Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (книги хорошего качества .TXT) 📗
Наскільки зміг.
Менше з тим. Там є цей стан — «…якась дурнувата гонитва і вічне невстигання, якесь перескакування з автобусів у тролейбуси, забігання у брами, шукання безпечного подвір’я, притулку під деревом чи просто — у темряві. Якісь осудливі погляди перехожих, мовляв, що вони тут роблять удвох. Пси, які рвуться з ланцюгів, забачивши нас, чужих і двоногих, у пильнованій зоні, викликання міліції якимось незримим спостерігачем, що прикипівши до вікна, відстежує кожен крок підозрілої пари внизу. Переховування від патрулів — за стовбуром дерева, за рогом прибудови, за розвішаними простирадлами, за сміттєвими баками». І трохи далі: «Її постійно нудило, Вона непритомніла в переповнених (як і в порожніх, але порожніх не бувало) автобусах, іноді для Неї звільняли місце коло вікна, але це не рятувало, я тримав її за руку, хоч повільна сіризна вже накочувалась на її обличчя, ми ледве вискакували на зупинці і летіли в першу-ліпшу браму, де Вона врешті вибухала своїм давно стримуваним блювотинням, бліда, бездомна і бідна, а я кружляв навколо Неї, ніби сторож, ніби крук, ніби охоронець, ніби раб, ніби власник, ніби рабовласник». Так, сама ця історія з «Перверзії» — це, звісно, щось цілком інше, але ті мотиви — бездомність і блювотиння — це очевидне відлуння.
Чому тобі і вам так залежало саме на Львові?
Тому що Львів — магічне місто. Окей, без жартів. Це було наше місто — в жодному іншому ми ще не жили. Можливо, більшою мірою це була моя заморочка: мати щодня цей дотик до старих європейських каменів. Ха, страшенно цікаво зазирнути в себе тодішнього і побачити, як я тодішній уявляв собі майбутнє. Передусім існувала система, тобто навіть не система, а ціла тобі Система, яка навесні 1982-го здавалася вічною. Отже, я мусив прийняти як сувору даність те, що на поверхні мене не буде. Я не зможу публікувати своїх текстів, тому що вони абсолютно не влаштують Систему. Звісно, я можу почати писання під Систему, але це неприпустимо. Я ненавидів офіційну українську літературу тих днів і за жодних обставин не хотів ставати її черговою інтеґральною частинкою. У своїх листах з Ужгорода мій ґуру висловлювався приблизно так, що бажання побачити свої тексти надрукованими ніколи не повинно перевищувати іншого бажання — писати. Ця думка сподобалася мені тим, що в ній виразно розмежовувалося зовнішнє та внутрішнє — на користь внутрішнього. Таким чином, я вже бачив, як усе життя свідомо писатиму до шухляди і для кола незрадливих найближчих, як житиму вельми інтенсивним внутрішнім і цілком іґноруватиму зовнішнє, для відводу ворожих очей і шматка хліба повсякдень виконуючи яку-небудь непомітну працю на кшталт сумлінного редаґування аптечних рецептів. Як казав принц данський Гамлет, «Господи, та мені достатньо й горіхової шкаралупи, щоб почутися власником безмежного простору — аби лиш погані сни не снилися». Звісно, що такий шлях вимагав би емоційних компенсацій. Однією з них — і найголовнішою — мало стати Місто, себто його середовище, себто життя у такому ландшафті, який був би невичерпним, здатним безмежно довго стимулювати й оновлювати. Але Система розкусила цей мій таємний план і владно сказала своє «зась», перекривши шляхи до одного з таких Міст.
Аж так?
Аж так. Виявилося, що вибрати собі місце для ціложиттєвої схованки фактично неможливо. Як узагалі і принципово неможливо будь-що вибрати. Ну так, у цьому й полягав сенс тодішньої Совдепії — максимально звузити можливості твого вибору. Змусити тебе приймати те, що дають, не вибираючи. Нас — і Ніну, й мене — звідусіль просто виставляли за двері. Система диспонувала цілим набором пасток і пасточок на нас: прописка, стаж, військова повинність, тисяча й один облік, перший відділ, другий відділ, третій шмідділ. Скидалося на те, що методи боротьби за власне Я мусять бути ще більш партизанськими, ніж це уявлялося спочатку. Тобто окопатися проти Системи можна не у заздалегідь вибраному тобою місці, а винятково там, куди вона сама тебе пожбурить. Так ми і погодилися з думкою, що будемо жити у Франику. Ми взагалі погодилися. Ми погодилися з думкою, що відтепер доведеться все частіше погоджуватися з думкою. Головне було народити. А також відслужити у війську, щоб вони врешті від’їбалися зі своїми обов’язковими повинностями і можна було б урешті закритись у власній ніші.
І як воно виглядало — твоє прощання зі Львовом?
Можливо, як наше весілля. Це сталося наприкінці квітня, здається, в четвер. Ми вистояли свою чергу до палацу Потоцьких і розписалися в книзі. Наші мами, звісно, пускали сльозу, а я чомусь увесь час під ті фольклористичні співанки жахливо горбився — протягом усієї церемонії. Можливо, від усвідомлення невимовної екзистеційної ваги всього, що з нами відбувається. Немає нічого дурнуватішого від цієї ролі — молодих на власному весіллі! Ти знаєш, з яким лютим кайфом я багато років по тому перекладав «Mariage» Ґреґорі Корсо? До того ж ми справді були молодими і навіть дуже. Ми викручувались як могли. Наприклад, ми тихо запротестували в той спосіб, що не схотіли одягатися традиційно: Ніна була не в білому і не мала вельону, а я був увесь на коричнево, ніби жук-скарабей. Крім того, ми насцяли на вічний вогонь, себто не поїхали до нього з квітами. Чомусь вважалося, що всі молоді пари повинні після розписки покласти квіти до жахливого патріотичного монумента на початку Стрийської. Ми натомість поїхали до зовсім тісної і вельми підозрілої кнайпи на Краківському передмісті, де й пустилися в танці з невеличкою зграєю друзів та родичів. Тамтешній адміністратор виглядав кінченим синяком і пройдохою, він безконечно розігрував якісь темні і лише йому зрозумілі комбінації. Наприклад, запропонував моєму батькові почергувати годинки з дві коло вхідних дверей, називаючись усім, хто спробує в них ломитися, підполковником міліції. Батькові ідея не сподобалась і він його послав. Тобто батько послав. Батькові нерви й без того були не на жарт розхитані. Адміністратор чомусь образився і страшенно нажлуктився, а потім напустив півкнайпи якихось лише йому знайомих типів і тьоток, які не змигнувши оком, почали змітати все, що бачили, зі столів і — що гірше — танцювати в нашому колі. Було абсолютно весело — без іронії. Першу ніч ми провели у готельному люксі, що його заздалегідь винайняв мій тепер уже тесть. З огляду на плід і його безпеку священне таїнство відбулося виключно на оральному рівні. Ми обійнялися на всю широту по-королівському неосяжного ліжка, на якому свого часу спочивав льотчик-космонавт Валерій Биковський, і, легко відбившися від землі, полетіли в космос. Наші схлипи були дитячими, а мова ночі солов’їною. У цьому номері ми прожили ще дві наступні доби, поки всі від нас не роз’їхалися. Відтоді ми залишались у Львові ще два місяці.
На сьогодні більше історій немає?
Ще тільки одна. Власне кажучи, це ніяка не історія, а щось більше. Я думаю, це трапилося зі мною на самому кінці, скажімо, за тиждень або за два перед остаточним від’їздом. Вийшло так, що я прокинувся серед ночі. У нашій з Майором кімнаті на вікні не було нічого, жодної штори чи завіси. Отже, я прокинувся і побачив за вікном небо. На ньому висипали зірки, це було, гм, зоряне небо наді мною. Те, що сталося пізніше, не має до цього зоряного неба жодного стосунку. Або навпаки — тільки до нього й має.
І що саме сталося?
Мене всього — уперше в житті — стиснув жах проминання часу. Причому так безжально, такими — як це називають у романах? — льодяними лещатами, що не знаю, як я тільки не крикнув. Мені згадалося, що мій вік — аж двадцять два роки. І що за кілька місяців, уже восени, мене загребуть до армії, де в мене разом з душею витягнуть цілих півтора року мого життя. І коли я знову вийду на волю, мені буде майже двадцять п’ять, уявляєш? Двадцять п’ять років! Абсолютна старість, кінець усьому, фініто.
3. ПІСЕНЬКА ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ
Сьогодні я спробую вивідати від тебе цілу купу військових таємниць. Гаслом розмови буде you are in army now. Ти мусиш пам’ятати цю пісеньку у виконанні…
