Перверзія - Андрухович Юрий Игоревич (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗

Це несамовито зацікавило мене, і я вирішив ще дещо довідатися від Станіслава про його дивовижну країну. «А як виглядають мешканці твоєї вітчизни?» — запитав я. «Вони схожі на мене, отче, — була відповідь. — Або не схожі на мене. Бувають різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного, ніж несхожі. Щоправда, в мене трохи кращі зуби, ніж у багатьох із них. Зате я маю значно гірший зір». «А чи шанують у вас Господа нашого Ісуса Христа? — ступив я ближче до головної теми. — Чи може, моляться до якихось кам'яних бовдурів? Як, приміром, відзначають ваші люди Свят- вечір напередодні Різдва Христового?» «Це в нашої людності одне з найперших свят», — запевнив Станіслав.

— Увесь день перед тим ми постимо і молимось, а як тільки з'являється на небі перша зоря, сідаємо до містичної вечері. На вечерю подаються лише пісні страви, але їх мусить бути обов'язково дванадцять, за числом святих апостолів, бо кожна страва уособлює собою одного з апостолів і тому при столі не вільно називати її власним іменем, а тільки апостольським. Скажімо, не можна просити «А подайте-но мені тушкованої капусти», лише, «подайте-но мені Якова Алфіїва» і не можна просити «А подайте-но мені тертого маку», лише «подайте-но мені Матея-митаря». «Яке марновірство!» — не витримав я, можливо, мимохіть ображаючи його родинні почуття. «Крім того, — провадив він далі, — у Свят-вечір не вільно подавати одне одному руку через поріг, розсипати сіль і бити дзеркала. Крім того, не вільно казати „юшка“, а тільки „борщ“, бо протягом року в домі будуть нестатки. Також чоловік не сміє цього вечора доторкнутися до своєї жінки вказівним пальцем лівої руки, але їсти повинен лише з її тарілок, докінчуючи те, що вона залишить. Цього вечора треба співати різдвяні пісні, які в нас називають „гаївками“, бо, за нашими віруваннями, Діва Марія народила Боже Дитятко не в яскині, а у священному гаю неподалік Вифлеєму. Що стосується Водосвяття, то це теж надзвичайно пишне свято. У цей день бувають найтріскучіші морози, так що вкриваються льодом не лише річки та озера, а й обидва моря — Чорне і Азовське. З крижаної товщі вирубують величезного крижаного хреста (так зване „крижмо“) і, поливши його червоним грецьким вином, установлюють прямовисне під сонячне світло, від чого хрест спалахує рубіновим вогнем. Вино мусить бути грецьким, бо ми належимо до грецького обряду, як вам відомо, отче Антоніо». «Тепер я знаю! — проясніло мені. — Я згадав, коли і від кого я вже чув щось подібне. Мій дядько, мій рідний стрий, старший брат мого тата, Мікеле дель Кампо, один із перших авіапілотів Італії, колись подався на ваші терени, та там і канув під час першої війни. Щось подібне він описував у листах! Чи знайоме тобі це ім'я, чужинче, — Мікеле Скіпіо дель Кампо?» «Кожен у нашій країні глибоко шанує його», — схилив голову Станіслав.

Тоді я все ж вирішив бути прихильнішим до нього і таки поговорити про те, що йому болить. «Ти шукаєш примирення з Богом і заспокоєння для душі, сину мій, — нагадав я. — Чи не можеш більше розповісти про свої гризоти і докори?» «З радістю, отче Антоніо, — як завжди, здалеку почав Станіслав. — Говорити про себе — одна з найбільших доступних мені втіх. Я так люблю цю справу, що навіть найтяжча сповідь не приносить мені страждань, а саме тільки задоволення». «Про сповідь забудь, — остеріг я його. — Ми просто бесідуємо». «Тоді я просив би вашого дозволу спершу трохи пограти на органі, отче Антоніо», — виявив Станіслав. «Ти граєш на органі?» — не приховував я свого ошелешення. «У моїй країні майже всі вміють грати на органі, — пояснив Станіслав. — Хто гірше, хто краще. Я — посередньо». Це повідомлення не на жарт зацікавило мене і я, вийшовши зі сповідальниці, повів його нагору, де показав наш невеличкий, а проте вельми прецизійний, підвладний лише добрим майстрам інструмент. По цьому я знову зійшов на низ, а Станіслав, не довше п'яти хвилин повправлявшися, зненацька і без особливих видимих зусиль та відчутних погрішностей відтворив знану канцону № 3 G-dur Фрескобальді, після чого з іще більшою впевненістю і, я сказав би навіть із вишуканістю, — його ж таки, Фрескобальді, токату «Per I'Elevazione» [29]. «Щоразу сильніше змушуєш ти мене дивуватися, чужинче, — визнав я, коли він зійшов униз, розробляючи свої довгі музичні пальці. — Якщо так у твоїй країні грають посередності, то що тоді говорити про кращих?» «Я вчився музики в однієї старої органістки з мого рідного містечка. Вона була єврейка і померла на сто восьмому році життя. А, може, й не померла», — відповів Станіслав, але це нічого не пояснювало.

І тут мені сяйнула незла ідея. «Слухай, а чи не вийти нам трохи на повітря? — запропонував я. — Вечір нині теплий і тихий, кипариси пахнуть гарно, Венеція на тому березі вже засвічує вогні. Я маю тут поруч таку спостережну крапку, з якої видно півміста!» «А мерці?» — запитав мій гість. «Ви таки справді забобонні у вашій дивній країні! — заспокоїв я його. — Ну що мерці? Ми ж не потурбуємо їх даремно!»

Тоді я гукнув Анджеліко, щоби приготував усе необхідне, і за недовгий час ми вже сиділи під кипарисами, неподалік цвинтарного муру, з кількома пляшками юної вальполічелли, головкою сиру та іншими добрими перекусками, маючи перед собою тихі води лагуни, тепле смеркання і спалахи світел у будинках міста, а поза муром — западаючі в пітьму гробниці.

«Слухай, — звернувся я до нього з усією поважністю, на яку лише здатний, після того, як ми — кожен по-своєму — помолилися. — Хоч Беда Достохвальний (а може, хтось інший) і твердить, ніби недобре згадувати Господа при випивці, я, однак, не вірю, що ми аж так сильно цим Його ображаємо. Себто цей перший келих я хотів би підняти за число один, за Єдиність, за єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба і землі і всього видимого й невидимого, а таким чином — і за першу заповідь Божу. Вся ця краса, — я повів рукою навколо, — і ця тиша належить Йому, і ми теж належимо Йому і не забуваймо про це ніколи з вдячністю!»

Вино було шляхетне, а сир і овочі лише підтримали в нас це відчуття, тож я без довгих зволікань наповнив знову келихи, щоби належним чином ушанувати число два, себто випити за дві природи Господа нашого Ісуса Христа, за два світи — видимий і невидимий, за дві головні заповіді любові, за дві Тайни мертвих, за Друге пришестя, за Второзаконня, за Каїна та Авеля, за хліб і вино, за дві рибі (на жаль, більше в нас на столі й не було).

«Бачу, що ти чоловік не пустий, — промовив я до Станіслава, відламуючи кусень риби, від якої той відмовився. — Як же опинився ти тут, чужинче? Що привело тебе?» «Велика самотність, отче Антоніо, — відповів він. — Нема в мене ні дому, ні близьких, ні рідних. Одно тільки залишається — блукати світами і до Бога промовляти з різних церков, соборів». Мені така відповідь сподобалася, і я продовжив розпитування: «А що, ти яко чоловік мирський не маєш собі жінки?» «Колись мав, отче Антоніо. І дуже її любив», — по цих словах він видобув з-під сорочки нагрудний медальйон і, розкривши його, показав мініятюрний овальний портретик цілком юної жінки, напівдитини, а решти я не роздивився, бо вже добре таки стемніло. «Гарна?» — спитав чужинець. «Як ангел», — не збрехав я.

«Тепер знаю, отче Антоніо, за що ми вип'ємо, — сказав по хвилі мовчання Станіслав. — За число три, себто за Пресвяту Трійцю!» «Безумовно, — погодився я, — але не тільки. Адже число три — священне і досконале число. Це перше з чисел, що має заповнену структуру: початок, середину і кінець. Це символічне і багато значуще число. Тож вип'ємо не лише за три Особи Божі, про що ти вже цілком слушно сказав, але й за трьох царів зі Сходу, що прийшли поклонитися малому Ісусові. Також за три дні і три ночі, проведені Йоною в китовому череві, а відтак — і за Третій день взагалі, бо то — день Воскресіння. Можемо тут згадати ще Сима, Хама та Яфета або, скажімо, Даниїла, Давида і Соломона». Випивши по цих словах, я гукнув старому Анджеліко, щоби виніс із захристії якого-небудь ліхтаря й пару інструментів для музикування. Тим часом запитав у чужинця: «Чи у твоїй країні всі дівчата такі гарні?» «Вони їдуть з моєї країни, — відповів той. — Скоро їх не лишиться жодної. Будь-якої. Знаєте, отче Антоніо, це так, як із міні-спідницями. Спершу їх одягають лише гарт дівчата з гарними ногами. Трохи пізніше — негарні дівчата з гарними ногами. Ще пізніше — гарні дівчата з негарними ногами. Слідом за ними — негарні дівчата з негарними ногами. А тоді вже — всі інші дівчата», Я похвалив його за дотепний силогізм, хоч це, може, й не був силогізм, а тоді, взявши до рук принесену старим чортом Анджеліко мандоліну, виконав у подарунок своєму гостеві прегарний мадригалик «Si, si, ch'io v'amo!» [30], укладений блаженної пам'яті Клявдіо Монтеверді ще на початку XVII віку. Коли, вислухавши його, мій молодий товариш почав голосно плескати в долоні, я зробив йому зауваження, щоби все-таки поводився тихіше: ми ж бо на цвинтарі, — й він відразу споважнів.