Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
Поки Вова приходив до тями, я познайомився з туркинею ближче. Її звали Дерія. Вона, на відміну від більшості її земляків, непогано володіла англійською, саме цього року закінчувала медичний університет.
Я гаряче подякував за допомогу, сказав турецькою «дякую» — «тешекюр» — і залишив адресу, телефон і мейл. Не скажу, що вона мене зацікавила як жінка, а от її суто людяні якості здивували.
— Чому ти це зробила?
— Через тебе, — Дерія знітилася й опустила очі. — Через твій колір волосся й очі. Я бачила, як ти ллєш на свого друга воду, як б’єш по обличчю, як підняв на секунду очі і з відчаєм подивився на людей в автобусі... Я побачила світлі очі. Це мене вразило, і я вирішила допомогти. Я не могла тобі не допомогти.
— А якби в мене були темні очі?
— Твій друг однаково б не помер — звичайне легке отруєння, на яке миттєво зреагував організм. Мабуть, у нього хвора печінка. Зараз йому стане краще, — Дерія усміхнулася. — Якби в тебе були темні очі, я б уже давно сиділа в гуртожитку і готувалася до іспитів. І річ не власне в тобі, — вона трохи знітилася, — річ у тому, що в Туреччині людей зі світлими очима і світлим кольором волосся вважають, ну, як би сказати точніше, красивими і внутрішньо, і зовнішньо. Багато хто спеціально фарбує волосся і носить світлі лінзи.
Справді, я помітив у Туреччині таку тенденцію. Світло-фарбованих людей чимало, особливо жінок бальзаківського віку та молоді.
— Тобто вважається, що тюрки, наші пращури, мали саме такий вигляд.
— Зрозуміло. Не має жодного значення. Головне, Вова вижив. — Я показав рукою на свого земляка, колір очей і волосся якого був, скоріше, схожий на звичайний турецький, ніж на класично тюркський. Буває ж таке — іноді тобі на допомогу приходить навіть колір очей!
Товстун, здається, вже зовсім прийшов до тями: обличчя вирівнялось, погляд повеселішав, — він сидів і мовчки пив мінералку, інколи усміхаючись на нашу бесіду, хоча й не розумів жодного слова. Якщо чесно, налякав він мене добряче. Та думаю, головний висновок, який він зробив після цієї пригоди, — що я не рекетир. Хоча не факт.
Ми попрощалися з Дарією і спіймали таксі, на якому я щасливо доправив товариша до готелю і здав родичам. Готель, між іншим, у них удвічі гірший за мій. А все через те, що вони весь час намагаються оселитися серед земляків. У моєму готелі, наприклад, живуть лише турки, зате він удвічі дешевший і вдвічі чистіший. І вдвічі безпечніший.
(Ніхто не зможе тебе так круто підставити, як земляк. Від своїх можна чекати будь-чого. Один із найсумніших висновків, який я зробив за кілька років мандрів. Цікавий у нас народ. У чомусь навіть підлий. Таких ще пошукати.)
Чорне море. Пароплав. Україна.
Одеса. Дівки. 23—25.03.
Пароплав «Глорія» йшов зі Стамбула до Одеси 36 годин. Я вперше перетинав море, взагалі — я вперше перетинав таку велику воду. Майже весь час я проспав у тісній каюті на верхній полиці. Сусід, немолодий казах, стирчав на палубі й стеріг новенькі «Ауді-4», яких віз чи не з десяток.
Мій новий знайомий, товстун Володя з батьком та дядьком, наскільки я зрозумів, вояжем до Сирії і Туреччини були цілком задоволені. Увечері ми обмили це діло в барі. Вовік від отруєння, здається, повністю оклигав, так що горілку хлистав нарівні з усіма. Гарний антисептик. Я випив лише склянку мінералки, у яку додав сто грамів білого вина, і намагався не думати, що за кілька годин прибуду на Батьківщину. Так я гасив нервове збудження й бажання прискорити плин часу. Такий неприємний стан називається очікуванням, а я хотів, щоб пароплав теж став частиною подорожі. Тоді час спливає непомітно і природно.
Найгірше враження залишили наші жінки. Коли пароплав підходив до Одеси, вони, ігноруючи накази старпома, цілком заповнили собою і валізами вузький коридор до виходу на палубу. До порту лишалося не менше години, і моряки, голосно матюкаючись, перестрибували і протискувались через гамір і речі, але жінки не здавалися, навпаки, продовжували витягувати одну валізу за іншою. Я ще раз подумав, що в ісламі є багато чого раціонального. Важко навіть уявити таку ганебну поведінку арабської жінки.
Митницю описувати зовсім не хочеться. Усі тягнули важкі валізи, тому я з наплічником до пункту перевірки прийшов першим. Співробітниця митниці довго ставила якісь безглузді питання, копалася в речах, але найбільше вразило лихе обличчя. Що я їй зробив? Скрізь, де б я не бував, до мене ставилися краще, ніж на Батьківщині. То за що мені любити цю державу?! Нарешті, зрозумівши, що я не «човник» і взяти нема чого, вона зневажливо жбурнула паспорт на стіл і відпустила. Я вийшов із порту. Чудова погода, тепле весняне сонце, небо чисте і ясне. Салям алейкум, Батьківщино!!! Салям, Одесо! Мені хотілося стати на коліна і поцілувати землю, чи то пак, брудний запльований асфальт. Можливо, саме його запльованість й утримала мене від такого безглуздого вчинку.
Придбавши квиток на потяг до Києва і лишивши наплічника в камері схову, я пішов вештатися по Одесі. Колись ми приїздили сюди з друзями на День дурня. Але тепер я звертав увагу на інше: на храми, чиї золоті й сині бані височіли над центром міста, — і дивився в небо. Чому? Не знаю, мабуть, звичка. Будь-який мандрівник чомусь передусім намагається побачити в незнайомій країні культові споруди. Певне, з них простіше починати наближення.
Я посидів на Дерибасівській і попив чаю. Бурда — ніякого порівняння з нормальним чаєм! Поруч ходили молоді дівчатка в коротких картатих спідницях і гетрах майже до колін, мабуть, така тепер мода. Я подивився на них лише хвилину, не більше, коли відчув, що мій рот наповнюється слиною, а лібідо закликає в бій. Мені хотілося підійти, взяти за руку і... Оголене молоде тіло жінки — яка ж це радість для ока! Тепер я розумів арабів, які майже весь вік живуть серед вдягнутих з ніг до голови жінок, приїжджають до України, а тут таке!
Квиток я купив у плацкарту. У вагоні смерділо туалетом, гучно волав Юра Шатунов про білі троянди, в сусідньому відділенні пили горілку, смачно матюкалися, намагалися співати пісні і битися. Глибоко переконаний — міністр залізничного транспорту має потрапити в пекло, одне з відділень якого, певне, має саме такий вигляд. Але найгірше — це люди. Після скромної, поважної, шанобливої до сторонніх поведінки мешканців Близького Сходу українці видавалися огидними. Я не бачив п’яних людей майже місяць і відвик від неадекватності, тож мені можна пробачити цю суворість в оцінках земляків. Я довго не міг заснути від гіркоти в роті — так було прикро за свою країну, хай як пафосно це написано. Я вдивлявся в прекрасні зелені краєвиди ранньої весни за вікном, у темно-сині річки й озерця, вдивлявся в нашу чорну землю, в наше високе ясне небо, в наше жовте сонечко і думав, що дядечко на ім’я Бог, якщо це, звісно, він, дав нам стільки прекрасного для життя, скільки не має переважна більшість людей на Землі. Ми маємо бути щасливими, але ми нещасливі. Чому? Може, нам забагато дали тут, тому потроху віднімають в інших сферах? Чи, може, нам дають, а ми не можемо або не хочемо елементарно простягнути руку — не кулак, а руку, відкриту долоню, — щоб узяти — і просто подякувати?.. За вікном пролітали стовпи електромереж, потяг зупинявся на станціях, я купував, щоб не ризикувати травленням, лише звичайні пиріжки — дуже смачні, з маком, 1.50 грн. за штуку, і мінеральну воду. В сусідньому купе продовжували пиячити й кричати. Я повернувся до божевільні. До своєї рідної божевільні. З мандрівки на самоті — просто сюди. І треба поспішити зайняти своє звичне ліжко, а потім дочекатися лікаря.
Мене не полишало стійке враження, що я був відсутній не три тижні, а якнайменше десять років.
Україна. Київ. Столиця моєї Батьківщини.
Звісно, скоро я до всього звик. Не було в нашому українському житті нічого такого страшного, як видалося одразу після повернення.
Я закінчив ремонт у квартирі. Це виявилось елементарним. На заощаджені в подорожі гроші я купив будівельні матеріали, поштукатурив і пофарбував стіни, поклав підлогу (ламінат) і таке інше. Така робота дарувала радість. Стару мапу світу я не викинув, а обережно згорнув і поклав у шухляду, натомість купив нову, сучасну, без СРСР, зате з Україною, на якій намалював маркером свій шлях і поставив прапорець у Делі — на майбутнє. Під час подорожі я схуд на 4 кг (не можу втриматися, щоб не додати: після двомісячної подорожі по Індії, Непалу та Бангладеш, яку я здійснив наступного року, я схуд ще на 10 кг).
