Орігамі-Блюз - Поваляева Светлана (читать книги онлайн .TXT) 📗
Хіба він тебе рятує? Ти йому молишся й бухаєш, як свиня… він тебе рятує від усієї прутні, що з тобою коїться?!» Флеш зриває з шиї хрестика і м’яко падає на асфальт - беркиць! Глухо.
Незворушно. «Вставай!» - нестямно кричить Мрія. Мрія безперестанку в несамовитій люті кричить: «Вставай!», шарпає Флеша за плече, за руку. Тягне щосили, намагається підняти, матюкає його - по фіг, Флеш непритомний.
«Гаразд, пішов ти на хуй! - скаженіє Мрія, присідає біля Флеша, витягає із задніх кишень його джинсів свої ключі, свої сигарети… - Я йду додому! Валяйся тут, як останнє сміття, най тебе мусори зґвинтять - мені по хуй! Я не буду з тобою панькатись!» Флеш не ворушиться. Мрія йде геть. На половині шляху повертає назад.
Нею теліпає від люті, причин якої вона ніколи не зможе собі пояснити («істина у вині?»). Флеш валяється у тій самій позі, в якій Мрія його залишила. «Блядь, глянь на мої шкари! - Мрія погойдує перед заплющеними очима Флеша важким панковим бутсом, оздобленим аж ніяк не декоративними залізними накладками спереду й ззаду на обцасах; самі підошви важать, напевно, по півкіла, носак забраний грубим ґумовим «гребінцем» - Якщо ти не встанеш, я тобі в’їбу цією залізякою просто в пику!»«Пішла на хуй! Бий!» - не розплющуючи очей відповідає Флеш, в його хрипкому п’яному байдужому голосі відлунює чи то ненависть, чи то відраза, чи то безпорадна злість, швидше за все - просто втома.
- Я вдарю, шоб ти не сумнівався!
- Пшла на хуй!
- Нна тобі, падло! - Мрія щосили вперіщує ногою в обличчя Флеша. Флеш зіщулюється, рефлекторно, як людина, якій довелося побувати не в одній вуличній бійці, затуляючи голову.
- Вставай і йди додому! - Мрія б’є ще.
Флеш повільно стає цапки, з превеликим зусиллям підводиться, ним тіпає на всі боки.
Виписуючи неймовірних кривуль, він ломиться у бік свого дому. Мрія невблаганно йде за ним, мов той Робокоп. Біля свого під’їзду, ледве подолавши три сходинки, Флеш, завалюючись навзнак, гепається, миттєво зіщулюється в позі ембріона й залишається лежати на сходинках вниз головою.
- Негайно встав й пішов до хати! - гримає на нього Мрія, але це не допомагає. - Добре, виродку, валяйся тут!
Мрія розвертається й, зашпортуючись, пере чіплюючись через власні кроки, важко гупаючи шкарами, йде у напрямку свого будинку. І раптом вона починає ридати вголос. Шалений пекельний біль роздирає зсередини її серце. Це не просто п’яна істерика - це звірячий плач за світлою божественною силою, змарнованою на втіху Зграї. Плач за тим надлишком тупо й по дурному згаяної маґічної сили, якою було колись обдаровано Мрію, якою все ще наділений Флеш, якою обдаровані всі люди. Плач за Свободою.
Плач за Чистотою, Прозорістю. Мрія відчуває, що зараз помре (вочевидь, поставлений при розтині діагноз назвуть інфарктом). Космічна печаль, немов велетенський надгробок, роз плющує Мрію.
Крізь ридання й сухотне відхаркування палія до слуху Мрії долунює надто впізнаване п’яне шаркання. Це Флеш іде по її слідах. Мрія підбігає до Флеша й кидається йому на шию, судомно ридаючи, гальванічно сіпаючись, похлинаючись слізьми й нерозбірливими словами: «Що ти робиш! Господи, що ти з собою робиш! Як ти можеш! Що ми всі з собою коїмо! Як ми можемо!» Мрія відштовхує Флеша й незграбно біжить геть. Додому. Потрапивши до квартири (удар діжкоподібного японського барабана - затраснуті двері - розлігся сонним будинком), вона, вже у нестямі, майже рефлекторно, ставить фільм «Якось в Америці», залазить під ковдру, зіщулюється в позі ембріона (всі люди у найкритичнішу мить перетворюються на вели кі нездалі ембріони, інфантильно ховаючись від Всесвіту в бажанні народитися навспак - померти й вимкнути сліпучі софіти кічового повсякдення). Мріїн рефлекс невпинного усвідомлювання довколишнього поступово зга сає, спливає у передранішній простір знеструм леного, відключеного від мережі сприйняття Міста. Кволо тьохкає дверний дзвоник. Мріїне тіло вилізає зпід ковдри, робить кілька сно видних кроків коридором, повертає у дверях ключ і повертається під ковдру. Мріїне тіло чує, як згодом заходить тіло Флеша, зачиняє за собою двері, повертає ключ в замку, шур хотить непевними кроками в коридорі… в кімнаті… падає поруч на ліжко. Обом тілам нічого не сниться. Насувається безгучний небесний попіл - слимаком світанку. Попід розчахненим вікном чутно шарудіння паків й целофану, поодинокий брязкіт порожніх пляшок, - порпання передранішніх бомжів у смітнику - звук старий, вічний, як лопотіння вітру, цокання годинника, сичання плівки, вібрації ожилих тролейбусів і стукіт дощу оголеними спинами дахів. Майже одразу настає ранок: розривається нестерпним дзеленчанням будильник, встановлений на двадцять по сьо мій. Блідий абрис рук в сивому батисті ранку - крила нічного метелика у млості пасадобля.
Джерґочуть у таку рань скуйовджені сірою вологою птахи. Ламкі тоненькі голки пташиних голосів пронизують кришталево - немов виши вають стеклярусом - світанок. Ранок, ніби кінь, стриже вухами й тиняється болотами свідомості, наче сіра чапля, вологими собачими очима повільно виводить з каламутної дрімоти.
Лежить загубленою рукавичкою туман і згасає, прицвяхований тлінням. Здригається десь потяг, ніби бачить сон про понівечене у щелепах рей тіло. У мерехтінні вокзалів чийсь образ па дає монеткою на дно серця. І невідомий маляр шкірить у сардонічній усмішці жовтогарячі ясна, навіжено втуплений у загадкову стелю. Мрія намагається розштурхати Флеша. Це вдається Мрії лише тоді, коли вона металевим голосом обіцяє Флешові облити його крижаною водою прямо в ліжку. Флеш повільно скочується з ліжка на долівку. Мрія не хоче вислуховувати його похмільні скарги - йде до лазнички.
Вмиваючись, непевно згадує, як учора вони тут бавилися, ляпалися, трахалися, виявляється, перед вар’яцтвом у кімнаті була ще ванна, - згадує мимохіть, неначе про якихось двох кіно акторів у побаченому мимохідь ролику.
Коли Мрія повертається до кімнати, ліжко прибране з усією можливою сумлінністю пох мільної людини в чужому домі, Флеш сидить на підлозі.
- Будь ласка, принеси мені чаю! Я дуже тебе прошу, - просить Флеш.
Мрія нашвидкуруч запарює іерл ґрей з бергамотом прямо в горнятах.
Вони сидять на підлозі в коридорі один навпроти одного з чаєм у долонях. Виснажені, збляклі, неохайні. Дрібки заварки набрякають і повільно тонуть, забарвлюючи окріп.
- Я - не Мальвіна, а ти - не Буратіно. Я не збираюся тебе виховувати. Помоєму, тебе намагаються виховувати не лише батьки, а й усі твої друзі. І, помоєму, тобі це насправді подобається. Я зараз не в настрої робити те, що тобі подобається..
Проголошуючи цю тираду, Мрія згадує шпарину на вершечку Максового фалоса: їй завжди здавалося, що через цю шпарку член може діяти, як пилосмок, висмоктувати з глибин лона клей, тому вона часто проштовхувала туди кінчик язика, намагаючись перевірити, чи не засмокче… Вона відчуває в собі, окрім втоми, огиду. Виснажливу нівелюючу огиду.
Похмільну огиду до всього світу, починаючи з так званого власного «я». Мрія ставить горня з недопитим занадто міцним чаєм на підлогу.
- Все. Давай, допивай чай, і пішли - я тебе проведу: мені треба сміття винести.
Мрія бере великий пакет зі сміттям, по вертає у дверях ключ. Флеш ставить горня з недопитим занадто міцним чаєм на підлогу.
Важко зводиться на ноги - йому вочевидь зле, - забирає у Мрії пакет зі сміттям. Ледве вловне зворушення штрикає Мрію в серце.
Вони виходять на вулицю, Флеш навідліг кидає сміття до контейнера, неначе величезну риб’ячу голову. Ворони розлітаються від рвучкого ру ху Флеша, але - не надто сполохані, радше з міркувань обережності. Та ворона, чия настала черга (згідно з воронячими ієрархічними законами), підстрибуючи боком, наближається до контейнера, злітає на іржавий брудний край, вмощується на ньому й хижо встромляє свого масивного дзьоба до купи урбаністичного гною, розшукуючи серед шелестких упаковок поживні наїдки. Чи розуміють київські ворони тих, які живуть біля річки? Можливо, це одні й ті ж самі ворони…
