Гра в пацьорки - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги бесплатно txt) 📗
- Не треба в мiлiцiю, - сказала, рюмсаючи Язиката Кука. - То ми… гралися…
- Що ж це за iгри такi? - обурився «мiй» дядечко.
- Ми… ми… - казала Кука, - Ми… робили… бiз…нес…
Люди здивовано замовкли.
- Ага… - нарештi сказав молодик з портфелем. - Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?
- Ми не з Марса, - сказала я. - Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…
- Ну якщо ви не з Марса, - раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо. - I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!
Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.
- Це ж треба, - почула я навздогiн. - Горе-бiзнесмени!!!
- Цiкаво, - мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, - Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…
Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…
Як я уперше фарбувала вiї
Улiтку мене вiдправляли на вiдпочинок до дитячого табору. Перед тим ми зiбралися у дворi.
Отже, ми з Олькою понуро сидiли на лавi.
- Коли ти їдеш? - запитала вона.
- Завтра, - вiдповiла я.
- Будеш там сама як доросла… - раптом сказала Олька.
Справдi! Я навiть про це не думала.
- Можливо, навiть… - сказала замрiяно подруга. - У тебе закохається хлопець зi старшого загону.
Я одразу розпрямила плечi. А що, коли правда?! Але…
- Як ти гадаєш, - запитала я Ольку. - А я гарна?
Олька з сумнiвом оглянула мої збитi колiна, перевела погляд на обличчя…
- Ну? - нетерпляче смикнула я її за руку.
Вона знизала плечима, а потiм радiсно ляснула себе по таких самих колiнах, перемазаних зеленкою:
- Давай запитаємо про це у Сашка! Вiн усе ж таки чоловiк. Має сказати правду.
Ми гукнули Сашка, що порався зi своїм велосипедом.
- Ну що?! - незадоволено запитав вiн, перекидаючи в руках гайковий ключ.
- Подивись на неї уважно! - наказала Олька.
- А що таке? - Сашко втупився в мене поглядом.
- Подивись i скажи: вона гарна?
Сашко махнув рукою, повернувся i пiшов до свого велосипеда. Я не знала, що то могло означати, але дуже засмутилася. Нарештi вiн озирнувся. Ми нашорошили вуха.
- Вона кирпата! - авторитетно сказав вiн.
Уночi я довго не могла заснути. Я уявляла, як на дискотецi грає музика i до мене пiдходить хлопець зi старшого загону…
Як вiн уважно роздивляється моє обличчя i каже: «Я з кирпатими не танцюю!» Я погано спала, а вранцi мене вiдправили до табору…
Сталося так, що я сама потрапила до старшого загону, бо в молодшiй групi не було мiсць. Старшокласницi одразу ж прозвали мене… «Помiдором».
Спочатку я не зрозумiла чому, а потiм вони менi пояснили: «У тебе червонi щоки!» От i маєш! Справдi, щоки мої завжди пашiли вiд напруги, адже я була в оточеннi дорослих дiвчат i мала розмовляти i поводитись вiдповiдно.
Я спостерiгала, як вони увечерi, збираючись на дискотеку, пiдфарбовують губи й очi. У мене не було нi тушi, нi помади.
I тодi я написала мамi листа: «Дорога мамо, у мене все добре.
На обiд давали кавун. Дуже тебе прошу: негайно надiшли менi туш для вiй i губну помаду!»
Я бiгала до табiрної пошти щоденно, очiкуючи на омрiяну посилку. Замiсть неї прийшла купа листiв - вiд тьотi, двоюрiдної сестри, бабусi i моєї колишньої виховательки з дитячого садка, з якою товаришувала мама.
Спочатку я перетрусила всi конверти - а раптом звiдти випаде коробочка з тушшю? А потiм почала читати.
«Я вiрила, що ти ростеш розумною i серйозною людиною, - писала колишня вихователька. - А ти так засмутила свою матiр!
Про що ти думаєш? Невже ти хочеш вирости гiрким полином чи бур'яном?!»
«У той час, коли тобi треба читати розумнi й гарнi книжки, - писала сестра, - ти вимагаєш надiслати тобi цей непотрiб? Для чого? Щоб розфарбуватися, як пiвень?! Менi соромно за тебе!…»
«Внутрiшня краса людини важливiша за зовнiшнiсть! - додавала тiтонька. - Погано, що ти у такому юному вiцi вже хочеш бути схожою на дiвчину з вулицi! Ми всi непокоїмось за тебе - хто з тебе виросте в майбутньому?!»
«У мої часи фарбувати вiї та губи вважалося ознакою поганого виховання! - писала бабуся. - Невже моя онука, на яку я витратила стiльки часу, могла так пiдвести свою стареньку бабусю?!!»
Отака здiйнялася буря! Як я могла пояснити, що не хочу бути кирпатим Помiдором! I що для мене дуже-дуже важлива саме зовнiшня краса! Невже це так погано бути гарною?
- Не рюмсай! - сказала менi ввечерi одна з дiвчат i простягнула свою туш в картоннiй коробочцi з написом «Ленiнград». - Ось вiзьми, Помiдорчику!
Я поралася з пластиковою щiточкою цiлу годину! Мої очi почервонiли, вiд тушi з них текли сльози. Врештi-решт я вмилася i з червоним носом пiшла на дискотеку. Але - о, дивина! - все сталося так, як я уявляла. Пiд час повiльного танцю до мене пiдiйшов старший хлопець! Вiн дивився на мене. Я подумала, що зараз вiн скаже те, що менi ввижалося вдома: «Я з такими кирпатими не танцюю!» Але вiн просто запросив мене до танцю!
А пiсля танцiв провiв до будинку, де були «дiвчачi палати». I навiть постояв зi мною на сходах.
Уночi, коли вiдсурмили вiдбiй, дiвчата почали перешiптуватися, обговорюючи подiї минулого дня. Зазвичай я мовчала. Ще б пак! Ну про що може шепотiти кирпатий Помiдор? Але саме сьогоднi сталося справжнє диво! Навiть без помади i тушi! Навiть без бальної сукнi. Навiть з подряпаними колiнами!
- Помiдорчику, - шепотiли дiвчата. - А про що ви говорили?
I я розповiдала, як той хлопець сказав, що я найгарнiша дiвчинка у свiтi! I зовсiм, зовсiм не кирпата.
Звiсно, я збрехала. Нiчого такого вiн не казав!
Як я втiлювала мрiю своїх батькiв
Якось до нас в гостi завiтали дiдусь з бабусею. Вони прийшли пiзно, коли я вже збиралася чистити зуби i лягати спати. Я зрозумiла, що вони прийшли до батькiв у важливiй справi. Тому дала їм капцi, провела до кiмнати i чемно сказала: «Добранiч». Але дверi за собою не прикрила. Я знала, що незабаром у мене буде день народження i вiзит стосується саме цiєї важливої дати.
Батьки, бабуся з дiдусем та iнша бабуся, яка жила з нами, про щось тихо заговорили. Спочатку про смачний пирiг, який спекла друга бабуся. Перша бабуся старанно записувала рецепт. I я навiть почала дрiмати пiд бубонiння: «Двi склянки борошна розтерти з пачкою маргарину…»
Але потiм почула таке:
- Ну що будемо робити? Вона така непосидюча. Вас це не лякає? - запитала перша бабуся.
- Я телефонував учительцi, - додав дiдусь. - Результати невтiшнi. Бешкетує. А це ж дiвчинка!
- А мене вчора викликали до школи - ой я там наслухалась! - зiтхнула мама.
- Уявiть собi, розмалювала хлопцю сорочку чорнилом! З iншим билася на лiнiйках, як мушкетер. Тепер у того ґуля на лобi. Страшно дiтей запрошувати на день народження! Минулого разу, пам'ятаєте, що було?!
Я згадала, як торiк двоє хлопцiв прийшли до мене з самого ранку, адже я переплутала сьому годину вечора з сьомою ранку i запросила їх не на ту годину. Вони прийшли в бiлих сорочках, з квiтами та iграшковою залiзницею. Не вiдправляти ж їх назад?! I, хiба я винна, що до вечора, поки зiбралися iншi гостi, сорочки перетворилися на шахтарськi роби, в одного розбився годинник (присягаюся - я його не розбивала!), а другий пiд час гри в розвiдникiв, втратив молочний зуб… Проте нам було так весело!
- Ви занадто драматизуєте, - вступився за мене тато. - Дiвчинка як дiвчинка. Жвава. I вчиться добре. Тiльки з поведiнки двiйка!
- Ой, синку, краще б ти помовчав, - сказала перша бабуся. - Зрозумiло, вона ж вся в тебе…
- Одне слово, що нам робити? - пiдвiв риску дiдусь.
- А що ви, тату, пропонуєте? - запитала мама.
- Ми пропонуємо ось що…
Вони заговорили тихо-тихо. Я нашорошила вуха, але могла розчути лише незрозумiле бубонiння: «Бу-бу-бу… Буде сидiти тихо… Бу-бу-бу… Можливо… Захоплення… Це дорого, але ми всi скинемось… бу-бу-бу…
