Bitches Get Everything - Карпа Ирена (книги полностью бесплатно .TXT) 📗

– Привіт, колего!

Ми цілуємося, йдемо в аеропортовий совковий ресторан, їмо жирну зупу «по-домашньому», що її і в постсовку так люблять подавати в закладах громадського харчування, їмо надтонку пересмажену відбивну (того ж походження) і щосили дякуємо тіточці за те, що дозволила нам з усіма цими пересоленими смако-ликами вживати принесене з собою гидке кріплене вино. Що ж удієш – для Психіатра це традиційний смак Криму…

А для мене це смак несвіжої бахчисарайської долми і потоків блювотиння, що приходять за нею як судний день. І тут вже не до моря за вікном (номер у парк-готелі з видом на море 50 баксів, з видом на гори – 40, гори тут дешевші), не до скелі, що стирчить із води і навіть не до найкращої кримської пори – зими, коли майже немає бариг і «атдихающіх».

Бідний, бідний Психіатр. Так самовіддано мене лікує, згадуючи всі загальні навички з медінститутського минулого…

– Знаєш, – виходжу з ванної після чергового забльову я, – щось мені більше подобається, коли ти колеш мені в дулу Б-6 і Б-12 [37] перед презентаціями.

– Попий водички. – Сумно подає мені чергових півтора літра красивий і дорослий Психіатр.

На ранок юний адміністратор Мухамед приносить нам в номер рідку розчинну каву, потім ми повільно гуляємо сонним приморським містечком і я даю собі слово більше ніколи не повертатися в ці краї. Ліпше вже десь на Шрі-Ланку чи у В'єтнам – ось де кава, їдло, люди…

Через півроку я це слово порушую, в перший же день знову труюся – цього разу алкоголем, марно намагаюся переконати «наукову співробітницю» Карадазького заповідника пустити нас із Долоріо до заповідника самих, без попсової екскурсії, щоби ми спокійно вибрали місце для зйомок майбутнього фільму, науковиця, лузаючи насіння, аґресивно каже: «А гдє ваша афіциальная бамага?!», лушпайка прилипла їй до нижньої губи, хімія кольору «баклажан» обурено ворушиться у неї на маківці, мене ледь повторно не знуджує, ми виходимо надвір, і, сівши під сосною Станкевича, я даю собі слово № 2 НІКОЛИ сюди не повертатися. Цього разу я його дотримаю.

00:00:00:16

Отож якоїсь миті стало ясно, що число актуальних чоловіків у моєму житті ніжно переїхало на помітку «6». А то й «7». Стрілка невпевнено коливається, а часу на власне життя не лишається взагалі. Тим більше на творчість… Ну шо за нахуй? Якийсь щоденник апоґейші, писаний іржавим ножем по живому тілу. Всі ці проживання і перепроживання стосунків, їх найдрібніших па-тернів чи – якщо вже перестати брехати – просто їх битовушних подробиць. Грьобаний наркотик, вся ця чужа краса, всі ці запахи і звуки. Всі ці мікроплощинки для самолюбування. Як зробити ці асфальтові (дзеркальні?) поля бодай картопляними грядками, якщо вже не засадити їх бульбами женьшеню для вирощування орхідей?! Як же повернутися до творчості? Як повернутися до творчості? ЯК ПОВЕРНУТИСЯ ДО ТВОРЧОСТІ?

Як назбирати її плодів і начавити з неї пюре, і пюре закатати в банки, в банках взяти кредити, всіх наїбати і купити всім нещасним сто тисяч цистерн із серотоніном, а потім непомітно й безболісно здохнути?

Щоби ті семеро вже мене, одну, не ждали. А щоби прийшли в один прекрасний день на могилку геніальної – ні, краще епохальної – Тріші Торнберґ і думали про те, ким же вона насправді була. Щоби вони вперше в житті зустрілися всі разом в одному місці фізично, а не в моїх снах, залишаючи по собі, як шлейф, ниюче хвилювання на весь наступний день. І щоби не рюмсали там і не зітхали, а тихо посміхалися до якого-небудь дурного будяка на тій могилці чи один одному. І щоби думали: «Ха! Та то я один був чоловіком її життя. Меном, котрому вся та її кінематографічна хуйня присвячувалася». І знаєте, один із них точно матиме рацію.

Таке я собі думаю, ідучи повз Житній ринок. Ринок життєвих позицій, йолка-палка. Завжди тут біля нього якісь глюки. Тепер от стоять по різні боки дороги двійко психічнохворих і явно не помічають один одного. При цьому між ними відбувається десь та-кий-от діалог (виконується фальцетом на всі можливі децибели):

– Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти! Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти!!! Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти!!!! – це перший псіх.

– Хуй свіньє нє тваваріщ! Хуй свіньє нє твараріщ!!! Хуй!! Свіньє!! Нє твараріщ!!! – другий.

«Сам як інший» – чогось спав на думку Рікер. – «Ат такова і слишу!» – згадалося з дитинства.

Але тут один іншого вочевидь не чув. А відповідав дуже в тему. Цікаво, як часто ми перебуваємо з іншими в такому «діалозі», перебиваючи й доречно щось вставляючи, не вилізаючи зі свого insaneinthebrainсвіту. І чи взагалі такі штуки бувають. Я мислю, як якась коровка з мультика. Може, зробити мультик про коровку?

Наразі в мене три заказняки і одна творча задумка. Традиційно за перші три – гарантоване бабло, за останню «одну-оди-ничку» – долари душі, як каже один персонаж московського шоу-бізу.

В першому заказняку – типу Гангстерського роуд-муві із наркотиками, купами купюр (не в сенсі обрізок, а в сенсі купівельного ресурсу), дорогими тачками, сракатими тьолками і всім таким – мусить зніматися бездарна поп-звізда. Її «папік» валить на то купу бабла, і продюсер картини зо всіх своїх сил намагається довести, що ця девочка – восходяща супер-стар, умнічка і красавіца (вкуси у всех сваї!!!). А те, що в неї кіль (така біда з грудною кліткою, гріх злорадствувати) – все це скриє грамотна операторська робота.

Другий – якась поїбень штибу бойовика з філософським підтекстом. Цільова авдиторія – фестивалі ґендерних соплежувань. Сценарій може написати Дереш. Ну, хоч це заєбісь.

Третій – молодіжний трилер з елементами етнічної містики. Поживи тиждень на відлюдді у Карпатах, зачепивши час повного місяця – і твого щоденника вистачить на цілий серіал. Ріаліті-шоу з проплаченими вовкулаками і триразовим харчуванням.

Коли на тобі висне стільки заказух, почуваєшся кілером. А то й серійним убивцею (режисерів дисциплінують і вбивають серіали).

Як же тут не замислитися про злобне, вічне, мистецьке?

Мій власний фільм. Щось гостре, проникливе й неоднозначне. Оп'ять ПОЦ-модернізм? Судячи з того, що на нього нема ні бабла, ні часу – так. Ударимо концепцією по відсутності бюджету!

Ні, навіть не він. Хоч і світиться ця кіношка в моїй голові поодинокими наліпками-пришльопками-пришелепками. Дико драматичними час від часу. Кольори і настрій навіть сняться. Лиця мені привиджаються у тарілках супів. Саунд-треки раптом чуються у когось в гостях – у передсмертному гарчанні їхнього холодильника. В погоду і світло я врізаюся, коли їду на машині відвідати родичів.

Потім все це, весь цей треш заллється якимсь ґлем-соусом і вийде клейкий рис, що його подають на святковий стіл у Камбоджі чи Лаосі.

У мене вже, як мінімум, вимальовуються стартова і фінальна сцени. В гіпотетичного глядача забирає дух.

Мій фільм, перескочивши небезпеку рахітизму та дистрофії (пам'ятаєте ці страшні картинки у шкільких підручниках?), виросте здоровою і сильною дитиною. Зробить «потягушечки» і зі смаком поз'їдає всі можливі нагороди. Як голодний панк шарове їдло в готельному буфеті, куди він просочився, сховавшись за велетенські валізи мадами в норковій шубі і з начосом на гордій голові. І зробить він це дуже скоро. I've got a feeling [38].

Почнемо з тої сцени, про яку я вже розповідала. Про дівчинку, котра під щось жорстке, старе і добре знане будь-яким підлітком – типу, RAMMSTEIN чи SYSTEM OF A DOWN – жене кудись щодуху на запилюженому авті. Камера повільно ковзає всіма її жіночно-дитячими ляльковими детальками. Нам добре видно, що кермо машини і взагалі всі її габарити явно для малої завеликі. Раптом ми бачимо, хто її мовчазний супутник. І розуміємо, чому він мовчазний. Бо цей красивий, десь сорокап'ятирічний чоловік просто намертво зв'язаний тонкими японськими пасочками для кімоно (зеленим і фіолетовим) і напровсяк ще прикутий за ногу до регулятора сидіння наручником, а рот його акуратно заклеєно скотчем. Тобто липкою стрічкою. Доста болюче, скажу вам, бо знаю, як відчувається скотч на сосках. Ну, то таке.