Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
– А він і не встає? – поцікавилася Гапка, хоча здоров'я панотця її мало цікавило, і то не через те, що була безсердечна, а тому, що не могла тримати в голові дві думки, а тільки одну, а та єдина думка крутилася не біля попа, а довкола жупанця. Але напитала собі біди, бо паньматка почала найдокладніше оповідати про хворобу панотця, про те, що він, сердешний, уже й пожовтів із виду, а борода враз посивіла, а очі попровалювалися, і хоча вона в ті очі старатливо зазирає, а він її нібито й не поміча, і що від нього йде такий, хай Гапка її вибачить за скаредне слово, смердкий дух, що підступити до нього не так легко, але вона, паньматка, розбиваючись біля нього, таки підступає, навіть носа не затуляє, а коли панотець приходить у більшу притомність, то починає на неї, паньматку, горлати, і це не тому, що лихий, він добрий, а тому, що гарячого норову, і той гарячий норов ще трохи тримається в його бідолашненькому тілі.
Всі три краплі знову обірвалися й розбилися на дивно наструнчених паньматчиних грудях.
– А що вже до їжі плохий, – захитала скрушно головою паньматка. – Я вже йому так годжу: і смачненьке, і свіженьке; навіть те, що раніше любив, а він, а він… ані рісоньки, сердешний, до рота не бере. Я вже на нього кричала і ногою тупала, щоб поїв, бо коли не їстиме, помре, а він крутить очима отими запалими, рота не розтулить, коли пробую їжу ту йому втиснути… А що ти хотіла в панотця спитати? – останню фразу паньматка проказала не плаксиво, а твердо, і цього разу крапельки з її очей та носа не випали, бо чомусь не виточилися.
– Та все про того жупанця, – зраділа Гапка, що може перевести мову на їй цікаве.
– Якого жупанця? – спитала довідчо паньматка, підозріло дивлячись на Гапку.
– А того, що я знайшла на Пошивайловому подвір'ї, – застрекотіла Гапка.
– Того, що вкрала? – так само підозріло й твердо спитала паньматка.
– Та Бог з вами, паньматко! – аж перехрестилася Гапка. – Той жупанець – моє «лице» на дяка й ту хльорку Явдоху!
На те паньматка звузила очі, й вони стали важкі, ніби олив'яні, але за мент знову озвичайніли, а з темного рота почали вилазити, як вужики з яєць, якісь виткі, ніби із хвостиками й гадючими голівками, слова:
– Ліпше, бабо, до панотця із тим жупанцем не підлазь, – сказала паньматка, ніби трощила зубами гадючі чи вужачі яєчка, – бо коли йому, сердешному, – голос її здригнувся, – нагадувати про того жупанця, дуже гнівається, а коли ще був у силі й не лежав, то ногами тупотів. А коли тупоче ногами, то неабияк гнівається. І гнівається, бідолашненький, – голос удруге здригнувся, – навіть більше, ніж коли їсти йому даю. Отож іди собі й про того клятого жупанця забудь.
Але Гапка мала не так навісну, як надто пряму й правдолюбну вдачу, через це виторохкотіла, чи вони самі виторохкотілися, такі слова, які цілком убили в ній надію щось про того жупанця довідатися, не кажучи про те, щоб його собі повернути:
– А може, він, панотець, також топтав стежечку до Явдохи, коли так в її дудку грає? По-моєму, моя невістка його у Пошивайловому вікні впізнала.
Відтак Гапка із жахом побачила, що обличчя в паньматки стало спершу червоне, тоді побуріло, нарешті почорніло, рот вишкірився, а з очей бризнули вже не сльози, а два пучки вогню:
– То це ти, потіпахо, – зашипіла вона хрипко, ніби голос у неї зовсім пропав, – пащекуєш на свого панотця? Мало він тебе гнав, тепер і я прожену!
І невідь-звідки в її руці опинилася сучкувата, гола, ніби обгризена собаками кістка, палиця, і хоч яка прудка була Гапка в своїх чоботях-скороходах, але палиця виявилася прудкіша, бо встигла проїхатися по Гапчиній спині кілька разів, отож та моторна жіночка не перелізла, а перелетіла через перелаза і помчала вулицею з таким спритом, що Явдошин пес, який цього разу знайшов справжнього стовбура, аби підняти на нього задню лапу, закоцюб і з нього ані краплі не пролилося; зрештою, він так доладу й не розібрав, що це пролетіло вулицею, але злякався так, що його собаче серце потім довго хлепало кров'ю в грудях і ніяк не могло заспокоїтись. А сама Гапка перелякалася не менше, бо їй, очманілій, здалося, що та палиця, отак дивно обгризена, аж подобала на голе тіло, вирвалася з паньматчиної руки і сама погналася за нею, Гапкою, і спершу догнала, однак потім відстала, бо де їй було впоратись із чобітьми-скороходами. Але саме це несвітське відчуття не дозволило їй зупинитися, отож Гапка перегналася через усе село й зупинилася тільки в полі, та й не на самому полі, а на степовій могилі, найвищій на цілий окрай, і вже там звалилась у траву обличчям униз, і тільки так нарешті змогла дійти до тями.
7
Саме тут, на могилі, Гапка й отямилася, сіла й почала думати гірку думоньку, адже завтра чи позавтра їй треба буде йти на суд до Полтави, а «лиця», щоб показати панам урядовим, вона так і не дістала, більше-бо, втратила всяку надію його роздобути. І ця думка прийшла до її голови тому, що з могили далеко видно: і степ, і село, і дороги, й байраки – був він такий широкий, цей світ, залитий яскравим серпневим сонцем, що мусила примружитися. І те сонце посилало на землю якесь особливе тепло, від якого трава пряно дихала, а бур'яни, особливо полин, сочилися терпким свіжим, але гіркавим пахом. І над головою розбивав своє серце на тисячі кавалців жайвір, через що відчулася жінка, ніби обсипана срібним дзвоном, хоч їй здалося, що це дзвонить не з високости, а таки з її голови. Отож голова її зробилася на мент отаким дзвоном, а не гарбузом, який калатає мідним язиком, розгойдуючись і сам, – це такий образ віднайшла її туга. Гапка звелася, стулила стопи, з'єднавши їх п'ятами, а роз'єднавши пальцями, ноги її трохи зігнулись у колінах, а перса безживно й пласко опливли до живота. Кругле лице її посіріло, стало пласким і неживим, з ледве позначеними очима, носом та ротом, а руки потоншали на патички й покірливо склалися на животі трохи нижче тих опалих, наче стекли вони, але застиглих перс. І загуляв довкола налитий гірко-солодким духом степових полинів вітер, отож Гапка й сказала не очима, бо вони на хвилю ніби витекли з очниць, не ротом, бо той закам'янів, і не язиком, бо його не висічеш на обличчі жодним зубилом чи різцем, а отим гірко-солодким вітром. І слова її стали раптом розумні, бо не курячим мозком були творені, а мозком оцього широкого простору-степу:
– Травинки-билинки, полине, чебрецю, медунко, чорнобилю, пасльоне, жита-пшениці і всякі пашниці! О степе, байраки, дерева, ковила, очерети! Земле свята, води повні й неповні, вогню явний і захований, повітря глибоке й високе! О брати-місяці, а найбільше ти, Серпню, до якого промовляю, бо це ти зараз сидиш на царському стільці! Комахи і птахи, повзуни і мурашок табуни, риби, худобо і звірі! Журавлі й лелеки, що є твоїми вісниками, степе! Не до людей звертаюся, бо їх Бог хоч і зробив розумними, але забув сказати, що таке розум! Помилуй мене, степе, з усією живністю своєю, земле, водо, й повітря, й вогню! Помилуй мене, степову бабу, яка, може, дурніша за всіх, але завжди жила в правді! Не дай перемогти ще одній брехні, брехня-бо – це яйце, що з нього плодиться гаддя! Не затопчи мене копитами своїх коней, мене, нікчемну комаху цього великого світу, в болото людської злостивости та неподіб'я! Покарай мене за те, що язиката я й нестримана, пащекувата і втикацька, злостива я і пімстлива, бо і я колочу цей великий, широкий світ, але не карай мене за правду! Дай силу встояти в цьому змаганні, в яке вступила, бо коли буду попрана, втрачу віру в тебе, великий, широкий світе!
Промовила те степовим вітром, налитим пахтінням, що його творить лише степ, і це були всі слова, які зуміла через того вітра переказати отим хмарам, і небові, і голубій високості. Зрештою, й тих слів було забагато, хоч достатньо їх не мала саме отаких, іпостасних. Через це мусила завмерти отам, на степовій могилі, бо вже не було ані думок, ані слів, не було й вітру – полетів той від неї, сповнивши свою службу, і пропав у синьому безмірі. Залишилися тільки жайворонки і голова-дзвін, які й роздзвонювали навдокіл, що витворилося не так у її голові, як у душі. Язик німував, та й не було його, ніс не чув запахів степу, бо був ледь окреслений на камені, але очі ожили й побачили так далеко, як це дається простій чи й непростій людині. І там, у синьому серпанку, в глибині драглистого, ворушкого овиду, вона уздріла іншу могилу, а на ній високу постать, кощувату, але міцну, яка лила до неї свій синій вогонь. Голови в тієї постаті не було, а тільки кругла димова куля, в якій звивалися, крутилися, розпливалися, творили колечка, тягли хвости димові, схожі на гаддя, пасма. І саме від тих пасем і полився синій вогонь. Відтак вони обоє: і дяк Григорій Комарницький, котрий саме сьогодні блукав у любовній тузі полями та вибрався на могилу, і його викривачка та пильний сторож Гапка на другій могилі, хоч їх і роз'єднувало з десяток миль, зустрілися одне з одним очима: одні голубі, а другі сірі, і обом їм зробилося жаско. Йому через те, що не знали ті сірі очі любови, заздростили на неї, хоча й переконували себе в правді своїй, а їй через те, що раптом почула слова, які дійшли до неї не через вуха, а таки через очі – єдине живе, що в цій хвилі мала. І ці слова були такі, що цілком руйнували її правду:
