Doc 1 - Чех Артем (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
— Та не скривджу я вашу Дашеньку, — масляно посміхався я, не маючи на меті нічого поганого. Господи, як я міг її скривдити? Трахаємося собі тишком-нишком, а все інше… її власні проблеми.
Але тоді я був не в силах контролювати себе.
— Дюша, навіщо ти це кажеш зараз?
— Тому що… тому що… та прибери ти руки від мене, руки! — ледь не кричав я. — Зрозумій, що все, я більше не хочу тебе. Я не люблю тебе, розумієш, не люблю, я не хочу бути з тобою, і спільного у нас ніколи нічого не було, навіть під час сексу, щоб збудитися як слід, я уявляв іншу. Розумієш, іншу. Не тебе. Так що просто не чіпай мене. Сиди і чекай, поки покличуть на сцену, отримаєш свою медальку і вперед, у широку путь. Все.
— Я не знаю… — сльози текли її щоками, вони змішувалися з блискітками й звертали товстезний шар пудри у кашоподібні ковалики, а я сидів мовчки й демонстративно вдивлявся у сцену.
Вона знову спробувала торкнутися мого плеча.
— Прибери руки! — смикнувся я й ненароком, але сильно штовхнув Дашу.
Вона підвелася і, намагаючись бути непомітною, вискочила з актової зали.
«Вперед, Даша, зализуй чергову психологічну травму! — подумав я. — Це ж треба, травма, хлопчик з паралелі не поцілував, однокласник виявився негідником, використав і кинув».
Я сидів мовчки, намагався бути холодним та непробивним. «Я крига, — бубонів я собі під ніс, — я крига, я велетенський шматок льоду…» Але відчуття власного негідництва таки з’явилося, і я, нервово смикаючи пальці лівої руки, з нетерпінням чекав кінця церемонії. Черга якраз дійшла до нашого класу.
— Андрусенко! — пролунав голос директорки.
На сцену полізла хитра й диявольськи руда Аня Андрусенко.
— Арійцев.
На сцену виперся товстозадий і нахабний Юра Арійцев, який припинив тероризувати клас лише останні три місяці.
Я сидів немов у смердючому тумані з каналізаційними випаровуваннями — настільки все це було мені остогидлим. Сидів і чекав, коли приємний голос нашої старої директорки назве моє прізвище, аж раптом хтось смикнув мене за комір сорочки. Я обернувся. У проході між вікнами та кріслами стояла Маша.
Вона поманила мене головою.
— На два слова.
— Сідай сюди, — я вказав на порожнє місце, де ще хвилину тому сиділа Даша.
— А ти швидко, — сардонічно промовила Маша. — Дуже швидко. Можливо, якраз така тобі і підходить.
— А це вже не твоє діло.
Не вистачало мені тоді тільки порожнього моралізаторства. Хто кому підходить, з ким варто бути, а з ким ні, хто кого любить…
— Чуєш, це не твоє діло! — повторив я злобно.
— Не моє. Але чомусь мені дуже шкода, що у вас з Варваркою нічого не склалося.
— А мені — до сраки і Варя, і все, що не склалося, — збрехав я.
— Будеш бабушку свою найобувать.
— Послухай, Маш, не я злетів з дистанції, розумієш, не я здався, не я казав, що вікова різниця — це забобони для міщанства, не я казав, що все це фігня й не варто на тому зациклюватися. Хоча казав, звичайно, але то вже другорядне.
— Ну да… — якось скрушно погодилась вона. — Але все ще можна реабілітувати!
— Не в цьому столітті, - смутно посміхнувся я.
— Ти її любиш? Ну, цю свою дівчину, — вточнила Маша.
— Я нікого не люблю. І вона не моя дівчина.
— Ясно.
Маша почала вивчати свої сандалі. Мене охопив мандраж. Я глянув у зал. На мене з легкою формою ненависті дивився не тільки тато Даші, але і її мама.
— Бачиш он, у салатовій блузі, жінка? Різко не обертайся.
— Ну?
— Це її мама, а поруч — тато. Диявол у плоті. Я їхню донечку щойно смертельно образив.
— Ясно.
Маша провела рукою по моїй руці і зі словами «я сумую» подалася до виходу.
За хвилину до свого виходу на сцену до актової зали влетіла завучка Леся Миколаївна. Низенька, з великим нафарбованим ротом, з переляканими очима вона підбігла спочатку до Наума Донатовича, щось прошепотіла йому, потім до директорки. Прошепотіла щось і їй. А за секунду її великий рот вже щось робив коло моїх вух.
— Що? — недочув я.
— Кащенко у пєтлю влізла. Твоя робота?
Ноги підкосилися, і я ледь втримався, щоб не впасти.
«Ідіотка, — подумав я, — суча кров».
— Моя, — ледь чутно сказав я, тримаючись за край підвіконня.
Що я міг сказати? Всі все знали, знали і про підірвану психіку Даші, і про мій важкий характер — я своїх емоцій ніколи ні від кого не приховував.
— Жива? — чомусь запитав я, хоча на той момент мені було абсолютно начхати, чи жива вона, чи лежить її квадратне бездиханне, вигнуте в агонічних корчах тіло десь на кушетці в медичному пункті.
— Жива, — грізно сказала Леся Миколаївна, — але це не робить тобі честі.
«Звісно, не робить», — подумав я й вибіг спочатку до коридору, потім швидко-швидко сходами донизу, потім на вулицю… Перше, що я хотів, так це влити у себе щось міцніше за кефір. Кинувшись до ларка, що стояв у двадцяти метрах від школи, я придбав дві пляшки ром-коли та дві пляшки пива.
— Розвезе, — втішив я сам себе й понісся у напрямку метро.
Я пив на ходу, я пив так жадібно, що організм просто фізично не міг впоратися з такою кількістю рідини, тому ця клята ром-кола разом із жовчю виривалася назовні. Текло майже з усіх дірок у голові. Все це я підбирав й запихав назад, у голову, в горло… перелазив через якийсь частокіл — розірвав сорочку, після чого, не вигадавши нічого кращого, підійшов до таксофону, що був умонтований в стару цегляну стіну заводу «Більшовик», і взявся набирати вже давно вивчений номер.
— Алло, — сказав на тому кінці жований роками голос.
— Яківна! — зрадів я.
— Ти? — здивувалася вона. — Я вже так за тобою…
— Яківна, потім! Я теж тебе люблю! Дай Варю!
— Варя! — почув я трохи у сторону.
— Чекай, Яківна, — п’яним щебетом кричав я у слухавку, — чекай! Тільки не кажи, що то я.
— Добре…
— Хто? — ледь почув я голос Варвари.
— Якась дівчина, — сказала Фріда.
— Алло, — почув я твердий голос Варі.
— Я тебе люблю! Чуєш, не клади слухавку, я тебе люблю!
— Яківна, — звернулась Варя до Фріди, — я з тобою потім поговорю. Чого тобі? — сухо запитала вона вже у мене.
— Я тебе люблю, — знову блювотний позив, і я звільнився на туфлі, спеціально придбані до цього дня.
«Треба негайно їх зняти», — подумав я, але згадав, що до метро босоніж не пускають.
— Сука, — вилаявся я.
— Це ти мені? - із презирливим здивуванням спитала Варя.
— Ні-ні, це я туфлям. Розумієш, у мене туфлі. Вони тиснуть.
— То зніми.
— Так метро.
Певно, вона так нічого і не зрозуміла.
— Ти п’яний? — хоч це вона зрозуміла.
— Ні, я просто люблю тебе. Я зараз приїду.
