Мої Дікамерони - Логвин Юрий (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Може, я й забув би ті дурниці, бо чого тільки не наслухався від своїх однокашників. Так от кілька років тому зустрів нашого циркача-аматора Вовчика Гома. Він розповів мені, що той наш великий, завжди іронічний талант Ігорьок тепер десь на Нивках на базарі пиріжками торгує. Спитав я у Вовчика й про Міню, того, хто називав Галю чортихою. Вовчик нічого не знав про Міню. Ну а наш гітарист Славко, велика надія викладачів, допився до «бєлочки» й стрибнув у вічність із сьомого поверха. Я не сказав, що там за ширмою був ще Сірьога. Міг півлітри самогону взяти на груди та ще й співати, не збиваючись ні на ноті, ні на слові. Самородок! Але дозазирався в пляшку до того, що гарненьку дружиноньку його «колеги» по черзі трахали. Кинула його. Жив, кажуть, десь на Поволжі і втрачав зір. Більше про нього нічого не знаю… Ще там було чоловіка чотири, крім моїх однокашників. Бойова була компанія, весела й навіть, я сказав би, трохи аристократична, бо знали, хто жлоб і чорт, а хто правильний чувак чи пацан.
А з тим рожевощоким чоловічком я зітнувся десь зразу після канікулів. Він знову приперся до нашої майстерні, коли прийшли натурниці й чекали викладача. Той мав відібрати когось на постановку.
Чоловічок, як і першого разу, був у випрасуваних штанцях і при червоній краватці. До всього він тримав новенький чорний чемоданчик.
Я до нього уважніше придивився й побачив. І брівки біляві, й руденькі-ріденькі вусики підведені по тілу вугільним олівцем. «Ну-ну, – подумав я собі, – що це воно за диво? Чи не педераст часом?» Тут проходить-пропливає зі своїм журналом у руках наша рубенсівська лаборантка – Галина Пилипівна. Питаю її, що то за один з чорним чемоданчиком?
– Та це ще один електрик, новенький. Його попередника Микола Семенович вигнав за п’янку.
Микола Семенович – зам нашого ректора із госпадмінчастини. Колишній начальник Подільського управління міліції. Ходив Микола Семенович, як ото чекіст із московських кінобойовиків. Чорне шкіряне пальто й шкіряний картуз. Добре, справді добре, знав господарчі справи. І добре все про всіх знав. Не одного ректора пересидів.
І от із початком другого семестру якось так траплялося, що, коли ставили нову модель, з’являвся цей мізерний чоловічок.
Ходить по майстерні, проводку оглядає, розетки і штепселі перевіряє. Оглядає софіти й рефлектори. Ще він ні-ні та й зупиниться і зазирне до наших мольбертів. Коли ж ставили чоловічу натуру, новий електрик не з’являвся. Хоча саме тоді ми вмикали софіти. Тут нас перевели на інший поверх. Дали нам дві суміжних кімнати через один вихід до коридору.
Сиджу якось на великій перерві в другій кімнаті. Уся братія поперла до інститутської їдальні. А я кайфую – жую бабусині бутерброди та запиваю чаєм із термоса. І чую – хтось зайшов і походжає в першій кімнаті й мольбертів наче торкається. З чашкою чаю виходжу туди. А там походжає наш електрик і приглядається до акварелей з нашої пишнотілої Лєни.
– Що, подобається? – питаю.
– Га?! – Аж підстрибує чоловік від несподіванки. – Я, я… а я тут, бо мені казали, що у вас кип’ятильник, а це не дозволено…
– Немає у нас ні електрочайників, ні кип’ятильників.
– А от ви ж гарячий чай п’єте…
– Термос, чоловіче, термос. Хороший китайський термос.
– А… То, значить, у вас нічого немає?
– Немає, немає!
Чоловічок ще раз зиркає на пишне тіло нашої натурниці й швидко та тихо вислизає в коридор…
Якось мене через всякі коридори, сходи вниз і вгору, через всілякі переходи, занесло під самий дах до столярної майстерні.
Спускаюсь я назад. І назустріч мені в напівтемряві піднімається полотно з оголеною натурою. Полотно темне, коричнево-вохристе. Чи то запилене, чи пожухле. Носія полотна я не бачу, мені оголена натурниця його закриває.
Бачу лише ручки, що вчепились у підрамник.
Якось розминаюсь на сходах із цим живописом. Озираюсь і бачу – та то ж наш недомірок-електрик.
Що я подумав тоді? А от що: «Цей недомірок не педераст… Чи не поцупив він у тітоньки Варі це старе полотно?»
Тітонька Варя мала свою майстерню-миєчну у правому крилі в глибокому вогкому підвалі. Там вона відмивала гарячою водою та якимись розчинами непотрібні живописні роботи.
Перетягувала відмите полотно по-новому на підрамник, проклеювала й ґрунтувала під нову роботу. Якось я в неї там пробув із півгодини… Жах! Парке повітря з густим смородом столярного клею, терпентини, розмоченої крейди та ще різних лаків і оліфи. Там тих підрамників було стільки, що вони й перед майстернею штабелями стояли.
Подумав, спускаючись на свій поверх, що треба було б спитати в тітоньки Варі, чи не брав у неї електрик не помите полотно. Але так і не спитав, бо закрутився зі своїми гравюрами.
Електрик продовжував вигулькувати в тих майстернях, де ставили постановки з оголеною жіночою натурою. Тож мені стало ясно, що цей чоловічок із підмальованими бровами не педераст і нічого не збирається поцупити в хлопців. Як я це зрозумів, то мене вже більше він не цікавив.
Та коли кінчався опалювальний сезон, а значить, і постановки оголеної натури, сталась халепа з тим електриком.
Галина Пилипівна розповідала й сміялась. Виявляється, що наш електрик підвалював до дівчат і жінок. Відрекомендовувався як завкафедрою натури. І запрошував їх на співбесіду, щоб узяти натурницею.
Свою майстерню після свого попередника він вичистив, відрихтував і обвішав малюнками-акварелями й олійними полотнами. Десь і ширму дістав. Знаходилися ті, що приходили до нього на співбесіди. Він їх роздягав і довго оглядав у різних позах: мовляв, станьте так, як на тому малюнку, потім – на тому, і ще – на ось цьому. І так далі… Записував їхні дані в «журнал». І просив прийти негайно, як тільки він їх сповістить про постановку.
Звичайно ж, він нікого не сповіщав. А нові претендентки все приходили й приходили. Поки не натрапив на одну дамочку. Як і всі, вона чекала й чекала. А потім їй урвався терпець і вона з’явилася в інституті. І почала вимагати, щоб її взяли натурницею. Дамочці сказали, що вони не можуть її взяти, бо вона не підходить. Та страшенно обурилась і, як усякий совок, поперлася до парткому. Там все й виклала в деталях. І заявила, що ще піде в райком.
Наш залізний ректор Олександр Софронович страшенно обурився. А що перед тим він облажався у Москві на зборах в Академії мистецтв, то шаленів від найменшого натяку на скандал у своїй вотчині. І наказав Миколі Семеновичу провести розслідування. Що й було чітко й швидко виконано. Електрика-«золотаря» враз виперли. Майстерню від усіх «раритетів» вичистили, і знов у ній стало брудно, як у будь-якій робочій майстерні.
А от у самого Миколи Семеновича теж була халепа з натурницею. Справжньою, а не пацієнткою Павловської.
Жив Микола Семенович у самому інституті, як казали, на чорному дворі. Туди можна було потрапити через усякі переходи й сходи із головного корпусу і ззовні, обійшовши весь здоровенний будинок. Чи він мешкав в одній чи у двох кімнатах, не знаю, бо я в нього в гостях не бував. Мав Микола Семенович жінку й доньку. Не свою. Чи вона була жінчина дитина, чи взяли з дитбудинку. Не знаю, не цікавився особливо. Усі казали, що в його жінки діти від нього не в’язались. Та був він чоловік у добрій формі й постійно перчив одну натурницю. Як і наша Лєна, була вона пухкенька та з вибіленим волоссям. І звали її теж Лєною. Довго вони з нею злягалися, аж поки Лєна почала скиглити, щоб він кинув жінку й одружився з нею.
Микола Семенович шворив її, шворив, а кинути жінку та доньку й не збирався.
Вона оголосила, що вагітна. Але на Миколу Семеновича це не подіяло. Тоді вона, як і годилось обдуреній жінці, подалась до парткому. І чого тільки не понаписувала. Це стало зразу ж відомо тодішньому шефові – Сергію Олексійовичу Григор’єву. А всі ректори цінували ділові якості Миколи Семеновича. Покликав Сергій Олексійович до себе Миколу Семеновича й каже йому, що скарга в партком надійшла. Треба терміново владнати діло.
На другий день Микола Семенович приніс медичну довідку з двома печатками. Довідка свідчила, що Микола Семенович в результаті дорожньої аварії у віці 15 років пошкодив прутня і, взагалі, не здатен злягатися із жінками.
