Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Вона тікала в ніч; поверталася; готувала їжу; плакала на кухні; купувала білизну; смажила рибу; сідала в нічні авто; патрала курей; читала кулінарну книгу; їхала в метро; гортала жіночі журнали; сварилася з сусідкою; вчилася водити машину…
Він стукав кулаком по столі; ламав сірники; крутив губами лезо; бинтував руку; читав газети…
Вона кусала подушку; сиділа перед вікном; сміялася, хотіла купити каблучку з маленьким діамантом…
Коли в цих трудах - праведних і неправедних - вони знесилилися - посеред землі, що висвітилась, мов географічна карта, спроектована на стіні шкільного кабінету, тоді заблимала червона лампочка: третя крапка, в якій вони нарешті зійшлися.
Він поїхав у відрядження.
Вона - відвідати давню подругу.
Чи навпаки: вона - у відрядження, він - відвідати давнього друга.
Падав сніг.
Вони поглянули одне на одного - в тролейбусі, в кав’ярні, в коридорі невідомого закладу, в провулку, в магазині, на зупинці, біля кінотеатру…
Це тривало не більше двох хвилин…
І… нічого не відбулося.
Картину він підписав «Сніг у місті» і більше ніколи її не бачив.
Він взагалі більше не хотів і не міг бачити картин. Часом йому ввижалася жахлива річ: світ перетворився на звалище витворів мистецтва. Полотна лежали горою, як під час аутодафе. Зір вихоплював з цієї купи хворобливу посмішку Мони Лізи, розкинуті руки тисячі Ісусів, мільйони найвидатніших пейзажів, портретів, натюрмортів… Він ходив посеред цього звалища і жахався, жахався, жахався, вихоплюючи ту чи ту картину і впізнаючи руку майстра. Всі картини, які він хотів і міг намалювати, вже існували! У нього вистачило мужності зрозуміти це. І єдине, що приваблювало його віднині, - будинок якнайдалі від міста. Це могли бути гори, ліс, узбережжя - не має значення, аби далі від усього, що тепер здавалося йому штучним: запах фарб, розмови в галереях, замовники, критики, прихильники…
Коли рішення визріло остаточно, він продав квартиру і майстерню, чим зарахував себе до когорти божевільних невдах.
Хоч як це дивно, саме після цього незрозумілого акту - майже в той самий день, коли він вийшов зі своєї - і вже не своєї - майстерні, кинувши останній погляд на полотно, що залишалося на стіні, його зір, звільнений від обов’язку, прояснився, загострився, почав надсилати тисячі сигналів у так само звільнений мозок. Світ у всіх його найдрібніших деталях постав перед ним як суцільний витвір мистецтва. Одного разу він спіймав себе на тому, що, мов заворожений, дивиться на калюжу в заглибині асфальту. Звичайну маленьку калюжу, на дні якої лежав мізерний клаптик розмоклого папірця, схожого на театральній квиток із уривком слова: «…уза…». Калюжа була… рожевою: у ній непорушно розташувалася кругла скалка призахідного сонця.
Він відчув солодкаво-кислий смак під язиком…
Тепер він напевно знав: картини чи будь-який витвір мистецтва можуть існувати лише тоді, коли перебувають всередині тебе.
Все інше - імітація, жалюгідне намагання відтворити те, що давно існує. Можливо, в іншому вимірі чи на іншому ступені розвитку…
Це було дивиною. Те саме, якби хтось оголосив себе поетом, не написавши жодного вірша, маючи лише слух і загострене відчуття прекрасного.
Він почав дивитися на людей як на таємних носіїв прекрасного - затурканих, не здатних зрозуміти власного призначення, озлоблених і зневірених у власній обраності.
Половину грошей за майстерню він віддав колишній дружині. Чомусь йому здавалося, що він повинен вчинити саме так, хоча вона була забезпечена досить пристойно з іншим чоловіком, і була дещо здивована. Втім, від грошей не відмовилася.
На решту вирішив придбати мрію - хату в якомусь затишному місці. І щоб всередині цієї хати росло дерево…
Йому порадили завести кредитну картку, аби не носити готівку по кишенях.
І коли він прямував здійснити цю складну, на його думку, фінансову операцію - в той самий день доля вивела з підворіття трійцю «носіїв прекрасного», котрі чомусь пішли саме за ним…
Він пролежав в лікарні доти, доки у ескулапів вистачило терпіння тримати його в приватній лікарні з дивною назвою «Райський куток». Потім, не сподіваючись на остаточне одужання, але маючи впевненість, що воно неодмінно настане, він переодягнувся (в комплекті його одягу, що зберігався у гардеробниці, чомусь не вистачило шкарпеток) і вийшов у ніч.
Вийшов крізь вікно, адже лікарня була одноповерхова і стояла в передмісті - якраз навпроти лісу.
Перекинув ноги через підвіконня і на якусь мить йому здалося, що, відштовхнувшись, він одразу ж провалиться в воду. Зрештою, це теж могло бути виходом. Але його ноги в літніх туфлях, одразу відчули прохолодну м’якість голландського газону (мабуть, ця імпортована здалеку травичка теж входила у вартість лікування).
Він пішов по трасі.
За ним біг лікарняний пес.
Потім пес повернув назад.
Він подумав, що нарешті досяг тваринного абсолюту.
Коли соборні шпилі нанизали на себе перші рожеві хмари, він дістався околиці міста. Далі йому йти не хотілося.
Він провів три голодних дні біля ятки з трьома скаліченими столами, спостерігаючи, як за ними щоранку збираються чоловіки й натщесерце замовляють по повній пластиковій склянці дешевої горілки. Із каламутним яблучним соком.
А потім розходяться, аби повернутися сюди після роботи.
На третій день він допоміг буфетниці повантажити порожні ящики в машину, а повні - перенести до ятки. І нарешті поїв. І отримав право ночувати в вузькому коридорчику генделика.
Ще за кілька днів Зоя (а буфетницю звали Зоя) принесла станок для гоління.
Раніше, коли він був відомий, коли про нього писали в газетах і запрошували до участі у міжнародних виставках, у нього була швейцарська бритва…
Вона залишилася в лікарні.
Він не вмів голитися лезом. І їсти пластмасовими виделками.
Багато чого довелося вчити наново.
Вивернуте полотно світу, який здавався йому прекрасним, виявилося вузлуватим, полинялим, заяложеним.
Головним у ньому була їжа. І горілка.
А потім навпаки: горілка. І їжа.
В середині літа він пофарбував ятку в темно-синій колір і подумав, що треба рухатись далі.
Зоя потелефонувала своїй подрузі - такій самій, але більш успішній продавщиці, що торгувала біля метро, - і він побрів туди, ховаючи обличчя. Та це було зайвим. Ніхто не намагався його розшукати.
Того самого дня перший півень підняв у дорогу святого отця, котрий, піднявши рясу та блимнувши витертими лампасами армійських штанів, сів у горбатий «Запорожець» і на безпечній швидкості відправився за пару сотень кілометрів в місто - придбати для своєї невеличкої парафії кілька пачок воскових свічок по 50 копійок за штуку.
