Жити сьогодні - Лукащук Христина (мир бесплатных книг TXT) 📗
– Пробачте, що перервав розмову, але мені необхідна ваша фахова думка щодо нових обставин, пов’язаних із цим чоловіком, – і він кивнув для певності в бік палати.
– Нічого, не зважайте на мене. Я теж прийшла без попередження. Прийшла, щоб впевнитися, що це справді він. Якщо не заперечуєте, – вона поглянула на молоду лікарку зверхньо і прохально водночас, – я прийду ввечері і залишуся з ним на ніч.
– Добре, не заперечую, але приходьте завчасно, в дозволені для відвідування години. А там залишайтеся, скільки вважатимете за потрібне. Думаю, я теж прийду, – додала вона, дивлячись собі під ноги.
Тоді стрепенулась і нарешті звела свої великі, сповнені зеленою печаллю, очі на слідчого. Він, здавалося, тільки цього й чекав.
– Ходімо, нас внизу чекає службове авто.
Вони вийшли рука в руку так злагоджено, наче все життя тільки те й робили, що ходили поруч.
– Чому не запитуєте, куди ми їдемо?
– Нащо?
– А як же природна жіноча цікавість?
– У мене інтуїція сильніша за цікавість.
Пильно на неї глянув, аби переконатися, чи бува з нього не глузує. Бо знову відчував, як втрачає пильність з цією рудоволосою жінкою. Та вона не кепкувала з нього. Попри усмішку на вустах, серйознішою він її ще не бачив. Зелені очі зробилися майже чорними з ледь вловним, як у дикої лані, сизим відтінком.
– Про що ти?
– Про те, що відчуваю – ти ніколи в житті мене не скривдиш.
Він ніжно взяв її долоню у свою і вже не відпускав. Аж до відділку вони не мовили жодного слова.
– Мені ось що не дає спокою, – нарешті сказав він, щойно вони переступили поріг міліцейської контори.
– Водій вантажівки, який випадково проїжджав тоді повз місце аварії, стверджує, що бачив якусь маленьку дівчинку. Саме там, де потерпілий втратив керування. Я розпитував у людей, але в найближчому селі немає жодної дівчинки, яка б відповідала описові водія. Там узагалі нема дітей, крім двох немовлят, з якими їхні матері приїхали туди на домашнє молоко і свіже сільське повітря. На моє особисте прохання свідок приїхав та чекає в моєму кабінеті. Чи можеш з ним поспілкуватися і визначити стан його психічного здоров’я?
– Так, звісно, ми ж саме для того й приїхали? – і лукаво на нього глянула.
Це був звичайний собі молодик, який аж зі стільця зіскочив, коли до кабінету, де він самотньо чекав уже добрих півтори години, боячись поворухнутися, ввійшли двоє. Слідчого водій вантажівки вже бачив, але коли той сказав, що привезе лікаря, щоб його оглянув, хлопець і гадки не мав, що цим лікарем виявиться молода вродлива жінка, до того ж у цивільному.
Вона впевнено зайшла до кабінету і стала навпроти водія, зграбно опершись на край робочого столу. Заспокоєний її невимушеною поведінкою й привітною усмішкою, молодик знову сів і трохи розслабився.
Лікарка запитала, як його звати, а він ніяк не міг відвести від неї свого захопленого погляду. Вона видалась йому дивовижно прекрасною. Слідчий простежив за поглядом водія, і непрохана ревність заполонила серце. Та він міг зрозуміти спантеличеного і, здається, трохи наляканого чоловіка. Сьогодні ця жінка справді мала розкішний вигляд. Смарагдове сяйво, яке випромінювали її очі, надавало всьому обличчю містичного і неземного виразу.
– Добре, почнімо з кінця. У вас є діти?
– Так, лікарю. Четверо.
Слідчий і лікарка перезирнулися. Цей молодий, по-юначому сором’язливий чоловік не схожий був на батька такого великого сімейства. Тому вони, не змовляючись, іще пильніше почали до нього приглядатися. Той аж упрів від такої уваги, і крапельки поту виступили на його верхній губі, вкритій рідкою рудою щетиною. Видно, щойно з рейсу, не встиг як слід поголитися.
– Коли ви востаннє бачили своїх дітей? – продовжувала лікарка.
У запитання вже було закладено відповідь. Якщо він давно в рейсі, то, мабуть, скучив за дітьми, отож і привиділась йому дівчинка.
Він трохи подумав, чи не буде це зухвальством, і відповів запитанням на запитання:
– А у вас є діти? – переводив погляд з лікарки на слідчого і навпаки.
Ті не очікували такого повороту, та й запитання виявилося болючим для обох, хоча водій вантажівки цього знати не міг.
– Ні, нема, – відповіла лікарка, і в її очах одразу поменшало смарагду.
– Немає, – видихнув слідчий так, наче нарешті наважився вголос відповісти на запитання, що давно крутилося в його голові.
– Пробачте, – спантеличений такими відповідями чоловік метушливо підвівся. – Я не хотів вас образити…
Йому було прикро, що примусив говорити вголос про те, про що ці люди рідко наважувалися говорити навіть собі. Йому стало їх шкода і захотілось допомогти.
– Але ви не переживайте, ви… у вас… – глипав він на них. – У вас іще є час, у вас обов’язково ще будуть діти…
– Повернімося до нашої теми, – густо почервонівши, буркнула лікарка.
Водій та слідчий одночасно схвально захитали головами.
– Так-от. Тільки людям, які не мають дітей, – він обережно подивився на лікарку, але та себе вже опанувала й тепер лише кивала головою на його слова. – Усі діти на одне лице і майже одного віку. Та це трохи не так. Навпаки. Якщо в тебе багато дітей, то ти вчишся мимоволі розрізняти їх усіх за, здавалось би, несуттєвими ознаками, і вік угадуєш з точністю до місяців. Тому що для дітей навіть один місяць – багато важить. За місяць дітки і ходять, і плачуть по-іншому, посміхаються і гигочуть теж інакше. В мене самого таке дівча вдома, як ота мала на дорозі. Тільки моя чорненька – вся в маму. Тому я точно знаю, що тій дівчинці було років п’ять, нехай з половиною, але не більше.
У кабінеті запала мовчанка. Лікарка розглядала тінь, яку відкидав цей чоловік на килим, безрезультатно шукаючи в ній правильні форми. Слідчий старався впіймати думку, яка з учорашнього ранку застрягла йому в мозку і от-от могла вислизнути. Чоловік розглядав свої потемнілі від часу улюблені чоботи і міркував, як може допомогти цим людям, бо відчував, що його допомога таки потрібна.
– Чи ви ще щось можете пригадати, крім того, що вже нам розповіли? – без надії на результат запитав слідчий.
За тридцятирічну практику це останнє запитання ні разу йому не допомогло – всі як один заперечно хитали головами.
– Так, – промовив чоловік і від хвилювання засовався на стільці. – Я б вам і раніше про це сказав, але побоявся, що ви сприймете мене за… не цілком здорового. А там і… права відберуть. А ви ж самі розумієте, мені роботи втратити не можна, – він з надією дивився в лікарчині очі, які знову наче зеленіли.
«Ото дивина», – подумав чоловік.
Мабуть, саме ці очі спонукали його розв’язати язик.
– Розумієте, тоді падав дощ…
Слідчий ствердно кивнув головою. Це чоловіка підбадьорило.
– Зустрічні авто проїжджали з увімкненими протитуманними фарами. І оскільки це було майже на самому повороті, кут променів трохи змінився, і вони, схрестившись із моїми, утворили світляний простір. Простір, значно більшого розміру, ніж зазвичай. Та ще й грім загримів і десь недалеко вдарила блискавка. Її світло теж злилося зі світлом від фар. Саме в той момент я й побачив дівчинку. Здавалося, що вона стоїть посеред дороги. Та за мить – щезла. Я аж упрів, вивертаючи кермо.
– Проїхавши поворот, я спинився. Мерщій кинувся назад, але крім розбитої автівки там нікого не було. Я підбіг до машини і побачив того чоловіка – непритомного й закривавленого. Далі ви все знаєте, – додав чоловік і замовк, чекаючи на вирок.
Стало якось неприродно тихо, немов після удару грому, і раптово забракло повітря. Слідчий підійшов до вікна і відчинив кватирку.
– А чому ж на зустрічній смузі водій нічого не бачив? – уголос розмірковував слідчий.
– Я теж думав про це. Є кілька відповідей: або світло його фар не захопило той простір, що й мої, чи ракурс його бачення відрізнявся від мого, зауважте, я сидів значно вище від нього, або ж він боїться зізнатися з тих само причин, що і я. Але те, що та дівчинка там була, я голову даю на відсіч.
