Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Ще про повернення.
І як повертатися звідси, коли звідси Повертатися нікуди? І як звідси вийти, якщо звідси немає вихоДу? І тоді залишається просто ходити по піску туди й сюди, просто чекати, бо, може, потім воно станеться, і ще не буде запізно. І ноги залишають на мокрому піску різні сліди, але хвиля змиває їх усі. І коли оглянутися назад, виявиться, що слідів уже немає. Тому невідомо, звідки ти приходиш. І ти не знаєш, куди тобі йти назад, бо не бачиш слідів. Доводиться чекати, бо ще є час. Навіть якщо не залишається слідів по жоден бік. Бо ще є вітер, який обвіває обличчя і пече сіль на щоках. Викопую ямку і складаю у неї мушлі, черепашки, обшліфовані водою камінці, тонкі водорості — це все ті скарби, які я тут знаходжу. А колись ми будували фортеці з піску та викопували навколо них рови, заповнюючи їх водою, яку приносили в пригорщах, і вода по дорозі виливалася у просвіти між пальців, але трохи її ще залишалося, і нам доводилося наносити багато жмень, і наші рови ставали повними, а фортеці укріпленими і виглядали, як справжні. І ми ніколи не поверталися на ті самі місця, бо знали, що море поховало в собі наші фортеці, забравши назад і воду, й пісок. Ми будували нові фортеці, кращі, і наші береги завжди були іншими.
І ще раз про різні повернення та не-повертання.
Часом Маркіян виходить із дому з таким виглядом, ніби не знає, чи ще повернеться сюди, чи ні. Він обводить їхню кімнату поглядом, немов хоче все запам'ятати, спиняється очима на Дари-ниному обличчі, але нічого не каже. Губи в нього кривляться дивно, це схоже на гримасу болю або на химерний усміх — людина може так усміхатись, коли їй надто багато випадає, і вона втомлюється, але знає, що змінити щось безсила. Маркіян не знає, куди поведе його сьогоднішня дорога, і Дарина нічого його не запитує, і він нічого не пояснює. Іноді він виходить пізно уночі, тільки каже, що мусить іти, і вона бачить, як біль збирається у нього в зморшках біля очей, і відпускає його. Часом він не повертається декілька днів або ночей, Дарина ніколи їх не рахує, бо це нічого не важить. Важить тільки те, що, може, одного дня він повернеться, і тоді Дарина уважно подивиться на нього, щоб побачити, що в ньому змінилося. Інколи Дарина також зникає на якийсь час і також не знає, чи повернеться та якою повернеться. Часом вони зникають одночасно, тільки ідуть різними дорогами. Часом повертаються майже одночасно, як втомлені пси, приповзають до своїх тимчасових пристановищ, бо їм треба зібратись із силами. Вони приносять на підошвах черевиків соснові голки, грудочки глини, рідке болото, яке буває на ринках між продуктовими рядами, туди потрапляє пір'я зеленої цибулі, капустяне листя та соняшникове насіння. Вони вивчають черевики одне одного, щоб довідатися, хто звідки приходить. У такі вечори Маркіян довго курить, забуває струшувати попіл із цигарки, і сірі клаптики опадають йому на бороду, на сорочку, але він їх не помічає. Дарина просто ходить туди й сюди, доторкається пальцями до стін, до речей, щоб упевнитись, що це все насправді. Іноді вона сідає на канапу й міцно заплющує очі, і втома виходить із неї. Іноді вона говорить із деревом, обійнявши його стовбур, і воно уважно слухає та запам'ятовує її історії.
Знову зателефонував Ґеник, цього разу він не мав ніякої знимки на подарунок Дарині й не збирався замотувати її в сувій паперу та фотографувати. Сьогодні він просто каже, що хоче зайти до неї поговорити. Голос у нього сірий, і Дарина розуміє, що йому дуже хріново і тому треба побути з кимось. Ґеник з'являється десь за п'ятнадцять хвилин. Він справді виглядає сіро й спершу нічого не хоче, не хоче говорити, не хоче їсти чи пити. Минає трохи часу, і Дарина, схилившись над своїми паперами, не може зрозуміти, кому належить голос, який каже: «Кисло в роті. І на душі терпко. І нащо вони давали йому оцет?» Дарина одразу ж згадує, що Геник ще тут, і що йому, як він прийшов, було хріново, і він не говорив, а зараз, мабуть, трохи покращало, раз він уже говорить. Вона обертається до нього, і Ґеник каже: «Слухай, чому люди одне одному не довіряють?» Дарина не може відповісти на це запитання, у неї ніби є якісь припущення, але вони надто непевні. «Просто, — далі каже Ґеник, — це мені так нестерпно. Що вони не довіряють. Отак як у тварин є сплячка, тільки вона не триває постійно, то люди завжди ніби сплять, аби бути далеко від інших. І вони бояться ділитися чимось, показувати, що в них є, і заховані, і я сам ховаюся, тому що не завжди можна не ховатися. Ось до тебе я можу прийти й сказати, що все це таке каламутне та що ми всі тут бовтає-мося, можу тобі сказати все, що я думаю, як воно є, і можу просто нічого не говорити, чекати, поки воно перейде, і ми можемо собі разом чекати. А є люди, яким мені треба сказати, і я не можу навіть потелефонувати, тому що воно буде не так, і ніби все говориться, але воно таке сире, і ми такі заховані, чому ми такі заховані. І я говорю, і сам собі не вірю, і воно капотить, як вода, те, що я кажу, тільки якась така мертва вода, і вона все псує, розумієш. Це ніби прокидаєшся і гидко в роті, якось кисло, бридко, і ти відчуваєш, що це старість така — раз ти уже відчуваєш із самого ранку наліт на зубах, оця бридота, що в тобі назбирується, вона тепер і в роті, і це така приреченість — прокидатися і щоранку відчувати цей наліт, оцю бридоту в роті, що все воно вилазить, і знати, що так воно буде щодня, і набридає так прокидатися, бо колись було інакше, прокидаєшся й пахнеш молоком і медом. І чому люди одне одному не довіряють?» Дарина не знає, що на це відповісти, бо знає, що їй самій дуже важко здобуватися на довіру, тому що живеш і носиш у собі щось таке, як кришталевий замок, внутрішній замок — його так називала ця докторка теології, або щось крихке, і тому боїшся, бо коли показати його іншим, воно може розпастися, зруйнуватися, завалитися чи просто так пошкодитися, що вже назовсім. І тоді тобі нічого не залишиться, щоб витримувати. Тому що весь сенс полягає в тому, щоб витримувати. Бо коли всередині залишається рана, навіть невеличка, то витримувати стає важко. І тому люди оберігають те, що в них є, і не підпускають до себе інших. Ґеник перериває тишу, кажучи, що він дуже хоче подорожувати по світу без паспорта. «Просто хочу, щоб не доводилось тягати за собою цю гидотну книжечку й тицяти її кожному мудакові на митниці. Ненавиджу, як вони ставлять мене під лампочку та беруться розглядати мене. І кажуть, що вони мене не впізнають. Але ж вони ніколи мене не бачили, то як вони мене можуть впізнати? Бо впізнаєш тих, кого вже бачив. А потім записують у свій галімий комп'ютер, що я виїхав за межі батьківщини, отож вони чекають мого повернення, гидкі калібани. Я хочу просто ходити там, де я хочу, бувати в тих містах, які мені подобаються, говорити на мигах, якщо не знатиму мови, і мені буде добре, і повертатися дорогами, які мені подобаються. Але хай його шляк трафить, все одно по цій довбаній країні треба подорожувати з паспортом». «Так, — каже Дарина, — це все дуже гидко. Ідентифікаційний код ще гірше». «А що це за хріновина?» — питає Ґеник. Дарина каже, що це потрібно для податкової. «О, я такого не маю», — каже Геник і знову сумно замовкає, схиливши голову. Дарина не знає, як його розрадити, тому що людей дуже важко розраджувати. Вона вмикає магнітофон, сідає біля Ґеника, і вони сидять дуже тихо, слухаючи про трьох черниць, і їм обом легшає. І потім Геник каже, що вона вкотре врятувала його від самогубства або від чергового затяжного запою, який би невідомо чим закінчився, тому що завжди можна випасти з вікна або скотитися зі сходів, або випити розчинника замість розсолу, і якщо ти п'яний, то навіть не розумітимеш, навіщо це все тобі треба, і ще й потім можна буде пошкодувати, тільки наче запізно. Але тепер ось із ним все добре, і він знов наповнений життям. Ґеник пробирається до виходу, спотикаючись об розкидані на підлозі речі, і каже, що мусить їй щось залишити, тому що рятівникам завжди треба щось залишати, це подяка за збереження життя, я користуюся життям в кредит, і мало що можу роздавати, але я маю дати тобі пам'ятку про цей вечір, каже він, і копирсається в кишенях, але нічого не знаходить, копирсається в наплічнику, але там також нічого немає. Нарешті він вирішує віддати їй коробку з-під сигар, він забирає звідти дві останні сигари й простягає коробку Дарині. На коробці написано «Ritmeester 20 livarde light». Ґеник каже, що це дуже добрі сигари, і що ця коробка їй згодиться, бо її можна використовувати як криве дзеркало. І справді, поверхня, на якій тільки-но лежали сигари, дзеркальна, і там можна побачити своє спотворене відображення. «Є лише один кут, під яким коли дивишся, зображення не спотворюється, я його знайшов, але тобі не покажу. Ти мусиш знайти його сама. Це довго шукати», — каже Ґеник і, оскільки він уже дійшов до дверей, йому не залишається нічого іншого, як зникнути за ними, залишивши Дарину зі спотвореним дзеркалом у руках і надією на те, що вона навчиться дивитись у нього так, аби бачити своє обличчя неспотвореним.
