Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
Я повечеряв у кафе і пішов до готелю, сподіваючись на краще. Мої думки того вечора були далекі від батьківського листа і всього, що з ним пов’язано. Я відчував, що пора додому. Не поспішаючи, просто повертатися додому. Я вже не чекав жодних звісток — у «масонських римах» мій шлях прописаний зрозуміло навіть для ідіота.
На запитання, чи не звільнилася якась кімната, Ахмед відповів, що може запропонувати лише свою або матрац в Інтернет-кімнаті, але там весь час хтось є. «Добре, я подумаю», — відповів я і піднявся під дах. Наплічник на місці, це вже непогано. Людей значно побільшало: хто лежав на матраці, хто читав довідники, хто пив чай і спілкувався, хто курив біля широко розчинених вікон, куди вривався неповторний шум східного міста — звична картина, нічого особливого. Я ліг на матрац і ще раз уважно обдивився навколо.
І тут я зрозумів, що мене підсвідомо бентежило, — серед мешканців готелю не було жодної жінки. Жодної! Це спостереження могло наштовхнути мене на правильні висновки вже тоді, та я якраз через відкрите вікно побачив на даху сусіднього будинку чоловіка, який напружено вдивлявся в сутінки і намагався привернути до себе чиюсь увагу. Він то активно сигналізував руками, то чухав потилицю, то діставав із кишені гроші й уважно на них дивився, демонстративно перераховував, прицмокуючи язиком, піднімаючи купу банкнот угору. «Певне, таким чином араб намагався зацікавити дівчат-танцюристок, які живуть навпроти», — здогадався я. Він нагадував фокусника-пенсіонера на арені провінційного цирку. Однак за хвилину цирк перетворився в осередок публічного дому. Зрозумівши, що марнує час, араб розстебнув матню і почав мастурбувати. Дівчата голосно закричали: «Пішов геть звідси, чорножопий козел!» Я встав, підійшов до вікна і жбурнув в онаніста першу ж книгу з готельної бібліотеки, яка трапилася під руку. Книга, здається, довідник по Індії, виявилася важкою, летіла вона класно, а головне, точно, і влучила арабу просто в груди. Влучити було нескладно, відстань між будівлями — метрів два, не більше, — вулиці в Алеппо вузькі. Переляканий араб, щось розгнівано прокричавши й картинно здіймаючи руки до неба, миттєво зник з даху. Мабуть, жалівся Аллаху на несправедливість та жорстокість життя. Дівчата радісно закричали «ура!» а потім притихли, очікуючи, що буде далі. «Дівчата, ви звідки?» — гучно крикнув крізь тонку дерев’яну перегородку я. У нас під дахом раптом також запанувала тиша, сусіди кинули свої справи і витріщилися на мене. Я помахав їм рукою: «Усе гаразд, не хвилюйтесь, я з України!» Мабуть, для них це багато що пояснювало, і вони знову загомоніли. Я ще раз перепитав дівчат — знову тиша. «Я з України, з Києва, мандрую Сходом. Можна до вас зайти?» Знову тиша. Це мені не сподобалось: «Дівчата, мене звати Остап, я на хвилинку...» — «Заходь, тільки швидко!» Я побіг східцями вниз. «Ти куди?» — крикнув у спину Ахмед. «До дівок!» — «Не ходи, дівки — це гидота!» Дурень він, чи що?
На ресепшені сусіднього готелю на мене чекала на вигляд дуже скромна пофарбована набіло дівчина. Я б на таку в Києві навіть уваги не звернув, але тут вона видалася красунею. Ще б пак, за останні тижні — перша дівчина зі світлим волоссям і зеленими очима, яку я взяв за руку! Ми піднялися до кімнати й познайомилися. Через годину п’ятеро з них поїхали на роботу в ресторан. За ними заїхав якийсь вірменин на автобусі — в готелі лишилася тільки Марина, яка мала трохи старший вигляд, ніж інші, — чорноволоса, яскраво-сексуальна дівчина зі срібною сережкою в носі. Я розповів власну легенду про подорож, вона — свою легенду про роботу тут, так ми і порозумілись.
— А чому ти став голубим? — раптом запитала Марина.
— Що? — не зрозумів я.
— Давно ти став голубим? — вона уточнила.
— Я не голубий! — образився я. — З чого ти взяла? Я нормальний, я...
— Розказуй мені! Усі, хто живе у «Весняній квітці», — голубі. Там і хазяїн голубий, і весь персонал. Ахмеда знаєш?
— Ти серйозно?! — тільки тепер я второпав і чому Ахмед такий липкий, і чому самі чоловіки там живуть, і чому наших дівчат не побоялися через стіну оселити... — Я не знав! А я думаю: чому там так багато голубів?! «Голубі» голуби, «Весняна квітка»! Оце халепа!
Ми ще трохи посиділи й погомоніли, а потім я став чіплятись до Марини. Мені дуже хотілося жінки. Майже тваринне почуття, точніше, природне, я хотів не сексу, я хотів саме жінки. Це різні речі. Вона підвелася, поправила волосся й зауважила, що погано себе почуває через регули, але, якщо я хочу, то вона може зробити мінет... Безкоштовно. Як землячка земляку.
Повертався я у «Весняну квітку» з дивним настроєм. З одного боку, готель повен гомосексуалістів, з іншого — вже 11 вечора, і ночувати ніде. Я з жахом уявив, які оргії відбуваються під дахом на тих матрацах уночі, і мені стало зовсім моторошно. Ахмед, нервово потираючи спітнілі долоні, чекав на мене, як на останню електричку до Жмеринки. «Господи, — подумав я, — цей чоловік хоче мене трахнути! Він хоче мене так, як я хочу жінку! Збожеволіти!»
Здавалося, що він, як добрий господар, лише пропонує мені обрати між груповим зґвалтуванням та сексом удвох.
— То ти переїжджатимеш до мене? — Ахмед змією вислизнув з-за стійки і ніжно взяв під лікоть. — Наргіле, чай, шоколад, якщо хочеш, коньяк, п’ять зірок, вірменський...
Він класично мене зваблював, лишалося подарувати букет троянд!
— Та ні, дякую. Я краще в Інтернет-кафе переночую.
Коли що, я зможу повідати світу про своє лихо одразу ж після події.
— Ну, як знаєш. Тобі видніше, — образився Ахмед. — Пошкодуєш потім!
— Навіть не сумніваюся!
На диво, ніч в Інтернет-кафе на другому поверсі пройшла спокійно. Більше того, я познайомився з класним ірландцем Тімом, таким же випадковим клієнтом «Весняної квітки», як і я сам. Тім працював на видавців довідників для мандрівників, тому подорожував багато і жив у різних країнах та містах по кілька місяців. У Халеб він приїхав із Туреччини, тож його досвід виявився для мене вдвічі ціннішим за досвід довідника. Тім подарував детальну мапу Султан-Ахмета, району Стамбула, і рекомендував зупинитися саме там. У відповідь на люб’язність я видав йому одну українську гривню і розповів про Дамаск, куди він збирався вирушити через місяць.
Прокинувся я дуже рано й одразу пішов до автовокзалу, до обіду хотілося побувати в монастирі Св. Симеона-стовпника. Це біля Дарет-Аззе, невеличкого селища, навколо якого повно візантійських так званих «мертвих міст». Зазвичай, як пояснив Тім, мандрівники беруть напрокат велосипеди та їздять цілий день. У «мертвих містах» уже кілька століть ніхто не живе, але будівлі, вулиці, храми у досить порядному стані. Якщо я правильно зрозумів, це схоже на Джераш й Угаріт. (Колись, мабуть, така доля спіткає нашу Прип’ять.)
Монастир Св. Симеона — чергова легенда християнства. У IV ст. монастир добряче пошарпав землетрус, однак місце справді мальовниче. Праворуч від входу — крипта з чотирьох базилік, які утворюють хрест. Фасад виконаний у романському стилі, а камінь покритий позолотою. Навіть століття, дощі, землетруси і вітер не змогли стерти майстерності людей, які з любов’ю виточували це диво. З північно-західного боку з тераси відкривається чудовий краєвид: руїни «мертвих міст», безкінечний зелений простір, пагорби, сади-гори — це вже Туреччина.
Майже в центрі монастиря стоїть колона, точніше, залишки стовпа, на якому, за легендою, старий Симеон прожив добрих сорок років не злазячи. Зі всієї околиці сюди сходилися бедуїни, щоб послухати святого мудреця, який ніс Слово Боже, проповідуючи любов та справедливість. Що примусило цю людину так учинити? Чому він провів життя, своє єдине життя, стоячи на стовпі, замість того щоб жити, як усі нормальні люди? Кажуть, його живцем їли хробаки, а коли вони падали, Симеон їх підбирав і клав на ноги, примовляючи: «Їжте, їжте грішну плоть!» Певне, це справляло велике враження на бедуїнів. Уявляю їхні обличчя. Уявляю власне обличчя. Жодні знання, жоден довідник, жодні розмови, навіть розмови з Магометом, який видавався мудрим, як сам Бог, не наблизили мене до розуміння цього феномена. Певно, це справа суто приватна і жоден бог, жоден Магомет, жоден дядечко на ім’я Бог не в змозі щось пояснити. Ти можеш усвідомити й відчути лише сам. Кожен іде своїм шляхом, кожен — до свого Бога-батька. Так Він дядечко чи батько, мені цікаво? Яка в нас спорідненість, хотів би я знати?
