Кодло - Соколян Марина (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
— А, Рене, ви нарешті принесли списки! Дуже вдячний, — почулося з-за повороту сходів. Голос, схоже, належав декану.
— Та нема за що. Я хотів лише пересвідчитись, що ми нічого не наплутали. Звечора не працювала камера 1-12, і я подумав…
— Не турбуйтесь, — небезпечно-лагідно мовив декан, — Все під контролем. Сподіваюсь, у вас ніхто нічого не запідозрив? Втім, так чи інак нам доведеться пришвидшити перехід до другої стадії проекту…
— Серйозно? Шкода… В мене були ще такі цікаві задумки… — я так і бачила, як він лукаво жмуриться, з-під лоба поглядаючи на декана, — Ну то що ж, гра починається за свистком арбітра.
— Ото ж бо й воно. Ну годі, йдіть спати, Рене.
— Вже сплю… Я ж сновида, пане декан . Я сплю і бачу сни, — пробурмотів він, позіхаючи. Почулися кроки, на щастя, в протилежному напрямку.
— Ха! — пробурмотів пан Фелоні, — Сни він бачить, диво з конопeль…
За мить його кроки теж затихли в глибині коридору. Іще кілька хвилин ми стояли, не рухаючись. Нарешті, Горан зітхнув і повільно прочинив двері.
— Здається всі пішли… — прошепотів він, — Ну що, будемо пробиратись потихеньку?
— А що лишається? — філософськи зауважив Боян, — Все одно до лекційного корпусу можна потрапити лише через другий поверх.
Ми, тепер уже зберігаючи максимальну обережність, підтюпцем рушили до переходу. Іти тут було легше, бо у вітальні ще не до кінця прогорів камін, і тьмяні відблиски вогню трохи розсіювали темряву.
Цікаво, про що ж говорили Бамбузл з Фелоні? Вони нам, звичайно, дещо підіграли, і їхню дискусію можна буде потім належно інтерпретувати. Але що вони обговорювали насправді ?
— Про що ж вони говорили, га? — немов підслухавши мої думки, поцікавилась балакуча халепа на ймення Лора, щойно ми вийшли до переходу між корпусами, — Яка камера? Який проект?
— От, бачиш, а ти не вірила! — гордовито мовив Горан, — Тут у них, як ми і сподівалися, якась злочинна змова. Тобто, не те щоб сподівалися, а…
— Горан, це могло бути будь-що! Чого відразу змова? Вони могли обговорювати, наприклад, наші навчальні плани…
— Думаєш, навчальні плани обговорюють посеред ночі, крадькома, і кличуть проектом? — не витримала я.
— О, тебе забула спитати!
Ти ж бач, яка зараза! Боян співчутливо глипнув в мій бік. Ну нічого, ще прийде наша черга…
Нарешті ми вийшли з другого боку переходу і опинилися в лекційному корпусі. О такій порі тут було трохи моторошно: справді, в адміністративному корпусі хоч люди ночували, а тут було абсолютно порожньо. І килимових доріжок тут не було, тож наші кроки по кам’яній підлозі відбивали лункий ламаний ритм. Ми для звітності позаглядали до порожніх аудиторій, а потім спустились кованими сходами на перший поверх до великої зали.
— А де ж решта? — роззирнувся Горан, — Ще не прийшли? Що вони там, поснули?
Лора незалежно всілася на підвіконня.
— Вже мабуть і порозходились, — повідомила вона, — Справді, що таке ви сподівалися знайти? Лише підірвали всіх поночі блукати…
Горан роздратовано гмукнув
— А ти могла й не приходити. Тебе особисто ніхто не змушував іти з нами.
— Ага, щоб потім ви набрехали всій Школі про…
— Е, люди, — прошепотів Боян, — Ви не чуєте?
— Що?
— Голоси… Тихо! Слухайте…
Справді, чути було якісь голоси, але надто тихо, щоб можна було розібрати, про що мова. Ми із здивуванням роззиралися, шукаючи джерело звуків, серед яких ясно пролунав Еванів сміх. Схоже було, що голоси ці лунають звідкись знизу.
— Точно! — Горан ляснув себе по чолу, — Тут мусить бути підвал. Дверцята під сходами!
Дверцята були навіть не зачинені, так, провисали на старих петлях — видно було, ще тут переможним поступом пройшов загін наших товаришів. За дверима були короткі кам’яні сходи, котрі вели до підвального приміщення, досить великого, з низькими стелями, підтримуваними широкими кам’яними арками. Складалося враження, що це приміщення значно старше за всю шкільну псевдо-романську надбудову.
Коло протилежної стіни скупчився гурт наших колег, котрі розглядали щось у світлі потужного лампового ліхтаря. Коли наша група з’явилася на місці подій, якраз, схоже, вирішувалася якась палка суперечка — Еван і Джані стояли однин навпроти одного, випнувши груди, мов два бойових півні.
— Звідки я тобі візьму скривавлені шматки жертв? Ідіот! Думаєш, як екзекуція, так обов’язково гармидер навколо — море крові, купа трупів? Якщо вбивці, то і прибрати за собою не можуть?
— Мені докази потрібні, Еван!
— Очі роззуй! Мало тобі доказів? Думаєш, це приладдя гутаперчеве? З найближчого секс-шопу?
Дафна розсміялася в кулак. Решта присутніх теж ледве стримувало посмішки.
— А що там? — поцікавився Горан, — Ви знайшли штаб-квартиру місцевих збоченців?
— А, то ви! — зрадів Еван, — Ходіть сюди, в нас тут таке цікаве причандалля!
Ми підійшли ближче. Там, у невеличкій ніші стояв дивного вигляду стілець, до якого були прироблені металеві ланцюги з наручниками. Перед стільцем була наповнена вугіллям виїмка, а поряд лежало якесь потворне залізяччя.
— Так-так… — пробурмотів Боян, з ентузіазмом схиляючись над стільцем, — Цікаве поєднання…
— Тобі це щось говорить? — поцікавився Горан, — Ну, окрім того, що це схоже на інструмент для тортур?
— Говорить, е-е, просто репетує… Але я ніколи не бачив, щоб це так використовувалося. Бачите, це — penitant stool, "стілець спокути"…
— А, я знаю, що це! — раптом подав голос Тоні.
— Ну і?
— Це такий стілець, на котрий саджали звинувачених у скоєнні гріховних дій, ну, помірної ваги. Засуджений повинен був на ньому сидіти перед усією паствою протягом кількох днів, а то й тижнів. Це британська протестантська традиція, ми це в коледжі проходили… Малоприємне покарання, але ж ні про які тортури мова не йшла!
— От і я про те, — кивнув Боян, — але прошу звернути увагу: оці щипці призначені для відкушування язика… оці, гм, штуки — для зажимання пальців. Це теж британська традиція, але вже єпископальна. Весь цей інструментарій якраз проти протестантів і застосовувався. Зокрема, за вказівкою єпископа Девіда Шарпа, статуя вбивці якого стоїть в адміністративному корпусі…
