Патетичний блуд - Дністровий Анатолій (читать книги онлайн полные версии txt) 📗
«Бляха, як мене морозить», — шепоче він. На його блідому обличчі поблискує ледь помітна плівка поту.
«Скоро має попустити, — кажу йому, — а якщо ні, тоді треба промити шлунок, нічого страшного — трохи постругаєш, і все буде нормально».
Йому й справді кепсько, бідака навіть не годен говорити, лише тепло й водночас тужливо зиркає хворобливими очима, ніби мовчки дякує за турботу про себе. Чай заварюється, я знімаю тарілку з металевої кружки. Він обгортає її хустинкою, аби не попектися, й обережними ковтками п'є. Несподівано Дека говорить, що бачив Настю, вона йшла біля центрального універмагу, з нею був незнайомець. Я заплющую очі. Господи, я її все ще люблю. Дека ставить кружку на стіл і підводиться з ліжка, піду, мабуть, каже позіхаючи, тягне на сон. Ми прощаємося, і я залишаюся зі своїм відчаєм і неприємними здогадками про те, що в Насті є інший.
Треба напитися. Я остаточно заплутався. Думаю про Ліду, а з голови не виходить Настя. Від того, що не можу її позбутися, не можу вичавити зі своїх спогадів, стаю безсилим, сентиментальним і слабким. Сідаю за стіл, беру чистий аркуш і пишу Насті листа: все, що між нами було, не має жодного значення, бо я ніколи тебе серйозно не сприймав, а лише проводив з тобою вільний час; не скажу, що мені було неприємно, ти красива дівчина і, я просто впевнений, колись будеш щаслива й зробиш щасливим свого коханого; я не можу з тобою бути, бо зустрів людину, без якої не мислю свого подальшого життя, тому... Раптом починаю плакати, ридати, ніби жалюгідний шмаркач. Сльози накочуються й накочуються, заливають щоки. Я далі пишу Насті, щоб не брала близько до серця нашу розлуку, бо це рано чи пізно мусило статися, бо ми не пасуємо одне одному, оскільки завдаємо одне одному тільки безглуздих страждань... Закурюю. Перечитую написане й посміхаюся. Надто багато слів, надто багато сентиментів. Дивлюся на політичну карту світу, знаходжу Тибет. Я неправильно про все це написав, треба спокійно, без пристрасті, без усіх тих дешевих мелодрам, якщо Настя прочитає такого листа, ридатиме, як ненормальна, і в неї може підірвати дашок. У рядках є жорстокість і це погано. Не знаю, як уникнути жорстокості. Не хочу завдати Насті болю, бо вона мене любить і хвилюється, як живу, чи все у мене гаразд. Не знаю, як правильно вчинити. Просто цей лист буде найрадикальнішим і остаточним кроком, який розставить усе на свої місця, головне — відверне від мене Настю, порятує її від такого ідіота, як я. Вона заслуговує на краще: принаймні на любов із тією людиною, яка буде завжди поруч із нею. А я? що можу дати їй я? я ж босяк, навіть не маю, в що одягнутися, не кажучи вже, що не бачу більш-менш тривкого майбутнього... де опинюся завтра? вічного ж плавання не буває... нічого не знаю.
У коридорі чути голоси, з кімнати виходять сусідки, певно, йдуть на дискотеку в рекреацію. Вони відчиняють двері блоку, і з коридору лине музика, значить, Хо-хо уже розклав апаратуру і чекає, коли посходяться студенти. Щоб не киснути в неприємних думках, вирішую йти туди. Листа відішлю Насті, певно, завтра або, краще, перед поїздкою з Лідою та її донькою на море. Я дуже невпевнено почуваюся. Треба подолати лінощі, сонливість і збудження, які вибивають зі спокійного стану. Як там я колись переробив класика: не звикай до лайна чужого, але й не живи власним. Виходжу в коридор, вештається купа люду, здебільшого мої сусіди з восьмого поверху, деякі вітаються, а інші, вже готові (і коли встигли?), ведуть між собою п'яні теревені. Щасливі, склали останній іспит. У мене через кілька днів. Я так до нього і не готуюся. Щодня кажу собі: пора сідати за книжки й конспекти. Не виходить. Заходжу в рекреацію, куди зійшлося чоловік п'ятнадцять. Підходить Хо-хо і заклопотано розпитує, чи гратиме сьогодні Дека. Кажу: ні. Він співчутливо морщиться. Перепитує, чи його ще не попустило. Не попустило. Хо-хо каже «ясно», і йде до свого столу з апаратурою, магнітофоном та іншою бідою. Я спираюся на підвіконня і розглядаю присутніх, всі наші — з музпеду, кілька з філфаку. Стріляю в сусіда з дев'ятого поверху цигарку, він захоплено розповідає, що планує пливти човном із Сосниці (батьківщини Довженка) по Десні, потім по Дніпру, якщо Бог дасть — аж до Каховки. Дасть Бог, підтримую його, головне, аби було бажання. Він захоплено розповідає, як два його приятелі з Чернігова ось так добралися до Кременчука, вони і б далі пливли — ніби виправдовується за них, — але страшенно спалили на сонці плечі; пауза; да-а, виговорює це протяжно, Віталік, це ж цілий місяць подорожі по воді, уявляєш? Уявляю. Цілий місяць: тільки ти, вода, весла, чисте повітря, рибна юшка на березі, а ще спілкування з місцевими дідами, жінками, дітьми... Він говорить це з таким виразом обличчя, ніби просвітлений. Щасливий — думаю про себе. До рекреації завалюють ще три-чотири дівчини, а за ними невелика зграя студентів. Хо-хо вигукує у мікрофон, що народу вже достатньо, він робить музику тихіше й каже: це остання наша зустріч у цьому сезоні, всі ви пороз'їжджаєтеся по зрусифікованих містах і почнете сумувати за хорошим, толерантним і симпатичним Хо-хо, а поки цього не сталося, відпочивайте, любіться і танцюйте. Він ставить забойну попсову композицію, всі стають у коло й танцюють. Айн, цвай, поліцай, драй, фір, бригадір. До Хо-хо підходять двоє студентів і ставлять на стіл невеликий квадратний предмет, довго копирсаються в дротах, раптом цей предмет починає миготіти різними кольоровими лампочками під музику. Це вже більш-менш схоже на скачки, жартую до студента, який розповідав мені про подорож по воді. В рекреації людей більшає, неподалік із горла глушать вино, передають по колу, пропонують мені, не відмовляюся, перехиляю, здається, червоне десертне, але не таке фуфлове, яке пили нещодавно в Юлі за пельменями. До мене підвалює мала з сусідньої кімнати і каже, що до мене прийшли. Я здивовано думаю, хто б це міг бути. Виходжу в коридор і біля свого блоку помічаю Настю й Тому, дівчину А. Я просто шокований. Підходжу до них, відчуваю, як страшенно трусяться руки. Щоб приховати неспокій, кожну з них цілую в щічки і запрошую до себе, відразу прошу вибачення за свинюшник у кімнаті, самі розумієте, живе самотній молодий чоловік, на прибирання нема часу. Настя дивиться розгубленими і водночас радісними очима. Лише тепер помічаю, що вони принесли торт і пляшку шампанського. Тома, щоб порушити мовчанку, каже, що вирішили зайти, бо не знали, чи ще зустрінемося перед літніми канікулами.
«Ти вже вибачай за вторгнення», — усміхається вона. Я дивлюся на Томині губи, й вони нагадують мені губи розбещеної жінки, через це хочу її ще більше.
«Добре, що зайшли».
Белькочу ще інші слова, але це виходить невпевнено й розгублено. Настя відмовчується, повільним, теплим поглядом оглядає кімнату, зупиняється на настільній лампі, де, як завжди, сохнуть випрані труси, пирскає зі сміху, каже, що в мене нічого не змінилося. Я згадую про листа, якого нині писав їй і якого залишив на столі, швидко його ховаю в одну з папок. Настя сідає за стіл біля стіни, під «моїми» портретами Гонти та інших крутих хлопців, яких я малював олівцем, а Тома біля вікна, якраз під політичною картою світу. Згрібаю зі столу все зайве, відсуваю друкарську машинку, вмикаю лампу з трусами, дівчата сміються, дивлячись на мої кумедні рухи. Від них обох линуть приємні парфуми, Настя сидить схвильована, розгублено усміхається, на ній чорна вечірня сукня, якої раніше не бачив, змінена, ніби ділова, зачіска. Видно, що до цієї зустрічі готувалася. Тома виглядає розкуто: багато говорить, на ній світла блузка з глибоким вирізом, краєм ока зиркаю на стегна, що видніються з-під короткої спідниці, і в мене відразу встає. Для мене цей візит такий несподіваний, що не знаю, про що з ними говорити.
«Як А.? Чого не заходите?»
«Ти ж знаєш А., — легко усміхаються Томині губки, — він, як завжди, пише «прустівську прозу». Зараз поїхав додому, бо вже склав сесію».
Відкорковую шампанське, але в кімнаті маю лише одну металеву кружку. Виходжу до сусідок і позичаю ще дві. Настя дивним голосом шепоче: ти так і не змінився. В неї розширені, теплі очі, які поблискують слізьми. Вона тримає руки на колінах, не відводить від мене очей. Не можу витримати її погляду, певно й досі, дурочка, мене любить, думаю про себе. Тома розрізає торт, а я наливаю шампанське. Ми випиваємо за «зустріч і за те, щоби завжди було порозуміння». Відразу розумію, що наше примирення з Настею — це Томина ідея. М-да. Тома дістає тонкі жіночі цигарки й питає, чому я усміхаюся. Кажу: ви такі симпатюльки. Їм це подобається. Настя довго вивчає мене теплим поглядом і запитує, як я весь цей час жив. Нормально, жив, малював, читав, як усі.
