Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Наступного року побачила світ друга й остання з його книжок — "Література могла бути іншою" (з підзаголовком "Українська класика, перечитана й доповнена"). У своїй передмові Артур Пепа скрушно визнавав, що небажання наймолодшого покоління наших читачів заглиблюватись у скарбницю національної класики мусить бути подолане якимось дуже радикальним чином. У зв'язку з цим він пропонував нові можливості розвитку відомих ще зі школи хрестоматійних сюжетів, переписуючи їх з більш-менш шанобливим збереженням авторської поетики і змінюючи їхню проблематику в бік свідомого осучаснення. Таким чином, "Кайдашева сім'я" в його версії поставала романом про розбірки всередині мафійного угруповання, різночинні семінаристи у "Хмарах" до нестями обкурювались привезеною з цукроварень Півдня анашею, а "Коні не винні" закінчувалися сценою групового зґвалтування ліберального поміщика Аркадія Петровича Малини цілим ескадроном ним же викликаних на місце події козаків.
Зрозуміло, що це викликало чергові прокльони, а в кількох середніх школах Львова і Галичини книгу "Література могла бути іншою" навіть привселюдно спалили під час урочистих лінійок з нагоди дня знань. Нагороджений високим званням одного з батьків духовної отрути і виконавців так званого гарвардського проекту, Артур Пепа надовго замовк, невблаганно просуваючись у бік свого, вже неодноразово тут згадуваного, тридцять сьомого року життя.
Саме тоді він почав думати про зовсім інший роман. Але що означає "почав думати"? Насправді це виглядало так, що котрогось дня приятель запросив його до своєї хатини у передгір'ї дозбирати напрочуд рясні тогорічні яблука, від яких, за його словами, просто не було спасу. Артурові жарт сподобався. До того ж перемогло бажання бодай на пару днів кудись утекти. Як і недвозначна перспектива відвести горілчану душу на природі. Таким чином, волею власних депресій та залізничних аберацій Артур Пепа опинився у страшенно ранковому приміському потязі, що натужно просувався в бік гір зі швидкістю, мало чим вищою від пішохідної. Приблизно о пів на восьму ранку Артур Пепа вкотре здригнувся з напівсонного напівжевріння, щокою і скронею відлипаючи від брудної вагонної шиби. Поїзд саме зупинився на малесенькій станції, навколо починались узгір'я. Крім того, була осінь, червоно-жовте цвітіння лісів, павутинне повітря, синє небо — з тих, які трапляються лише у жовтні. Усе це тривало не більше хвилини — ця споконвічна тиша з голосом півня на самому дні, занедбана станційна будівля, криниця, в яку нападало кленове червоне листя, запах вугілля. Ну і дві постаті, що сяк-так віддалялися від станції, вочевидь, щойно висівши з того самого потягу: жінка в чорному з костуром в одній руці й дерев'яною валізою в іншій та безногий чоловік на коліщатах, що судомно рухався вперед, відштовхуючись від землі довжелезними (як на нього) руками в чорних обмотках. Артур Пепа побачив їх тільки зі спин, але цього вистачило. Менше як за хвилину потяг рушив, і так почався роман.
Це мала бути суцільним мовним потоком і дещо захлинаючись розказана історія старого гуцульського театру (чи хору — Артур Пепа ще не знав). Колись він щось таке читав або чув: про те, як у сорок дев'ятому році в Москві було вирішено якнайгучніше відсвяткувати сімдесяту річницю Сталіна; з цієї нагоди було спроваджено леґіони всіляких фольклорних виконавців, котрі мали взяти участь у присвяченому Вчителеві фестивалі вдячності. Серед юрмищ якутів, карелів, мінґрелів та чечено-інгушів не повинно було забракнути і нововозз'єднаних западенців, з-поміж яких вибір високопоставлених організаторів без вагань припав на екзотично-ефектних, з кольоровим пір'ям у капелюхах та в обтислих червоних штанах, гуцулів. Імперія Безсмертного Йосифа саме вступала у свою пізньоримську, дещо елліністичну, стадію — на зміну первинно-комунарському аскетизмові, не в останню чергу здискредитованому попередньою виснажливою війною, приходила цілком гедоністична мода на пишність і яскравість. Переможців і дійсно не судили, навпаки — судили вони, користаючи при цьому з трофейних уламків світу переможених. Таким чином, верхівка Піраміди вже звикала до полотен Рубенса, плюшевих лежанок, шоколаду й тонкої дамської білизни, справа неухильно просувалася до ґрандіозних коньяково-виноградних зловживань і статевих збочень. Отже, така урядова розвага, як костюмовані танці народностей, не могла не прийтися до смаку цим першим постмодерністам.
Гуцульський театр (або хор?) існував у Чортополі ще з якихось австрійських часів. Жодна з пізніших влад не наважувалась або не встигала його ліквідувати — вочевидь, немає потреби пояснювати тут, чому він нікого особливо не дратував. У його складі переважали аж ніяк не простонародні, автентично-автохтонні самородки, ні, то була зазвичай всіляка містечкова публіка, чи краще сказати, інтеліґенція, але знову ж таки та, що її було прийнято вважати трудовою, тобто ще не відірваною від коренів. Тобто, послуговуючись дещо графоманською образністю багатьох Артурових попередників, їхня кров ще пахла димом колиб, але думки вже доростали до розуміння справжнього Змісту Історії.
Ясна річ, тієї миті, коли гальмуватий приміський потяг рушив далі від згаданої маленької станції, Артур Пепа ще нічого такого не бачив. Єдине, що засіло в ньому на довгі тижні — це передчуття роману, зматеріалізоване у двох скалічених постатях та ранковій тиші, встеленій червоним осіннім листям. Щойно за якийсь час до всього цього приєдналася — показавши зміїну голову з іншого тайника пам'яті — історія великої подорожі гуцулів у Столицю.
Вона приваблювала до запаморочення, в ній була можливість міфу й поезії, була напруга споконвічної драми митця і влади, була хронологічна середина століття, що давало змогу перекинути часові мости навсібіч, закрутити в єдиному танці нащадків і предків, убивати живих і воскрешати мертвих, колажувати час, а з ним і простір, перевернути гори й безодні. У ній була можливість наближення до смерті, бо вона сама страшенно пахла смертю, й Артур Пепа сподівався бути адекватним. З усіх його романних передчуттів вимальовувався Маркес, точнісінько він — такий собі магічний реалізм, довгі й гіпнотизуючі періоди майже без діалогів, межова щільність і насиченість у деталях, еліптичність у натяках. І саме тому, що він це так бачив і так розумів, він ніяк не хотів до цього всього братися. Бо він не хотів, аби це був Маркес.
