Навчи її робити це - Малігон Анна (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью TXT) 📗
– Ну то що, знайшла? Багато ти там знайшла, дитинко? – Мартин голос дещо злагіднів. – А я знала! Я знала, що ти не нашої породи. Що рано чи пізно зрадиш, розчаруєш мене. Тому й була готова до того.
– Знайшла чи не знайшла – то на моїй совісті. І все ж у мене виникли деякі питання.
– Що ж ти спішиш весь час поперед батька в пекло! До того ж ти не відповіла на жодне з моїх питань, а вже мене допитуєш. То кого ти більше любиш, Лізо? Хто тобі ближчий?
– Чесно кажучи, у мене нема ближчої людини за тата… – Ліза опанувала ситуацію і прийняла правила гри, як це часто траплялося за час їхнього спільного з Мартою життя.
– Тато, кажеш? То добре. Ось нарешті ми й прийшли.
Марта зупинилася якраз біля однієї з дитячих могилок, мабуть, чи не найменшої на кладовищі. Ліза пробігла очима по залізній табличці на сірому, аж блакитному граніті. Те, що вона побачила, примусило її схопитися за скроні. «Лізонька Смоляр, 8.01.1986 – 1.08.1986» – сумна гра зловісних дат. І викарбуване личко немовляти у чепчику з рюшами. І каліграфічно виведені рядки: «Сонечко наше, чому ти так рано зайшло?» Лізі на мить здалося, що такий смертоносний збіг не випадковий, що то вона лежить у землі вже давно, саме вона – Єлизавета Максимівна Смоляр, а не та нещасна Лізонька, що так рано пішла в потойбіччя. Лізі стало зовсім кепсько.
– Марто, навіщо ти так знущаєшся? До чого ці тонкощі? Скажи, ти довго шукала цю могилу, щоб мене так… принизити? Клянусь душею моєї тезки, ти за це поплатишся! Будеш вічно відробляти карму…
– Так, Лізо, я цю могилу шукала довго. Навіть довше, ніж ти можеш собі уявити. І якщо молочна душечка Лізоньки Смоляр зараз перебуває над нами, то хай вона вже пробачить. І мене, і тебе, і наших батьків…
– Вона померла у день мого народження. Може, повідаєш мені щось більше?
– А ти впевнена, що хочеш знати все? Ти витримаєш? Можна зупинитися на цьому й покінчити з жахами, і мирно… розійтися.
І оте спокійно сказане «розійтися» обізвалося гіркою луною у Лізиних думках. Їй стало так зле, як не було уже давно. Вона відчула, що пересушене повітря важко проходить крізь неї, шкіра почала свербіти, груди здавила важкість впереміш зі страхом: що ж тепер? Хто її, беззахисну, тут урятує? Ліза почервоніла й зайшлася сухим кашлем.
– Ось, візьми, – миттєво зреагувала Марта, витягнувши з сумки новенький інгалятор. – Я так і думала!
– Але ж… Я ніколи не користувалася Сімбікортом! – майже прохрипіла Ліза, відверто здивована такою передбачливістю Марти.
– Бери вже, що є! – Марта почала нервувати через її невчасну перебірливість.
Зважаючи на безвихідь, Ліза все ж скористалася препаратом. І їй через три хвилини полегшало, важкість у грудях відступила.
«Не буває випадковостей, не буває збігів» – пульсували слова у Лізиних венах, розливалися по всьому тілу, палили її з середини і знову кидали в холод. Вона губилася в здогадах, перебираючи в пам’яті сюжети психоделічних фільмів: а якщо, а раптом?
– Може, то я там лежу, бо насправді померла багато років тому. А все, що зараз відбувається, – витівки паралельного світу… – майже прошепотіла Ліза тремтячими губами і ледь усміхнулась, ніби засвідчуючи, що таки жартує і ще не зовсім втратила розум.
– А ти ще ігри розуму згадай! Ні, на щастя (чи на жаль), там, – Марта кинула погляд на невеличкий гранітний надгробок, – лежить прекрасне немовля, яке мало б купатися в променях любові твого турботливого тата…
Вони сиділи одна напроти одної, занурившись у рожеву піну, як і першого дня їхнього спільного «купання». Аромованна з прохолодною водою, щедро насичена екстрактами базиліку, кардамону, розмарину, м’яти, герані, лимона, іланг-іланга, бергамоту, римської ромашки та жасмину не заспокоювала, а тільки збуджувала двох розпашілих демонят, заблукалих у хаосі життя. Ліза, за звичкою, слухняно лизала Марті коліна і вірно очікувала розпоряджень.
– Говори, Марто! – нарешті не витримала.
– А ти очі заплющ, так буде краще уявити. Та й не повинна ти мене бачити, бо я будь-якої миті можу не витримати твого погляду, і тоді…
– Тоді – ось! – Ліза нахилилась і взяла з підлоги чорну бандану, – до речі, мабуть, таки не дарма вона тут валяється.
Марта обережно, щоб не зачепити волосся, зав’язала їй очі. Ліза гостро відчувала її запах. Він зачаровує, паралізує, розриває на шматочки і знову складає докупи. Це запах якогось хижого, але прекрасного звіра…
– Ти пахнеш, Марто…
– Чим я пахну?
– Пантерою…
– То на пантеру нібито ти більше схожа. Я так, молода левичка.
– Ні, ти пантера. Я це відразу відчула. Ця тварина має запах, принадний для інших звірів. Про це ще давні греки писали. На неї не полює ніхто, окрім людини, яка вміє користуватися тією самою зброєю й заманює пантеру запахом вина, на яке вона ласа. Сила пантери – в її розумі й обережності. Вона вміє хитрувати. Її пастка – особливий аромат, знаряддя смертоносних пестощів. Коли пантері потрібна їжа, вона ховається в густих заростях і дозволяє собі тільки дихати – жодного поруху. Оленята, газелі, дикі кози та інші тварини наближаються до неї, зачаровані ароматом. Тоді вона зненацька нападає на жертву.
Якби у Лізи не були зав’язані очі, вона б помітила, як Марта зняла з шиї ланцюжок і тримала його перед Лізою на відстані витягнутої руки. Він спочатку висів непорушно, а потім змійка ледь заколивалася, як маятник, і Марта блаженно посміхнулась.
– Звідки такі зоологічні пізнання?
– Міфологічні, я б сказала, – уточнила Ліза.
– Ти добре говориш. Дарма ти наукою не займаєшся.
– А тепер… Я б хотіла почути тебе.
– Ти готова мене вислухати? Обіцяй, що не зніматимеш пов’язку і терпітимеш, як би боляче тобі не було. Без зайвих втручань.
– І терпітиму.
– Тоді слухай.
Ліза напружилась, як струна, відчувши ступнями Мартині передпліччя.
– Отож, на чому я тоді закінчила? Ага, на родовій халепі. Чи проклятті, сприймай як хочеш. Значить, почалося це ще невідомо коли і невідомо коли скінчиться. У кожному поколінні – то близнята, то двійнята. І всі жіночої статі. З чоловіками взагалі горе: то втікають одразу, то трагічно гинуть. Дід мій повісився, навіть записки не лишив. Ніхто не знав, яка холєра йому в голову стрельнула, – все ж начебто добре було. Інший дід спився ще молодим, я, здається, вже розповідала. Про батька сама знаєш. Ось мати й запила з того часу. Одна з наших «родових» двійнят завжди народжувалась із якоюсь хворобою, а в іншої просто життя не складалось. І ось начебто мати була весь час здоровою, так на тобі – алкоголізм, батькові гени. У баби епілепсія, до речі, була, а у прабаби – цукровий діабет. Ну, і баба, доки була жива, намагалася матір напоумити, мовляв, що ж ти коїш, одумайся, тобі ж народжувати скоро! А вона наче здуріла: вливала в себе всякі шмурдяки, з хати повиносила все, що можна, відколи баба гроші від неї стала ховати. Потім напади агресії почалися, хапання за ножі, погрози «скинути» дитя. Коли вже прийшов час народжувати, баба зовсім злягла. До мами приходили під вікна подружки «по пляшці», лементували, що треба негайно таке діло «замочити». Народилася двійня. Одна дівчинка зовсім слабка – дались таки алкогольні гріхи, а інша абсолютно здорова, тільки надто вже неспокійна. Одна лежала під «апаратами», ледве дихаючи, а інша верещала на все приміщення так, що медсестри за голову бралися. А до матері не приносили – раз поночувавши з «крикливою», сказала: «Заберіть, бо я її придушу!» Ну, списали все на післяпологовий шок і приходили тільки по зціджене молоко. Врешті, коли стало зрозуміло, що жінка «серйозно налаштована», постало питання оформлення відмови. І тут сталося диво: серце матері розтануло. Може, тверезість таки спонукала її обдумати власні вчинки. «Добре, – вирішила, – здорову заберу. А слабеньку ми не потягнемо. Ліки он які дорогі, а в мене ще мати лежача». На тому й розійшлися. Мама написала заяву про відмову, і її виписали зі мною на руках. Але вона в останній момент впала в істерику і розридалась, коли треба було збирати речі «на вихід». І вмовила лікарку віддати їй «хоч клаптик з іменем» від слабенької. «Хай трохи на ноги стану, я й ту заберу», – обіцяла. Діана – рідкісне ім’я, знайти буде не так важко. «Хай би тільки її не переназвали», – це було останнє прохання матері.