Гра в пацьорки - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги бесплатно txt) 📗
Кожну мить, блукаючи нашим маленьким мiстом, я очiкувала на питання: «Дiвчинко, хочеш знiматися в кiно?»
Я знала, що вiдповiм не одразу. Дивлячись iндiйськi фiльми, я виробила спецiальний «чарiвний погляд», вартий майбутньої кiнозiрки - цим поглядом я маю подивитися на режисера!
Головне - не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком, я тренувала цей погляд: заплющувала очi й рахувала: «Один, два, три…» i тiльки на п'ять повiльно пiдiймала повiки та округлювала очi до неймовiрних розмiрiв. От якщо я погляну саме так, кожен режисер одразу зрозумiє, що перед ним талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає вiн, як вона вмiє тримати паузу!
- Я знiматимусь у кiно! - повiдомила я усiм у своєму дворi.
Усiм - це моїй подружцi Ольцi, її братовi-близнюковi Сашку та Язикатiй Куцi (Кукою цю старшу дiвчинку називали вдома, а вже надворi до неї прилiпилося влучне прiзвисько Язиката).
- Та ти що?!! - захоплено вигукнули двiйнята та, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.
- Ну то й що? - зневажливо знизала плечима горда Кука. - А менi мама незабаром купить золоту сукню!
Аргументiв проти золотої сукнi у мене не знайшлося, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:
- Ух ти! Справдi золоту?!
А я пiшла з подвiр'я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили режисери. Я йшла i думала, що запросто зiграю i Попелюшку, i дiвчинку-розвiдницю, i Герду…
- Дiвчинко… - раптом почула я над своєю головою приємний баритон.
«Ось воно, почалося! Режисер! Нарештi… - промайнула думка. - Отже, не забути б про чарiвний погляд! Один, два…»
Я вiдраховувала митi й не квапилася пiдiймати голову. Ще, ще хвилинку i вiн помiтить, кого зустрiв на своєму режисерському шляху!
- Дiвчинко! - знову покликав голос.
«Яку ж роль менi запропонують?», - мiркувала тим часом я, не пiдводячи очей i рахуючи: три, чотири…
Ще мить i я погляну так, як дивляться красунi з листiвок, якi збирала моя мама. Ось зараз!
Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.
- Дiвчинко, - голос посуворiшав. - Та ти що, спиш на ходу?! Ну й дiти пiшли, нiякої поваги до дорослих! Паска добрячого на вас не вистачає! Як пройти до овочевого магазину?!!
- Ну що ви причепилися до дитини? - почула я iнший голос, i лагiдна жiноча рука погладила мене по головi. - Бачте, в неї щось iз зором? Бiдолашна дитина! I хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…
- Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями! - сказав хтось третiй. - А то бабай забере…
Потiм усi розiйшлися.
А я зрозумiла, що то був не режисер…
Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною мрiєю про кiно.
Я пiшла додому.
А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.
З голуб'ятнi здiйнялися голуби.
Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.
- Я знiматимусь у кiно! - ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…
Пiдкидьок
У мене була найзаповiтнiша мрiя: знайти пiдкидька. Адже мама категорично вiдмовлялася подарувати менi братика.
«Ну й не треба, - думала я. - Сама його знайду i принесу додому!»
Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,
на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася фiльм, який так i називався - «Пiдкидьок».
О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в мiлiцiю, а додому, мамi.
Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще - я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу манної кашi.
А потiм я гратимусь з ним у дворi на заздрiсть усiм, хто бавиться неживими ляльками.
Ось так я мрiяла, ширяючи очима по лавах, порогах i кущах - найпевнiших мiсцях знаходження самотнiх малюкiв.
I нарештi сталося диво! На мiськiй алеї я знайшла те, що так довго шукала. На лавi самотньо сидiла маленька дiвчинка з великим рожевим бантом на головi. Я пильно подивилась на всi боки: поруч нiкого не було.
Бiдна дiвчинка! I така гарненька! То ось, якими вони бувають, цi пiдкидьки… Як добре, що саме я знайшла її!
Я пiдняла малу. Вона була досить важка. Але я, пхикаючи та зупиняючись на кожному кроцi, понесла її додому. Дiвча посмiхалося i щось щебетало менi на вухо.
Я ледве дiсталася до нашого третього поверху i штовхнула дверi ногою.
- Мамо, мамо, йди швидше! Я знайшла дiвчинку! - радiсно закричала я. - Давай будемо її купати!
З кухнi, витираючи руки у фартух, вийшла мама.
- О Господи… - тiльки й змогла вимовити вона та повiльно опустилася на стiлець, тримаючись за серце.
Тут дiвчинка голосно заревiла й почала смикати мене за коси.
Мама швидко зняла фартух, вхопила її на руки i суворо запитала:
- Де ти її взяла?
Я пояснила. Мама разом з дитиною миттю вибiгла з хати. Я - слiдом.
На алеї метушилася якась жiнка, бiля неї зiбрався натовп на чолi з мiлiцiонером. Мама щось довго пояснювала i перепрошувала. Натовп гув, дехто смiявся, вказуючи на мене пальцем. Жiнка притискала до себе мого пiдкидька i сварила маму.
…Додому ми поверталися мовчки.
- Ну невже ти не розумiєш, - згодом сказала мама, - що малюки - не гриби, якi ростуть на кожному кроцi?
Я все розумiла. I, все-таки перед тим як ступити на сходи, зазирнула пiд лавку у дворi: може хоч там причаїлося нiчийне немовля?…
Льотчицi
- Будемо льотчицями! - беззаперечно оголосила моя найкраща подруга Олька. У мене перехопило подих: отакої, i чому ця чудова iдея не спала на думку менi?
- А що треба, щоби стати льотчицями? - запитала я.
- По-перше, не їсти багато солодкого, щоб тебе витримав парашут, а по-друге, треба займатися фiзкультурою. Наприклад, бiгати щоранку, - пояснила Олька.
Не їсти солодкого було важко, а от бiгати я погодилася. I ми домовились, що наступного ранку зустрiнемось на подвiр'ї.
А ще домовилися, що це буде наша таємниця, яку ми розкриємо аж тодi, коли нам видадуть лiтаки. Щоправда, де i хто має їх видати, ми не знали.
Уночi я майже не спала, увесь час намацувала пiд подушкою спортивну форму i мрiяла. Будемо льотчицями! Як це чудово: водитимемо великi бiлi лiтаки, а Язиката Кука у золотiй сукнi стоятиме внизу з роззявленим ротом.
…Ранок видався прохолодним. Але ж льотчицi мають бути мужнiми!
Ми перевдяглися в пiд'їздi в спортивнi костюми. Я навiть пов'язала нам на рукави батьковi пов'язки з написом «ДНД» (це означало - «Добровiльна народна дружина»), з якими вiн iнодi чергував у нашому скверi. I ми щодуху понеслись вулицею вгору - до рiчки. Бiгти було важко. Назустрiч нам по шосе мчали тролейбуси та автомобiлi.
- Чи обов'язково льотчицям бiгати? - iз сумнiвом запитала я, коли ми вже стояли на березi. - Адже ми будемо лiтати!
- Бiг гартує силу волi! - вiдповiла Олька i раптом схопила мене за руку: - Дивись!
На березi стояв хлопець, а поруч з ним перебирала нiжками справжня… че-ре-па-ха!
Вона лежала на спинцi i намагалася перевернутися.
- Це твоя черепаха? - запитали ми.
- А то чия ж? - знехотя вимовив хлопець.
- А що ти з нею робиш?
- Експериментую: вона перевернеться чи вiддасть кiнцi…
- Якi «кiнцi»? Кому вiддасть? - не зрозумiли ми. Адже хлопець був рокiв на три-чотири старший за нас i виглядав бувалим.
- Ну… просто здохне чи нi… - крiзь зуби пояснив вiн.
- I тобi не шкода її?
- А чого ж? Черепах на свiтi багато…
