Колекція пристрастей - Сняданко Наталка В. (полная версия книги TXT) 📗

– Самі собі винні, – пояснила Крісті, коли перші порції салатів і сосисок було з“їдено. – Метою цього маскараду було полегшити вам усім участь у поетичному турнірі, задля якого ми всі тут і зібралися. Ну, а всі, хто полінувався, отримають нагоду пошкодувати про це. Отже, умови поетичного турніру:

1) не підглядати в рукопис сусіда;

2) не відмовлятися взяти участь;

3) написати 3 сонети, темою яких є освідчення в коханні спочатку капелюхові, потім краватці, а далі – капцям партнера.

4) партнерські пари будуть визначені шляхом жеребкування;

5) переможця або пару переможців визначатиме сама іменинниця, вона ж і є єдиною, хто звільняється від участі в конкурсі.

Неважко здогадатися, що парою переможців було визнано нас із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом, хоча написані нами сонети навряд чи надаються до друку навіть із самокритичною метою. Вже хоча б через те, що слово «капелюх» у нас обох римувалося із «твоїх вух», «краватка» із «шоколадкою», а «ноги», правильно – «дороги». Писати сонети німецькою мовою, у вибраному товаристві німецьких філологів і філологинь, після добрячої порції німецьких сардельок і французького вина, для філолога українського, – справа, скажу я вам, далеко не розривкова.

Так Крісті досягнула першого, як їй на той момент здавалося, успіху. Тішачись власною геніальністю, а ще більше, – телепатичною схожістю думок і образів, ми провели решту вечора у жвавому обговоренні того, чи подобається мені у Фрайбурзі (тема не менш універсальна, а основне, набагато ширша, ніж безсмертна тема погоди).

Розмореність липневого вечора, майстерно засмажені сосиски, вино і екзотичний десерт робили свою справу. Мені починало все більше подобалося те, що мене оточувало. І навіть почало здаватися нормальним, що на вечірці, де ще нікому немає навіть 35, єдиними темами розмови виявилися обговорення попереднього семінарського заняття із поетики, і те, наскільки важливою є метафора для пізнього Гьоте, і навіть те, що жоден із німців, як і жодна із німкень, з якими мені пощастило познайомитися протягом півторарічного мого перебування у цій країні не здогадалися почати розмову з чогось іншого, крім запитання, чи подобається мені Німеччина, німці, німецька мова, німецька кухня, німецька ментальність. Треба віддати належне моєму співрозмовникові, він припустив таку можливість:

– Тебе напевно всі про це питають. Але чи не все одно, про що ми зараз будемо говорити.

– Все одно, – сказала я, і це справді було все одно. Погода була сонячна, я поступово напивалася, і розуміла, що подобається цьому хлопцеві зовсім не те, про що він говорить, тобто не опанування мною структури німецького речення, як і мені, зрештою, зовсім не опанування ним техніки написання сонетів. Ми продовжували жваву бесіду, тему якої, я підозрюю, з Герман Гуго Зігфрід Гарольд зараз може відтворити настільки ж погано, як і я, а всі тоді присутні усвідомити, про що ж саме ми так захоплено спілкуємося. Зрештою, тема і не мала нічого спільного з тим, про що думав потай кожен із нас.

Висловлено це було рівно через тиждень, коли ми повернулися після багатогодинної прогулянки лісом і такої ж багатогодинної розмови, тривалість і жвавість котрої не заважала їй бути саме настільки позбавленою найменшого змісту, як це буває тільки із свіжозакоханими. Тобто цілковито. Ми зайшли до Германа Гуго Зігфріда Гарольда і приготували собі вечерю, під час якої кожен сказав, що ще ніколи не їв нічого смачнішого. І це була чистісінька правда, хоча я певна, що якби хтось нас тоді чи пізніше запитав, що ж саме це було, навряд чи він зміг би отримати зв“язну відповідь.

– Ти не хочеш залишитися у мене цієї ночі? – запитав він, і мені здалося, ніби я чула це від нього вже сотні разів, так природньо, логічно і просто це прозвучало.

– Звичайно, хочу, – відповіла я, хоча мама мене, як і всіх добре вихованих дівчат завжди вчила, що не варто починати інтимні стосунки із чоловіком занадто рано і при цьому явно мала на увазі далеко не другу зустріч.

– Я не занадто поспішив із цією пропозицією? – запитав Герман Гуго Зігфрід Гарольд, якого мама, теж, очевидно, вчила чогось подібного про стосунки із жінками.

– Так, але саме це мені і подобається, – навряд чи подібну відповідь можна вважати логічною, але нам обом тоді вона видалася цілком логічною, більше того, все, що ми робили, видавалося тим логічнішим, чим більше воно суперечило будь-яким приписам здорового глузду.

Ще через тиждень ми вже мешкали разом. Якщо скласти рейтингову шкалу тих, хто опинився у станi найбiльшого шоку, дiзнавшись про це, то Крiстi, безперечно, опиниться на першому мiсцi.

Епілог

Якщо Ви думаєте, що ця історія закінчилася саме так, то Ви помиляєтеся. Адже навіть якби вона закінчилася подібним чином в житті, то такого аж ніяк не могло би статися у літературному творі. “Щасливі випадки для літератури нецікаві”, – писав маловідомий фрайбурзький автор, навряд чи відкриваючи щось нове уважному поціновувачеві художньої белетристики. Чи читали Ви колись цікавий роман, повість чи хоча б оповідання, у якому кохання було б не лише взаємним, доречним і вчасним, а і закінчувалося б щасливо? Я вже не кажу про випадок, у якому воно взагалі б не закінчувалося. Мені такі твори не траплялися.

тому не могло це трапитися і у нашому із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом фон Драхенфельдом випадку.

Проживши разом трохи більше, ніж три тижні, ми вирішили зачекати з одруженням. І зовсім не через те, про що ви подумали. А просто тому, що для оформлення документів на шлюб мені потрібно було одержати довідки:

а) із міського ЗАГСУ м. Львова, яка б засвідчила мій цивільний стан;

б) районного ЗАГСУ за місцем прописки, яка б ще раз засвідчила мій цивільний стан;

в) із ЖЕКу за місцем прописки, яка підтвердила б наявність останньої;

г) із районного відділу міліції, яка б підтвердила незаплямованість моєї репутації перед органами охорони правопорядку;

д) із міського ВВІРу, яка б підтвердила згоду останнього із фактом залишення мною країни;

е) завірену в нотаріуса письмову згоду моїх батьків на одруження;

є) переклад всіх вищеозначених документів німецькою мовою і завірення цього перекладу нотаріусом;

ж) дозвіл українського (!) консульства в Німеччині на одруження української громадянки із підданим ворожої нам у минулому країни.

Навіть мій свіжозакоханий стан не позбавив мене легкої депресії в ті моменти, коли я уявляла, як оформлятиму все це, який в мене буде при цьому настрій, яким серйозним стане це випробування для мого бажання вийти заміж і под. Вже не кажучи про те, скільки часу мені довелося б провести у Львові, займаючись залагодженням всіх цих формальностей. Тому ми просто продовжували жити разом, відклавши формальності на той момент, коли це перетвориться на необхідність.

Минуло кілька років. Нам обом залишалося вже зовсім небагато до моменту закінчення університету. Те, що чекало на нас після цього, Герман Гуго Зігфрід Гарольд фон Драхенфельд описав мені у доволі лаконічній формі: “безробіття, борги, депресія”. На той момент я вже і сама встигла збагнути, що у високоосвіченій і високорозвиненій Німецькій державі потреби у фахівцях із обидвох наших філологій давно не існує, тому працевлаштуватися нам вдасться у кращому випадку там само, де ми вже працюємо, підробляючи у вільний від навчання час: таксист (для Германа), секретарка, офіціантка, прибиральниця (для мене). А це ставить під сумнів необхідність затрачених на здобуття вищої освіти зусиль. Причому працювати доведеться нам обом, чим порушиться традиція старовинного роду Германа, у якому жінки ніколи не працювали, навіть у ті часи, коли вже почали працювати чоловіки.