Мама, донька, бандюган - Кокотюха Андрей Анатольевич (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
-Ні хріна собі! - нервово смикнувся Татарин. - Барахла там хіба було на стільки? Взагалі не дуже багата як на сьогодні хавірка! Куди там дві штуки!
-З тебе, сопля, хтось дві вимагає? Ми одна команда, залетіли всі разом, разом і викручуємося, - випереджаючи подальші дебати, що ставали дедалі для нього небезпечнішими, Дизель підніс руку: - Тему закрито, зате є інша тема. Як вам можливість покарати того, хто на нас так наїхав? Що?
Запала мовчанка. Хлопці любили почухати кулаки, і дядя Вова знав їхні нахили. Особливо старалися Мордвин з Татарином. Невідомо, чи є в них на рахунку вбиті, але скалічених після зустрічі з "солодкою парочкою" завозили до реанімації. Своїми подвигами хлопці навіть не хвалилися - просто переповідали їх, як належне, без особливих прикрас. Ну хіба скільки в кого крові звідки пішло, або від чийого вереску їхні вуха більше закладало, або скільки часу опиралася в під`їзді чергова лялька. Перебуваючи під кайфом, двоє здорових відморозків частенько вирушали на пошуки пригод. Могли грабувати випадкових перехожих, не особливо сподіваючись знайти аж надто значну суму грошей - просто тягнуло на подвиги. Це при тому, що під час основної, так би мовити, роботи Дизель не рекомендував нікому залишати після себе людські жертви. Коли починався процес випасання чергової квартири, він вимагав чіткого звіту. Плануючи чергову крадіжку, Дизелю доповідали, коли саме в квартирі нікого не повинно бути. Саме цей час визначався ватажком найбільш придатним для роботи. Але хлопці аж рвалися до бою, особливо після сьогоднішніх неприємних новин.
-В смислі - покарати? - уточнив нарешті Мачуха.
-За такі справи взагалі голови відкручувати треба, хіба не так, пацани? Чому на нас наїхали, саме на нас, як ви думаєте? - де дочекавшись відповіді, Дизель швидко повів далі: - Бо ми ніколи не показували зубів. Просто не було потреби. Ми нікого не чіпаємо, нас так само ніхто чіпати не повинен. У кожного окремий малесенький бізнес. Отепер нас боляче вкусили, і хіба вкусити у відповідь не наше найближче завдання?
Ставало холодніше. Мороз кілька останніх днів не особливо давав про себе знати, один-два градуси, та по радіо передали - холодний вітер насувається з півночі. Мабуть, насунувся уже. Бажання швидше забігти кудись у тепло додавало Дизелю красномовства.
-Як моя ідея? Справедливо?
-А відомо, хто це? - діловито поцікавився Мордвин.
-Аби невідомо, я б теми не піднімав, - навряд чи хтось з хлопців знав начальника охорони "Універсуму", та наркомани за дозу готові на Президента йти з іржавим ножем, тут сумнівів у Дизеля не було. Але краще нацькувати їх на темну конячку. - Погоняло Карась. Живе у крутому будинку, там його краще не пасти. Я йому бабки сьогодні мушу повернути, подивитесь, портретик змалюєте. План у мене є, аби ви погодилися. Карась цей - мужик ніби в авторитеті, я чутку пущу: не по понятіям повелася рибка, от і обламали роги. Навіть натякну, хто. Поважати нас почнуть, - він хотів додати "ще більше", та стримався - переборчик.
-Про що базар, дядя Вова, - Мачуха відповів за всіх. - Попишемо-поріжемо гада, наче Бог черепаху. Скажи, де і як, решта наші проблеми. Так, пацани?
Мордвин і Татарин активно закивали, Буркотун, дивлячись на них, кивав так само, але менш упевнено.
Свою відморожену команду Вова Дизель устиг вивчити надто добре. Від дурнуватого хлопчиська Стьопи користі нуль, зате троє злобних наркоманів, котрих позбавляють законної дози - те що треба, аби підсмажити на сковороді самого Карася. Ні, собою Вова Дизель поки лишався задоволений. Він теж має право на отримання компенсації моральних збитків. До речі, не гріх спробувати вийти на поважного замовника і натякнути: є, мовляв, такий колишній співробітник міліції, забагато собі, гм, дозволяє... Це на випадок, якщо його хлопчики Карася до кінця не досмажать.
Тримаючи кермо однією рукою, Рибалка покрутив у другій пляшку "Тиси", схожу на протитанкову гранату часів останньої війни, хіба трохи грубшу, підкинув її на долоні.
-Конче треба взяти?
-Влад від щирого серця. Він нормальний мужик. Ти б бачив, як його вчора ввечері, коли заяву прийшов забирати, особисто начальник горілкою поїв, а Рома Бойчук особисто за нею бігав. Така радість стала: терпило, відомий журналіст, сам особисто заяву забрав. З якого дива - нікого, сам розумієш, не гребло. Мені Новиков так само викотив, і думаєш не взяв? - хитро зіщулився Витька Малий.
-Думаю, ти собі не можеш цього не дозволити. То забирай і цю, комусь на могорич згодиться. Ти ж знаєш, я в змозі собі купити.
-Тут, як кажуть, просили батько й мати. Владові ще цікаво, хто замовив його...
-Тут, як кажуть, просили батько й мати. Владові ще цікаво, хто замовив його...
-А отут дуля з маком, - рішуче заявив Олег. - Краще я візьму оцю конину, і нехай більше до мене з подібними проханнями ніхто не звертається, - він поклав пляшку коло себе між сидіннями.
-Усе так серйозно?
-Настільки, що я не поліз далі. Той, кому заважає Новиков, найняв Вовку Дизеля, але між нами це помре.
Малий присвиснув. Від коментарів утримався, та все стало зрозумілим без слів: коли до серйозної справи залучають наволоч на кшталт Дизеля, людині, на яку точиться зуб, таки загрожує серйозна небезпека. В принципі Дизель та йому подібні - звичайні гарматні ядра, що тупо руйнують все на своєму шляху, аби лиш спрямувати жерло гармати в потрібний бік. Аби Новикову хотіли зробити звичайне попередження, вдавалися б до інших, більш елегантних кроків. І так само Вова Дизель - типове гарматне м`ясо. Заради безпечного, але кардинального вирішення проблем на зразом існування в цьому світі Влада Новикова Дизеля, найбільш незначущу фігуру в районному злочинному світі, легко пустять під прес, списавши на нього заодно ще кілька злочинів. І головне - розбиратися особливо не будуть. Адже репутація у Вовки Дизеля стійка: жодна серйозна людина з ним не захоче мати справу. Спишуть на звичайний банальний злочин. Сьогодні - Новиков, завтра - Сидоренко, післязавтра - Міхельсон. Для кожного знайдеться свій нікчемний, але небезпечний саме через усвідомлення власної нікчемності та бажання подолати її Вовка Дизель.
-Може, слід попередити?
-Допоможе?
-Навряд, - криво посміхнувся Малий. - Знаю я таких камікадзе.
-Бач, а охороняти його я не наймався. Тому давай якось роздушимо цей флакончик, але не тепер, ще справи.
-Хай так, - погодився Вітька. - Ага, слухай, я ж тобі про сержанта Григоряна довідки навів. Ще цікавить?
-Ану-ну...
-Значить, прізвище - трагедія всього життя. Розумієш, взагалі він - Остапенко. З Остапенком мати розлучилася, коли йому було чотири роки. Потім він став Клаптенком, а коли матуся і з цим не прижилася - переписали як Григоряна. Хлопцеві вісім років було, хто таку дєтку коли питає? Так Григоряном і лишився.
-Здорово! Значить, з Григоряном мама довго жила?
-Кажуть, досі живе.
-Звідки такі докладні відомості?
-Абіжаєшь, началник! Байку цю сержант Григорян усім давно розповів. І не набридає ж.
-Зате є чим пишатися. Добро, Вітьок, погнав я. До метро довезти?
-Як завжди.
-Що тобі зробив цей Григорян, коли не державна таємниця?
-Нічого особливого. Хотів запитати, чи можна через його григорянів справжній вірменський коньяк діставати. Тепер бачу - він не по цих справах. Цікаво, з кавказцями він у яких стосунках? Вони його земляком визнають?
-Дурню, де там земляком! Атец прафесар в інстітут, панимаеш, е? Не знаю, чи пишається професор Григорян пасинком, але наш Григорян постійно нагадує народу про вищу освіту його вітчима.
Пляшку коньяку Олег Рибалка заховав у бардачок. У флязі напій закінчився. Треба буде вдома перелити.
Того вечора Людмила сиділа вдома і дивилася серіал. Назву не пригадувала, з чого все почалося - не знала, чим усе закінчиться - здогадувалася. Коли почався серіальний бум, в неї ще не було окремого кабінету, тож жінки на роботі теревенили лише про долі членів власної сім`ї по той бік екрану. Людмила, аби не з`їхати з глузду остаточно, придумала для себе персональну гру: прогнозувала подумки розвиток подій, хто з ким розлучиться, хто до кого залізе в ліжко, хто кого застане з коханцем, хто стане багатим, хто розориться, хто від кого завагітніє, хто кого запроторить до в`язниці. Навіть взяла за практику записувати все на окремому папірчику. Потім, наступного дня, коли обговорення вигаданого життя стихійно тривало, вона звірялася з власними прогнозами. Іноді вгадувала, іноді - ні. Тепер ці ігри лишилися в минулому, бо починався власний серіал. Людмила дивилася на екран і не бачила його.
