Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (книга жизни .txt) 📗
— От погань, — прошепотiла Алiса, i синя жилка забилася на її скронi.
Вони пiшли наступної ночi, лишивши двiстi доларiв на столi, нiчого не сказавши. Побiденко полегшено зiтхнув. I неждано запанував спокiй у його душi, лiг на думки, на почуття. Дiм став для нього затишним, свiтлим i чистим. Часом йому видавалося, що вони з Алiсою живуть у далекому свiтi, вiддаленi вiд людей сотнями кiлометрiв; йому видавалося, що свiт нiяк не пов'язаний анi з ним, анi з дiвчиною. Все, що розгорталося колись у його житгi, було вигадкою або сном, i Побiденко поволi почав звертати увагу на свою зовнiшнiсть, читати книжки, купувати газети. Предмети навколо набирали, сповнювалися такого ж змiсту, що i ранiш; спочатку це трохи його засмутило, але швидко печаль переросла у сумну радiсть. Вiн навiть мiг сказати, зiзнатися собi, що щасливий. Так минули березень, квiтень. А у травнi Алiса зникла. I, заставши порожню кiмнату, вiн злякався, як страшився i того моменту, коли Лаврентiй зiйде з пагорба, з цього майже єдиного пагорба на всю Соснiвку. Як зараз, так i тодi вiн знав, що час не стоїть на мiсцi. Час дивовижно рухливий, невблаганно i невидимо, — старiючий Побiденко розумiв це, розумiв i те, що коли Лаврентiй пiде, як пiшла Алiса, то у нього майже нiчого не залишиться, розкиданi довкiл предмети наберуть бiльшої значущостi, чiткiше окресляться малопомiтнi за життя контури. Якщо в ту хвилину його покинуть Лаврентiй, Алiса, син, i той, хто приходить, вже ступить на чорне вилизане руслище асфальту, срiбний затишок спокою вiдiйде. Принц вiдчує гиблу самотину в цьому домi, лишившись наодинцi з собою, i до нього прийде божевiльна думка, що лiтньому помирати набагато тяжче, нiж молодому, бо в останнього ще невiдомий свiт розкидається широкими крилами. Але хто його знає…
Вiн торсонув головою, але прогнати Лаврентiя не наважився. Нiмий свiдок його останнiх годин. I Принц зачудувався холодною i спокiйною течiєю своєї думки.
Але того разу Алiса знайшлася досить швидко. Вiн зайшов випити до генделика, збивши ноги в пошуках дiвчини. Йому пiдказав напiвслiпий Митрофан, що iнодi заносив якийсь харч Лаврентiю.
— Старiсть тягнеться до молодостi? — запитав вiн, пiдсiдаючи. — А молодiсть тiкає вiд старостi, бо знає, що в неї, окрiм неприємного запаху та надмiрної любовi, нiчого не вициганиш…
— Iди ти, — тiльки i сказав Побiденко i випив повну склянку горiлки.
— Тут двоє арабiв поселилося… Думаю, тобi буде цiкаво заглянути в гостi… Та ти їх знаєш. Вони квартиру у Власенчихи винаймають.
Так. Власенчиха перебралася в город i здає квартиру. Куди там стала… Налий-но менi, бо щось голова з самого ранку розвалюється… Не скупися. I для чого тобi пити? Ти ще молодий… То менi вже про те дiло, про смерть треба думати, а в тебе ще ого-го, — i вiн засмiявся єхидно i хрипко.
Усе обiйшлося дуже просто. Побiденко вибив одному арабовi зуби, iншому зламав щелепу i приволiк напiвживу вiд горiлки Алiсу. Вiн вимочив її у ваннi, закутав у ковдру i сидiв над нею до ранку, плакав тихо, сховавши у шерехатi репанi долонi обличчя. Вiн знову повернувся до звичних речей, до запахiв, до звукiв; крики птахiв, торохкотiння води об раковину, — все це наповнювалося для нього змiстом.
Як хто дав у спеку напитися холодної води. Iнакше вiн не мiг думати. Вiн просто вiдчував, i його вiдчуття виходили слiзьми. Пiсля цього його стали прозивати Принцом Дакарським. Вiн навiть зрадiв цьому новому прiзвиську, наче щось у його життi змiнилося назавжди: ранком вiн дихав на повнi груди, хмелiючи вiд однiєї думки, що може доторкнутися до її волосся, що його пальцi безборонно пеститимуть нiжну, майже дитячу шкiру Алiси. У його досвiдi не вистачало фарб, щоб заповнити пустоти, якi вiдкривалися перед ним у Алiсинiй душi, поведiнцi, i часто з дитячим переляком Принц Дакарський спостерiгав, як дiвчина сомнамбулiчно рухається у тьмi кiмнат, наспiвуючи одну й ту саму пiсеньку хриплуватим, з нiжним переливом, сумним та трагiчним голосом: «Не-кра-сива-я-я-я, но счастлив-а-а-я-я-я…». I весь час гризла молочний, солодкий до нудоти шоколад, вiд чого її губи робилися ще червонiшими. Так пройшов травень. А влiтку, на самому його початку, з тремтячим листям на куценьких деревах, сизим маревом над пiщаними дюнами, подiї заповнили глухий кут Соснiвки отруйним соком неспокою. Тиша затремтiла, як мертве плесо озера, замкнувшись наприкiнцi, для багатьох навiки.
Про Льопу говорили, що вiн з'явився ранiше, — просто хитрий свинар не наважувався вiдразу вийти на люди. Iншi вiдкидали цей факт, бо Льопа вже не був Льопою, а Левом Достопочтенним. Вiн пiдкотив на дамбу в чорному лiнкольнi, в оточеннi двох жiнок i двох кремезних, з невиразними обличчями охоронцiв, що супроводжували його навiть тодi, коли Достопочтенному заманулося вiдлити у кущах або полюбуватися краєвидом озер, — вiдтодi, як вiн зник, минуло рiвно десять рокiв. За цей час Льопа вилiкував свiй кон'юнктивiт, залiкував прогнилу простату, завiв черевце, а обличчя рожевiло вiд ситого та благополучного життя. Нiхто його спершу не впiзнав. Якраз у мiсцинi з'явилися люди i почали ладнати щось подiбне до каплички, мабуть, сподiваючись, що незабаром тут постане Храм. Це були греко-католики. Новина стурбувала монастир i церковникiв, але перший мiсяць вони тiльки приглядалися. Щоправда, вночi охоронцi пiдловили кiлькох монахiв, якi поцупили пару рулонiв руберойду, мiшок смоли, але далi нiчим особливим будiвництво не прославилося. Їм нiхто з мешканцiв Соснiвки не заважав, але i не допомагав, за винятком Лаврентiя та колишнього вчителя української лiтератури. Лаврентiй вирiшив зiбрати раду i вiдправити до монастирської влади для переговорiв, а швидше, таким робом старий хотiв попередити московський патрiархат, що храм буде зводитися i що заважати не рекомендується, хоча б задля суспiльного блага. Але греко-католики такий план вiдхилили. I Лаврентiй погодився, навiть не образився, а став частiше заходити, до ночi тягав цеглу, мiсив глину, бовтав густий цемент. Вони потерпали вiд голоду, їм не було де прихилити голови, тому частина замешкала у його вагончику, а решту до себе пускали спiвчутливi люди на день-два. Старожилiв почав тривожити, потiм цiкавити Льопа зi своїми вифарбованими лахудрами. I неприємностi, якi почали переслiдувати нових парафiян, вони напряму пов'язували з ним i його оточенням, проте чомусь усi вперто сперечалися потiм, уже по подiях, коли воно, якої пори трапилося. Але Принц Дакарський пам'ятав, що точно вiдбулося влiтку. Чистий свiтлий день, бiлий рафiнад хмар нависав нерухомими горами над головами, над дахами. Свiжий i свiтлий день. I того дня, так, саме дня, бо хороше зливається в одну миттєвiсть, як i бiда липне вкупу, до нього звернувся кремезний монах чи священик з чисто виголеним обличчям, широкою усмiшкою. Будинок Побiденка стояв неподалiк, вiдразу за верболозом, якщо направлятися з Лагуни, прямо пiд пустирищем, вiкнами висвiтлюючи на дюни. Робiтники заходили попити води. Iнодi, а потiм все частiше, спонукана самим Принцом, Алiса приносила їм попоїсти, воду i пиво. Через тиждень вони попросили його допомогти, — за платню перевезти з одного вiддаленого селища, майже за мiстом, з областi, значить, купу цегли. Побiденко вiдмовився брати грошi, але цегли привiз. Потiм сам став допомагати, а Алiса зайнялася нехитрим куховарством, хоча з великою неохотою. А ще за кiлька днiв Побiденко пустив до лiтньої кухнi решту люду. Днi тодi стояли гожi, бурштином наливалися довколишнi води, а сонце лагiдно вигрiвало молоде листя, обличчя люду, що розважно порпався на будiвництвi. Обличчя бiльшостi, — худi, виблiдлi, — викликали пiдозру в мiсцевих з ситими обличчями i отупiлими вiд безпросвiтної нудьги та нездiйснених бажань очима. Якось Принц спробував заговорити з Лаврентiєм.
— Ти взагалi хто? — запитав.
— Яка тобi рiзниця: хiба я щось украв у тебе чи чомусь навчав такому, що призвело тебе до грiха…
— Яка рiзниця… Чого ображатися. Я так, просто… Ти, кажуть, бачив мого сина…
— Щось таке. А тобi чого? Ти, видно, не поспiшаєш з ним зустрiтися.
