Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— Нащо його заздалегідь убивати?
Шуляк розреготався.
— Пожаліла вона чоловіка…
— Ти його пожаліти вирішив?! — вишкірилася Ада.
— Скажи йому зараз, — порадив Шуляк. — Може, встиг-
не мотнутися, жінку яку собі на свято знайти, щоб у новорічну
ніч самому не скніти.
— Здурів?! — образилася Ада. — Мій Валя — не такий!
Він до смерті тільки мене любитиме. Хоч і не помре одразу…
після того, як я його покину.
— Страшна ти жінка, Адко! — кинув безстрашний Шуляк.
— За це і любиш! — відгавкалася Ада, а серце муляло:
ніяк не хотілося царівні визнавати — боїться розмови з Валею.
Оце на коліна впаде, благатиме: «Адочко, не покинь!» — усе
відтягувала годину «Х», виправдовувала себе: давно б усе
чоловікові вихлюпнула, та в останні дні Валя повертався
91
додому під ранок, накачувався міцною кавою і знову зникав до
наступного ранку.
— Біда… — насторожилася. — Може, і справді іншу собі
знайшов?!
— Де тебе носить, Валю?! — не втрималася в переддень
католицького Різдва.
— На Майдані… тяжко, Адочко, — винувато признав-
ся Валя.
Царівну наче ґедзь укусив.
— Так тобі вже сім’я не потрібна! Тобі — Майдан! — за-
верещала, зраділа. — А як я скажу: обирай, Валю! Або Май-
дан, або я! Хочеш і далі революціонерів годувати?! Тоді забувай
про мене! Ніякою силою не втримаєш!
— Я ніколи тебе не тримав, Адочко, — відказав Валя.
В Ади щелепа відпала. Оченятками закліпала: що?!
— Валю!.. — вигукнула драматично. — Ти мене роз-
любив?!
— Ніколи не розлюблю тебе, Адочко, — Валя усміхнувся
втомлено. — А силою не триматиму. Просто чекатиму. Ти
сама повернешся. Як завжди.
Царівна почервоніла от прикрощів: ну, не сука?!
— Не втямлю, про що ти верзеш?! Яке ще «як завжди»? —
аж ніжкою тупнула, та продовжувати відверту розмову не на-
важилася, стрілки перевела. — Перемерз на Майдані своєму?!
Якого біса ти взагалі туди бігаєш? Що віднайти сподіваєшся?
Загублене життя?!
Валя завмер, глянув на Аду чисто-ясно.
— Я свого життя не губив, Адочко. У мене є ти, Мар’янка…
Я ніколи не крав, намагався не брехати. Мені соромитися
нема чого.
Сука! Інтелігенція зарозуміла! Хробак книжковий, щоб
ти провалився! Точно, десь вичитав, аби Аду — мордякою
по асфальту! Набрався дурні від батьків у юності, досі відри-
гує, а грошей заробити — ні! Може, про Славка Шуляка
92
здогадався й оце штрикає? Сподівається, Ада передумає? Дар-
ма сподівається!
— І… не здогадується він про Славка! — буркнула. Звідки?
Валя з Шуляком жодного разу не перетиналися.
Валя давно здимів на свій Майдан, день минув, увечері до
хрущовки на Воскресенці занесло Мар’яну, а Ада все ніяк не
могла зібрати себе докупи після вранішньої розмови з чолові-
ком. «А може, таки здогадується?!» — усе мордувалася, ніяк
відповіді знайти не могла.
Мар’яна одразу відзначила, що мати не в гуморі, і, хоч пла-
нувала за п’ять хвилин оперативно випитати, як ефективніше
організувати пошук родоводу конкретної людини, захопливе
блукання минулим далося взнаки, бо раптом попросила сен-
тиментально:
— Мамо, розкажи про своїх батьків.
— Померли!
— Знаю! А як жили? Ким були?..
— Тобі не однаково? — звилася знервована Ада.
Мар’яна глянула на матір уважно.
— Ти розгублена… — мовила. — Чуєш, мамо! Може,
і я в житті така розгублена, бо ти розгублена, хоч і намагаєш-
ся не виказувати того…
— Це я розгублена?! — Ада зиркнула на доньку зверх-
ньо. — Що ти верзеш?!
— …А ти, мабуть, розгублена, бо нічого не знаєш про своїх
батьків. А як ми славні? Може, наш рід… Наполеона гнав чи
там лікарню для бідних колись побудував, чи ще яке святе діло
для своєї землі…
— Знаю я все! Розповідати нема чого!
— А ти розкажи!
— На Півночі вкалували, як раби! І баба твоя, і дід. Нафту
для Батьківщини добували, отам і загнулися обидвоє, ще коли
я малою була.
— Ти в них вдалася, — сказала Мар’яна. — З твоїм харак-
тером… тільки золото качати.
93
— А ти вже — не в мене! Ні! — образилася Ада. — Така ж,
прости Господи, як тато твій! Як його батьки, Царство їм Небесне.
— Яка це?!
— Без зубів! Ото би вам тільки книжечку до серця притисну-
ти, очі в небо і — по життю, ніби янголи шлях вистелили! — геть
роздратувалася Ада. — Ти чого прийшла? Хотинський вигнав?!
— Хотинський мене на руках носить! Як тато тебе! —
Мар’яна теж образилася. А я не така невдячна… Я все зроблю,
аби він зі мною щасливий був!
Ада око прискіпливо примружила, на доньку уважно зиркнула.
— Що — вже чогось вимагає? — в десятку.
— Сама узнати хочу, — знітилася Мар’яна. — Поможеш?..
— А хто тобі ще поможе? — сказала Ада. — Може, Хо-
тинський твій?
— Мамо, облиш цей скептичний тон! Я — не маленька!
І у мене все чудово!
— Це і тривожить, — все так же скептично відповіла Ада. —
Надто ви різні для гармонійних стосунків. Він — як з журналу, ти… з газети про чергу біля служби зайнятості.
— А ти… вся з жовчі й ненависті! — обурено вигукнула
Мар’яна.
— Дурна ти, Мар’яно! — зітхнула Ада. — Кажу ж — вся
в тата! Ширяєш десь у хмарах — усе тобі добре! А правди
знати не хочеш!
— І в чому правда?!
— Роботу, дивись, не втрать через своє кохання незем-
не! — порадила Ада. — Жінці краще при будь-якому розкла-
ді власну копійку мати.
— І не думала звільнятися, — зухвало відрізала Мар’я-
на. — Мене в агенції цінують і поважають! Завтра всі аванс
отримуватимуть, а мені ще й премію виписали. Ясно тобі?! —
збрехала безбожно.
Агенція вирувала пристрастями Майдану, тож поява Мар’яни,
яка не потикалася до офісу від Миколая, не викликала особли-
94
вого ажіотажу. Тільки бухгалтерка буркнула: «Як гроші отри-
мувати, так усі тут»; і Льова Шендрик повідомив: збираємо
кошти на ліки для людей на Майдані.
— Ти з нами чи відірвалася від колективу остаточно? —
спитав.
Мар’яна віддала Льові сотню, аби відчепився.
— Не проп’єш? — уточнила.
Геніальний алкаш Шендрик глянув на Мар’яну як на сміття,
повернув їй гроші.
— Хотинський погано на тебе впливає, — сказав серйозно.
— Льово, ти жартів не розумієш? То менше бухай, — усе
ще не зорієнтувалася Мар’яна. Тицьнула Льові сотню. —
Візьми!
— О, ні! Ти ж, певно, нову сукню повинна купити на зав-
трашню вечірку! — презирливо посміхнувся.
— На яку вечірку? — розгубилася Мар’яна.
— Новорічну, веселу і файну в ресторані за містом, яку твій
Хотинський організував і на яку поїдуть виключно дебіли, бо
нормальні люди нині прагнуть бути в інших місцях. І там не
наливають! Там — бій!
— Льово, ти вчора був на Майдані? Кажуть, розсіюється
потроху, — Льову оточили колеги, всім кагалом посунули на
сходи, де тільки і можна було покурити спокійно. — Невже
люди на Майдані допустять, щоб усе скінчилося нічим?! —
чула Мар’яна.
— То самі будьте людьми! Йдіть на Майдан — одразу
в Україні людей більше стане, — на ходу відповідав Льова,
і тільки тепер Мар’яна помітила: Шендрик змінився. Усе ті ж
скуйовджені довгі патли, беззастережний погляд без страху,
тільки звична насмішкувата іронія зникла, наче — які жарти?
Усе серйозно.
— Завтра вечірка? — Мар’яна провела засмученим по-
глядом колег, спустошено опустилася на стілець. Чому Хо-
тинський нічого не розповів їй? Мар’яна так хоче на вечірку
95
з Хотинським — хильнути шампанського, танцювати з кохан-
цем при всіх, звабливо вигинатися пристрасно, щоби всі оду-
ріли від заздрощів! І сукню би нову…