись до тропічних лісів, диких племен і загострених томагавків. Але навіть там Ви нікуди не подінетеся від таких нудних обов'язків, як чищення зубів, лікування застуди чи проблем із випорожненням шлунка. Останнього, до речі, не уникнути, якщо Ви здійснюєте багатогодинну подорож в автобусі й харчуєтеся канапками або сухим печивом. Усі сподівання на те, що в комфортабельному імпортному транспортному засобі з туалетом і рукомийником це відчуття не таке неприємне, як при подорожуванні ЛАЗом, — марні сподівання.

Але менше з тим. Відчуття того, що ми от-от виїдемо за межі знайомих до обридлості львівських околиць і в моєму житті нарешті почнуться справжні пригоди, зустрічі з незвичайними людьми, спостереження екзотичних краєвидів, зазнало фіаско ще в автобусі.

Пасажирами двоповерхового дива західної цивілізації, яке примушувало невибагливого пострадянського споживача посилено відчувати комплекс власної неповноцінності своїми до блиску відполірованими вікнами, безшумним розсуванням дверцят і надійно амортизованим шурхотінням новеньких коліс, виявилися далеко не мільйонери чи безтурботні мешканці бананових країн. Лише один із моїх попутників відгукувався на «заґен зі мір бітте» незрозумілим, зате жвавим мовним потоком, котрий лише подекуди спинявся об «дер, ді, дас», немов балакучий гірський струмок об виступаюче каміння. Усіх решта можна було відразу безпомилково ідентифікувати як співвітчизників, і міркування, з яких вони вирішили здійснити таку далеку подорож, були, як виявилося згодом, ще несерйознішими, ніж мої. Мені навіть стало соромно за перебільшене відчуття власного геройства, коли я довідалася, що хлопець із сидіння навпроти їде до Гайльбронна на запрошення, котре він купив під німецьким посольством, заплативши за нього двісті баксів, а ще п'ятсот йому коштувала віза. Сума доволі солідна, як на ті часи. Чому він їде саме до Гайльбронна, хлопець пояснити не зміг, зате подальший план його дій вразив мене ще більше. По приїзді Альоша збирався податися до найближчого відділення Червоного Хреста і попросити політичного притулку як переслідуваний в Україні єврей. Протягом двох тижнів, доки німецька влада розглядатиме його прохання, а туристична віза все ще буде чинною, він збирається знайти можливість фіктивно одружитися, щоб через п'ять років здобути німецьке підданство. Я не наважилася запитати, що саме штовхнуло його на такий рішучий крок. І розмова наша закінчилася словами: «Ех, девчьонка! Да развє ти, бля, паймьош! Я вєдь, сука, втарой па вєлічінє кришей бил, бля, ва всьом Львове. Хуйня, бля, но любой кабак, сука, в центре горада, с патрахамі, бля, купіть мог. Но надаєла, заєбісь! Хачу, сука, челавеческай жизні».

Маріка, на вигляд трохи старша за мене випускниця Дрогобицького педінституту, їхала до чоловіка. Вона трохи хвилювалася, бо ж не бачила його від часу одруження, котре відбулося наступного ж після знайомства дня протягом загалом триденного візиту її коханого до Дрогобича навесні минулого року в складі туристичної групи.

«Не знаю, як воно буде. Усьо ж таки рік пройшов. Може, він уже передумав і не хоче. Інтересно, чи він не дуже помінявся за то всьо врем'я».

Зміст останньої фрази я зрозуміла лише тоді, коли побачила, як чоловік її зустрічав. Судячи з мимовільного зітхання, що вирвалося з Марічиних грудей на порозі автобуса, він, очевидно, не дуже змінився. Або ж навпаки, дуже, в кожному разі, не на краще.

Перейти на страницу:

Сняданко Наталка В. читать все книги автора по порядку

Сняданко Наталка В. - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Амаркорд (Збірка) отзывы

Отзывы читателей о книге Амаркорд (Збірка), автор: Сняданко Наталка В.. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*