Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
Батько повільно пішов на кухню, він привчив себе не поспішати, точніше, перевчив, бо за природою своєю був невгамовним та рвучким. Коли людина в мантії чи в рясі метушиться, це виглядає як у саркастичному мультику або так, наче хлопчиська чубляться в наметі. «Я хочу, щоб ти була щасливою. А якраз фізики більше люблять щастя, ніж гуманітарії. Гуманітарії смакують нещастя, межові стани, бо ці стани ніколи не схожі, їх цікаво розглядати під різними кутами. Фізики віддають перевагу щастю. Воно зрозуміле та логічне».
Я взяла келих. «Щось мені підказує, що ця промова стосується мого ставлення до діда та минулого, правильно?» – «Приймається». Батько всміхнувся та спробував вино. Він завжди мружив очі, коли смакував новий сорт вина. Певне, так він мружиться і на нову жінку. «Ти мене мусиш зрозуміти, хай не як батько, хай як адвокат». Батько трохи більше повернувся до мене, так він концентрував увагу. «Я хочу відчувати наш рід за спиною. Справжній рід, такий, як він є. Щоб було на що спертися, коли похитнешся». Батько похитав келих у повітрі. «Краще не хитатися. А для цього треба зберігати внутрішню рівновагу та вірити в законність щастя». – «Ти знаєш, я не можу не хитатися. Я не можу не коливатися. Я ніколи не маю внутрішньої рівноваги». – «Марто, доню моя, не перебільшуй. Ти не метроном, не церковні дзвони і не кривенька качечка». Я затулила долонями очі, бо коли він так налаштований – немає про що говорити, краще змінити тему, хоча він, як вправна балерина, крутнувся… і мить, а він уже у вихідній позиції.
«Ханне вагітна». – «Кхм. Ти ще не казала Манфреду?» – «Навіщо це знати Манфреду? Хіба він давав обітницю бути хрещеним батьком для дітей Ханне? Думаю, цього разу в нього нічого не вийде, малюк Ханне – мусульманин». У мене є одна жахлива риса, котру я ніяк не можу здолати – коли я не маю чим кинути виклик батькові, я використовую для цього своїх друзів.
«Ти хочеш, щоб я обурився. Тренуйся на китайських феєрверках, вони не щоразу спрацьовують». – «А тобі це подобається?» – «Мене це не стосується. Ти прекрасно знаєш, що я не люблю теологічних суперечок. Але якщо тобі кортить дізнатися, що я думаю з цього приводу, можу тобі сказати, що правовірні від католиків, на мій погляд, відрізняються тим, що на правовірного в Едемі чекають десять цнотливиць, готових заради нього на все, а на католика – десять розпусниць. Але є те, що їх єднає, – ці діви мають бути неповнолітніми. Бачиш, більшість прагне потрапити до Раю і розпусно чекає на порушення кримінального кодексу. Хіба не смішно?» – «Все це стосується тільки чоловіків». Батько підморгнув мені. «Але ж Ханне чекає на хлопчика? Ми ж про нього? Власне, я дуже радий за Ханне. А от за тебе – ні». – «Тобі також здається, що мені краще знайти когось, хто б затрахав мене до нестями?» – «Ти сама сказала, що тобі потрібно на щось спертися. Може, спробуєш?» – «На милиці, наприклад? Для цього треба зламати ноги. Займуся цим зрання». Батько зітхнув. Поцілував мені руку. «Просто подумай не про те, як захистити спину, а про те, як зробити своє внутрішнє наповнення таким щільним, аби нічого не розхитувалося. Просто подумай».
Батько пішов. А я повернулася до валізи Ханне. Я поклала до пралки кілька її білих речей. Бо я знаю, що вона довго їх не пратиме, тому що переважна більшість її речей – яскрава, і білі одежини, як змучені, але звиклі до процедур пацієнти, терпляче чекатимуть своєї черги. Де хто не дочекається і помре. Коли переш білі речі, іноді здається, наче в ілюмінатор літака зазирають чайки. Як казав маленький Манфред, коли його сварили за брудні руки: «Але ж всередині я чистий! Хіба це не головне?» Зараз у нього чисті руки. Часто навіть стерильні. Колись ми втрачаємо головне, те, що безпомилково впізнаємо у дитинстві, воно вислизає з рук, як жертовний хвіст ящірки. Треба готуватися до зустрічі з Францом.
Глава дев’ята
Суди я не люблю. Мені здається, що там стіни перетворюються на людські пори, наче наближена об’єктивом фотографа шкіра, частіше за все проблемна. Ближче до носа – шкіра, шкіра, пори, пори, прищі, фурункули, капіляри, що луснули. Я відчуваю цей сморід спітнілості, і мені це дуже неприємно. Це як відчувати переляк іншої людини, яка робить усе, щоб ти не відчув її переляк. І ти брешеш, що не відчуваєш цього, і вона – бреше.
Суди любить мій батько. Воно й не дивно. Він вміє смакувати пафос. Коли людина смакує пафос, їй не потрібно придивлятися до реальності, бачити цю шкіру, ці пори. Варто сказати, що батько вміє це робити елегантно, в цьому навіть є щось гурманське. В суді він виглядає так, наче прийшов слухати органну музику. Варто сказати, що майже всі судді та адвокати дуже не люблять галасу та підвищувати голос у компаніях, ще б пак, вони звикли до того, що говорять у відносній (а часто й цілковитій) тиші, ніхто не втручається в їхні промови і всі вимушені слухати. Батько завжди говорить рівним та спокійним голосом, котрий можна порівняти з морським штилем. Тому будь-яка іронія або знущання сприймаються від нього ще образливіше. І він про це знає.
Мені ж завжди було незручно дивитися на суддівські мантії, все-таки суд – світський заклад, навіщо ця гра у церкву, навіщо наближати себе до Вічного Суду, це небезпечні ігри, і судді часто забуваються. А якщо суд не є церквою (хоча, якщо в інституції можуть бути власні прагнення та амбіції, то суд цього дуже прагне, жадає), тоді це – театр.
Так, так, суд – це дійсно театр, де в кожного прописані ролі. Помічники суддів – суфлери. Перший склад, другий склад. Режисер, освітлювач, стенограф-сценограф, конферанс веде секретар або судовий розпорядник. Класичний репертуар, майже без жодних експериментів. Перша інстанція – репетиційна база для апеляції, апеляція – для касації, ну а далі вже Бог застиг в очікуванні з диригентськими паличками, перебираючи старі партитури… У суддівських також були свої композитори, але тепер уже ніхто не пише нічого нового. Звичайно, адвокати на мене накинуться (суддів у цьому сенсі не проб’єш), кому ж приємно чути, що ти – формальна фігурка. Певно, що і батько обурився з такого плину моїх думок. «Кожна справа неповторна, кожна людина – унікальна». Мабуть, провідні актори Королівського театру відповіли б мені приблизно так само. «Гамлет – унікальна роль!» Чим слабша роль Обвинуваченого? Трагізм? Ще й який. Або Потерпілого? Або Захисника, котрий перебрав на себе роль Ісуса? «Карай мене, я вже покараний і відстраждав за всіх, і не чіпай моїх ягнят».
Мій колишній, Оскар, обожнював свої адвокатські виступи. Він часто записував себе на диктофон, щоб чути голос. Щоб працювати над інтонаціями, хіба це не акторство? Хіба це не намагання отримати кращу роль? Наприклад, змінити на посту мого батька. Коли-небудь, не зараз. Як свого часу Шона Коннері. Саме тут записуються на Джеймсів Бондів.
У німецькій традиції суд відбувався під липами, міський, селищний Gerichtslinde.
Також під липою влаштовувалися народні гульбища. Я ж кажу – театр! Коли мені особливо хочеться дістати батька, я пригадую йому це. ЛИПОВИЙ СУД! Тоді він так називався. Але, можу вас запевнити, він був справедливішим. Теперішній суд є більш липовим, ніж тодішній.
Суд, до якого цього разу мене притягла Наташа, був не таким, як той, де працював мій батько. Значно простіший. Більше схожий на шкільні кабінети. Наташа в сірому допасованому костюмі виглядала незвично. Вона простягла мені свою вузьку долоню, на зовнішньому боці якої крізь засмагу чи то проступила сіль, чи то шкіра почала лущитися, тому долоня Наташі нагадала мені засолену рибу. І я боялася потиснути простягнуту мені руку, щоб не перетиснути їй зябра. Бо ж вона дихає долонями. Я втрачаю глузд. Наташа мене обійняла. Притиснула мої зябра на лопатках. Задихаєшся не тоді, коли міцно обіймають, а тоді, коли перетискають твоє дихання навіть ніжним дотиком.
«Я рада, що ти прийшла, побудеш на розгляді справи? Це не дуже довго, потім я тебе познайомлю з одним чоловіком, поки що його немає, має прийти пізніше». Я погоджуюся. Показую свою викладацьку картку секретареві. Він схожий на вчителя Гаррі Поттера. І дивиться на мене так, наче зараз перетворить на щось незвичайне. Але натомість він каже, що дуже радий, що представники правничої освіти цікавляться звичайним суддівським життям. Він промовляє це так поважно, що я розгублююся і, замість адекватної відповіді, хитаю головою, як дитяча іграшка, наче сама себе схвалюю.
