Патетичний блуд - Дністровий Анатолій (читать книги онлайн полные версии txt) 📗
Виходжу за ворота подвір'я, зачиняю за собою хвіртку і раптом бачу, що вдалині провулка, з боку центру, стоїть темна іномарка. Тіло раптово на'їжачується — адреналін прокинувся. Двічі миготять фарами. По мене. Невже мені ласти? Неприємність зустрічі з місцевим крутеликом, який минулого разу мене вдарив, відразу пригнічує, і я непокоюся. Від збудження тремтять руки, намагаюся тримати себе в руках. Якщо він мене хоч раз ударить, хоч раз, я його поріжу. Бля буду. Забуду про Тибет і про все на світі, підірву його машину, обіллю ацетоном і підпалю або відкручу кришку бака й покладу зверху презерватив (вимочу його в бензині), наповнений сіркою й порохом, іншою бідою, покажу йому, бляха, де раки зимують; ні, не годиться — він зможе здогадатися, що це я; краще тоді запхати в бак презерватив із піском, ґума від бензину скоро розлізеться, і наш дорогий крутелик, ха, ха, ще довго паритиме собі мозги, що сталося з його колимагою, влетить на місяць-другий у копійчину. Йду до машини, тримаюся спокійно, серце калатає дай боже. В салоні горить червоний вогник цигарки, від затяжки яскравішає і знову зменшується. Проходжу повз машину, ніби нічого не трапилося.
«Ей... — гукає він, але я не реагую, знову гукає, я запитую, чого треба, — садісь в машину».
«Не маю часу».
«Садісь в машину!»
Все, що з нами стається, мусить статися. Яка дурниця вірити, що ми здатні змінити хід власної долі. Перед невідомістю найближчих подій не відчуваю страху, намагаюся прийняти їх, як належне. Думаю лише про те, як би в такій ситуації повівся Дека. Крутелик відчиняє дверцята, і, не знати чому, я сідаю до салону. Він знервовано тарабанить пальцями по кермі й мовчить. Заводить двигун і здає назад, ми виїжджаємо з провулка на вулицю, крутелик вмикає першу передачу, і ми ідемо в бік центру. Намагаюся ні про що не думати — у свідомості інколи є такий регістр, коли вона поза думанням, — але контролювати мислення не можу. Водій мовчить. Дивлюся на будинки за вікном і згадую, хто з моїх знайомих у них мешкає. У п'ятиповерхівці, що поруч із базаром, живе дівчина із сусідньої групи, якось я проводив її додому, ми навіть невміло цілувалися в під'їзді. Біля старого універмагу ми звертаємо в бік Остра і їдемо повз центральний вхід міського ринку. Підозрюю, що крутелик рухатиметься по Московській аж до вулиці Космонавтів, а там зверне на Липиврізький шлях і вивезе мене за місто. Раптом розумію, що навіть прагну такої небезпеки, хочеться поглянути їй у вічі, зустрітися з нею один на один. Хай буде те, що має бути. Він клацає запальничкою, закурює, і я на кілька секунд боковим зором встигаю уважно його роздивитися. Знайоме обличчя. Але ніяк не годен згадати, де раніше його бачив. У пам'яті перебираю можливі місця, де ми могли зустрітися, і раптом — мене це приголомшує — розумію, що бачив його на минулорічному дні народженні Тані, на якому він був разом із Берою. Тоді я ще добряче набрався, і коли Бера попросив, щоб присутні й далі виголошували тости, я підвівся, готовий у дим, і запропонував випити за мене: вам усе одно, додав я, а мені приємно. Пригадую, як страшенно тоді обурився цей крутелик, уже був підвівся, щоб підійти до мене, лише Вова Бера, іронічно усміхаючись, зупинив його легким жестом, тіла, бідний студент нормально поїв, попив і в нього на радощах закрутилася голова. Да, Бера — мудра людина, таких зараз майже немає. Шкода, що його посадили на вісім років. Скоса поглядаю на крутелика. З такою вдачею, як у нього, на мене не знати що чекає. Машина звертає на набережну, що веде в бік центральної площі, ми проїжджаємо до найближчого моста і крутелик знову повертає, цього разу в бік Гоголівського корпусу університету, де знаходиться мій рідний факультет. Зупиняємося на безлюдній алеї, вимикає двигун, відкидається на спинку й дивиться в далечину, яку ліниво освітлює один-єдиний ліхтар. Якраз на тому місці з'являється невеликий силует маленької тварини, не можу розгледіти кота чи пса, крутелик сигналить, тварина сполохано біжить у кущі, і знову тиша. Пауза. «Дальше к нєй ходіш?» — говорить він із дивною інтонацією в голосі, ніби важко зітхає, а не запитує. Не знаю, як правильно повестися. Крутелик запитує, чого мовчу, води в рот набрал? каже, що мене згноїть, що завтра я сам звідси звалю, а якщо не звалю, в ліс вивезуть. Непогано, бляха, живу: люблю жінку, але вона якогось милого єрепениться, тепер ще це мудило мені втирає, що добре, а що погано, додому не можу попасти, бо там такі самі... з нетерпінням на мене чекають. «Ти Ліду любіш?»
«Да».
«А она?»
У горлі пересихає, секунди дві мовчу, не встигаю відкрити рота, як він б'є рукою об кермо і роздратовано вигукує: «Я так і знал, так і знал!» Несподівано нагинається до мене, від чого я аж здригаюся, нє бойся — з посмішкою гаркає, відчиняє бардачок над моїми колінами й дістає звідтіля невелику пляшку. Відкручує корок, перехиляє і передає мені. Я відмовляюся пити, але він наполягає. Роблю ковток і не можу збагнути, що це за напій. Крутелик зиркає на мене і здивовано кидає: «Ніколи не пив джин?» — «Звідки я міг його взяти?» — говорю простодушно і водночас сумно. Джин, блядь: тут щодня хавати хочеться, а він про джин втирає. Не можу догнати, чого він мене сюди притягнув? потриндіти по душам? пригрозити? чи показати моє місце в цьому житті? Так я і без нього про все це здогадуюся. Господи, чого з людей влада так пре, що вони не можуть втриматися, щоб її на кожному кроці не показувати, не погрожувати нею іншим? Я ж прекрасно усвідомлюю, що не можу змагатися з тобою, і ти ж сам це добре бачиш, ну що для тебе розчавити мене, скромного, голодного, несповна розуму студентика, який навіть не має нормального зимового одягу, не те що дрібних грошей на цигарки? Стає смішно, ото було б кумедно йому все слухати? Сумніваюся, що він би присоромився.
«Я Віталік», — кажу йому першу-ліпшу дурницю, що спадає на думку.
«Валєра. Скажи мнє, Віталік: хто ти такой? — Я здивовано дивлюся на нього і не можу вдуплитися, що він хоче. — Ну зачєм тєбє такая женщіна? Ну хто ти такой, чтоби к нєй хадіть? Ти ж ніхто. Ліда, єй же муж нужен, а нє студент. Ну какой із тєбя муж? Пасматрі на сєбя».
Опускаю голову. Він знову тицькає пласку плящину джину, перехиляю, алкоголь проливається по губах, втираю їх рукою і думаю, чим усе це скінчиться. Він поводиться збуджено, але не агресивно. Уважно слухаю й думаю про те, чим він не догодив Ліді: манерами? гарячою вдачею? своїм, ха, соціальним становищем? Певно, її це задовбало ще при покійному чоловікові, який, наскільки я розумію, також був серйозним дядьою в цьому місті і від якого залишився старенький «ніссан», донька, хата, трохи бабок, купа фотографій і, мабуть, неприємні спогади. Ліда справді несхожа на домашню, слухняну дружину бандюка, яка готова все життя мовчати і поратися по господарству, їй хочеться більшого, світлішого, елегантнішого, розмов про літературу, музику, філософію. Принаймні на це я поки здатний — із гіркотою думаю. Валєра запитує: чьо потух? Не знаю, що йому відповісти, лише стенаю плечима. Він знову робить ковток джину і ніби думає вголос: як правильно зі мною вчинити. Я кисло усміхаюся й пропоную відпустити мене на всі чотири сторони, просто відпустити, все в руках... він хапає мене за горлянку, боляче стискає її і шипить, що багатьом уродам у житті фортить, але ж уроди на це не заслуговують, бо вони уроди, які ні на що не здатні, які нічого самі досягнути не можуть. Не перебиваю Валєру, бо це ще більше його роздратує. Він дивиться на мене важким, тривалим поглядом, ніби хоче побачити найменше заперечення своїм словам, щоб його агресія вибухнула з новою силою і пристрастю. Легко жити тому, хто нахабний, як ворона. Намагаюся зосередитися на своїй байдужості, прагну повністю підкоритися їй, щоб не реагувати на приниження навіть думками, не те що зовнішнім виглядом: очима, мімікою обличчя та настроєм. Свідомістю зосереджуюся на тому, що я просто перебуваю в цьому гарному містечку, на цій вулиці, в цій машині, з цією людиною, з якою дихаю одним повітрям, що, врешті-решт, я є лише однією клітинкою серед тисячі інших клітинок, які існують у цьому світі, і зі мною відбуваються звичайні ні добрі, ні погані речі, ті, що й з іншими. Тільки б про це багато не думати, не перейматися дрібницями, бо тоді вони набудуть значення і від цього знову стане важко. Раптом Валєра запитує, чи й далі ходитиму до Ліди. Від хвилювання в мене пересихає в горлі, язик стає, немов паралізований. Тихо і невпевнено кажу, що ми кохаємо одне одного, що це сталося саме по собі, і що я не хотів нікому завдавати шкоди. Валєра тарабанить пальцями по кермі, дивиться в протилежний від мене бік, із нього вискакує гостре, роздратоване «ц-ци». Випалює, щоб я згинув з його очей, щоб ніколи йому не попадався, бо тоді він за себе не ручається. Я швидко вилажу з салону і валю до общаги. Он вона, рідна, лише в кількох вікнах світиться. Йду із заплющеними очима, усміхаюся, глибоко вдихаю нічне повітря і дякую Богові, що все це нарешті скінчилося.
