Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе (книги онлайн полностью txt) 📗

У печері висіла така густа темрява, що, здавалося, її можна помацати пальцями. Марія боялася пітьми, вона змалку звикла, що в хаті завжди горить якесь світло, — або вогнище, або світильник, або й те, і те, а тепер у неї раптом виникло моторошне відчуття, що її живцем поховано в землі і що пальці темряви ось-ось схоплять її за горло. Вона не могла порушити наказ чоловіка й наразити сина на небезпеку, вийшовши з печери, але секунда за секундою її страх наростав, загрожуючи повалити останні редути здорового глузду, й марно вона намагалася заспокоїти себе, думаючи: якщо нічого нам не загрожувало до того, як ми погасили вогонь, то й тепер ніщо не загрожує, але зрештою ця думка таки в чомусь допомогла їй, і вона навпомацки поклала сина в ясла, а тоді, докладаючи всіх заходів обережності, знайшла те місце, де було вогнище, поліном розгребла землю, якою воно було присипане, поки їй пощастило виколупати кілька жарин, які ще не погасли, і в цю мить її страх цілком розвіявся, чомусь раптом пригадалася земля, яка світилася в мисці, світилася тремтливим і миготливим світлом, що зблискувало окремими яскравими сполохами, так ніби хтось біг по гребеню гори й вимахував смолоскипом. Образ жебрака постав перед нею і зник відразу, витіснений нагальною необхідністю освітити темну печеру, яка вселяла їй моторошний жах. Навпомацки Марія підійшла до ясел і взяла там пучок соломи, повернулася туди, де тьмяним світлом світилися жарини, що залишилися на підлозі від вогнища, й ось уже в кутку, невидимий для того, хто заглянув би до печери ззовні, заблимав каганчик, відкинувши на ближні стіни печери тьмяне світло, що, здавалося, ось-ось помре, але разом з ним несподіваний спокій повернувся в душу Марії. Вона підійшла до сина, який і далі спав у яслах, байдужий до всіх жахіть, тривог та насильницьких смертей, і, взявши його на руки, сіла під каганцем і стала чекати. Через якийсь час син прокинувся й, не розплющуючи очей, плаксиво скривив личко, але Марія, що вже опанувала всю материнську науку, не дала йому заплакати, швидко розстебнула кофтину й тицьнула пипку цицьки у стражденний ротик дитини. Отак вони сиділи вдвох, коли надворі, біля печери, загупали чиїсь кроки. У першу мить Марії здалося, що серце їй зараз зупиниться. Вона подумала, що наближаються солдати, але то були кроки однієї людини, а солдати мають звичай ходити групами, щонайменше по двоє, цього вимагає від них військова тактика, адже в разі якоїсь несподіванки один із них має прикрити другого. Це Йосип, подумала вона, боячись, що він висварить її за запалений каганець. Повільні кроки наближалися, Йосип уже увійшов до печери, й Марія здригнулася від страху, бо ці важкі розмірені кроки не могли належати Йосипові, мабуть, то якийсь волоцюга, що шукає притулку на ніч, так уже двічі траплялося, але в жодному з тих випадків Марія не відчула страху, бо навіть уявити собі не могла, щоб чоловік, хоч би яким він був мерзотником і лиходієм, міг скривдити жінку з малою дитиною на руках, правда, тоді вона не могла знати, що сьогодні у Віфлеємі було вбито не одного малюка, що лежав або сидів на руках у матері, як тепер лежить у неї на руках Ісус, і що невинні немовлята ще смоктали молоко життя, коли лезо кинджала вгороджувалося в їхнє тендітне тіло, але тими вбивцями були вояки, а не бродяги або волоцюги, а це різниця — й то немала. Але то був не Йосип, не вояк, котрий шукав собі воєнної слави, якою ні з ким не хотів ділитися, не волоцюга, що не мав ані притулку, ані роботи, ні, то прийшов до неї тепер в образі пастуха той, хто вже двічі приходив до неї в подобі жебрака, той, хто, говорячи про себе, назвався янголом, хоч і не сказав, чи він янгол небесний, чи янгол пекла. Спершу Марія не зрозуміла, що то він, але тепер до неї дійшло, що ніким іншим він не міг бути.

І сказав їй янгол: Мир тобі, дружино Йосипа, мир також твоєму синові, вам пощастило, що ви оселилися в цій печері, бо інакше один із вас був би вже розтерзаний і мертвий, а друга жива, але з розтерзаним серцем. Сказала Марія: Я чула крики. Сказав янгол: Так, ти їх лише чула, але настане день, коли й тобі доведеться кричати, а перед тим днем ти почуєш, як лунатимуть тисячі криків побіля тебе. Сказала Марія: Мій чоловік пішов до дороги подивитися, чи вояки вже пішли, буде ліпше, якщо він тебе тут не застане. Сказав янгол: За це можеш не турбуватися, я піду раніше, ніж він прийде, я прийшов тільки сказати тобі, що тепер ти не скоро мене побачиш, бо все, що мало відбутися, відбулося, бракувало лише цих повбиваних малюків, а ще злочину Йосипа, який він скоїв трохи раніше. Сказала Марія: Злочину Йосипа? Мій чоловік не міг скоїти ніякого злочину, він добра людина. Сказав янгол: Добра людина, що вчинила злочин, — не рідкість, ти навіть уявити собі не можеш, скільки добрих людей чинили злочини раніше від нього, злочини добрих людей не мають ліку, і, всупереч поширеній думці, саме вони є непрощенними. Сказала Марія: І який же злочин скоїв мій чоловік? Сказав янгол: Ти знаєш, який, і не вдавай, ніби не знаєш, ти ж не хочеш, щоб тебе вважали його спільницею. Сказала Марія: Присягаюся, що не знаю. Сказав янгол: Не присягайся, проте якщо хочеш, можеш і присягатися, проте знай, що для мене кожна присяга — не більш як подмух вітру, що летить невідомо куди. Сказала Марія: І що ж такого поганого ми зробили? Сказав янгол: Жорстока воля царя Ірода примусила воїнів оголити мечі, але ваше себелюбство та боягузтво спутали руки й ноги жертвам. Сказала Марія: А що ми могли вчинити? Сказав янгол: Ти не могла вчинити нічого, бо ти й довідалася про це надто пізно, але тесля був у спромозі зробити все, він міг попередити село, що сюди йдуть вояки вбивати дітей, батьки ще мали б час, щоб повтікати зі своїми дітьми, вони могли б, наприклад, заховатися в пустелі або втекти до Єгипту й там зачекати, поки помре цар Ірод, бо йому вже недовго топтати ряст. Сказала Марія: Йому це не спало на думку. Сказав янгол: Атож, не спало на думку, але це його не виправдовує. Сказала Марія плачучи: Ти янгол, прости його. Сказав янгол: Я не той янгол, якому дано право прощати. Сказала Марія: Прости його. Сказав янгол: Я вже тобі сказав — це не той злочин, який можна простити, скорше здобуде прощення Ірод, ніж твій чоловік, скорше буде прощений зрадник, аніж відступник. Сказала Марія: Що ж нам робити? Сказав янгол: Ви житимете й страждатимете, як і всі люди. Сказала Марія: А мій син? Сказав янгол: Провина батьків завжди падає на голови їхніх дітей, тінь від провини Йосипа вже затьмарює чоло твого сина. Сказала Марія: Горе нам, горе. Сказав янгол: Так воно є, й зарадити цьому не можна. Марія похнюпила голову, міцніше пригорнула до себе сина, ніби хотіла захистити його від обіцяних неприємностей, а коли обернулася, янгола в печері вже не було. Але цього разу, на відміну від попередніх випадків, вона не почула його кроків. Він відлетів, подумала Марія. Вона підвелася й підійшла до виходу з печери, подивитися, чи не помітить у повітрі якихось слідів від янгола й чи не повертається Йосип. Туман розвіявся, в небі металевим блиском світилися перші зірки, від села й далі долинав плач, і саме тоді голова в Марії раптом пішла обертом: її зненацька опанувало почуття неймовірно гріховної гордині, примусивши забути про всі чорні пророкування янгола, бо хіба ж не воля Бога врятувала її сина від неминучої смерті, хіба Він не виявив у цьому Своєї особливої ласки до нього, тоді як матерям інших дітей, які були поруч, тепер нічого не залишається, як чекати нагоди, коли вони зможуть запитати в того ж таки Бога: Чому Ти повбивав наших дітей? — і задовольнитися Його відповіддю, хоч би якою вона була. Але недовго тривало щасливе забуття Марії, уже в наступну мить вона уявила собі, як тримає на руках свого мертвого сина разом з іншими віфлеємськими матерями, й тоді, очищаючи її дух і подаючи їй надію на спасіння душі, рясні сльози полилися з її очей. Так вона сиділа й плакала, коли повернувся Йосип, вона чула, як він іде, але навіть не зворухнулася, бо їй було байдужісінько, розгнівається він на неї чи ні, вона тепер плакала разом з іншими жінками, усі вони сиділи кружка, тримаючи на руках своїх мертвих дітей, і чекали воскресіння. Йосип побачив її сльози, зрозумів, чому вона плаче, й не сказав нічого.